Петро СОРОКА
Про визначальне.
Література, як і всяке мистецтво, розвивається двома шляхами, які умовно можна означити як божий і сатанинський. Такий поділ може видатися комусь надто спрощеним і однобічним, але мистецтво або допомагає людині врятувати безсмертну душу для вічності, або кидає її у безум гріха. Третього не дано. Звичайно, сказати зі стовідсотковою певністю, що цей твір демонський і в ньому немає нічого світлого, не можна. Найчастіше у художніх творах відбита дуалістична сутність життя і намішано у них всякого. До того ж, чим більший письменницький хист і талановитіший твір, тим сильніше розхитуються терези неоднозначності. І тут найлогічніше застосовувати принцип дуалізму, тобто дивитися, що переважає.
У світовій літературі немало творів, які можна зарахувати до світлої лектури, читання яких сприяє становленню душі й доростанню до Бога. Назву хоча б найбільш яскраві: творчість Данте, Томаса Мора, Петрарки, сімдесят томів Боккаччо (окрім “Декамерона”, від якого пізніше автор відрікся), “Дон Кіхот” Сервантеса, творчість Шевченка, Стефаника, Моруа, Екзюпері, Григора Тютюнника, Надаша…
Вираженим демонізмом позначена творчість Апулея, Вольтера, Дідро, Анатоля Франса, Бодлера, Льюїса Синклера, Булгакова, Анрі Жіда, Бегбедера, Дена Брауна, Раймунда Рушді…
Сучасна література, як на мене, на 80 відсотків заражена сатанізмом. Такі письменники більш успішні, їхні книги розходяться великими накладами, темна магічність їхнього письма полонить, як правило, масового, нерозбірливого і недосвідченого читача. Дедалі частіше з’являються твори, написані не тільки в стані оп’яніння, а й наркотичного кайфу (прочитайте хоча б мемуари Чейза, безталанного Коельо). Сьогодні відкрито говорять про класиків лесбійства і гемосексуалізму, а термін “шизофренічна проза” утвердився в літературознавстві як цілком законний і правомірний.
Звичайно, досвідчений і естетично підготовлений читач легко відчує, яке слово несе світло і злагіднює душу, а яке розтлінює. Я також радив би перевіряти текст світлом Євангелії, тобто ставити його у високий вибраний ряд, щоб побачити, чи витримує він порівняння.
Найприкметніша ознака Божої літератури — доброта, милосердя. У М. Рильського “Жаль себе і цілого світу жаль”. Шевченко дивиться на світ крізь призму спочутливої сльози і зігріває теплом свого серця усіх: дитя, що голодне під тином мре, вдову, покритку, безправного кріпака, юродивого і варнака…
Апологети демонської літератури проповідують активну ненависть, їхній девіз: “Не жалій людину, не принижуй її співчуттям”. Звідси один крок до іншого гасла, пущеного в обіг М. Горьким: “Якщо ворог не здається — його знищують”.
Звичайно, художній рівень — тема окрема.
Бездарна стилістика профанує найсвятішу тему і найблагородніші пориви. Помиляється той, хто думає, що звернення до сакральних цінностей уже саме по собі забезпечить відповідний рівень письма чи вбереже од графоманських провалів. Далебі.
Але часто запаморочливий рівень письма ніби виправдовує прикрі падіння автора, і тоді багнеться помолитися за нього. Талант — річ загадкова, яка, мабуть, ніколи не буде розгадана до кінця. До того ж талант — це не тільки крила, а й хрест і власяниця.
Справжнє мистецтво не завжди підвладне розумінню. Однак ніколи не можна забувати, що вище душі немає нічого: все ради неї, усе в її ім’я. Тому слабка стилістика, як я собі гадаю, менше зло, ніж блискучий демонський дар.
Публіцистичний талант — велика рідкість. Найчастіше він іде в парі з обдарованням художнім. І справді, великі письменники часто були добрими публіцистами, запальними трибунами. Вважаю, що найглибший слід в українській літературі зламу тисячоліть залишать два справді великих майстри публіцистики — Євген Сверстюк і Володимир Базилевський. Рівнем майстерності вони варті один одного, чимось схожі, але значно більше в них відмінного. Є. Сверстюк — винятково публіцист, художніх речей у нього немає, якщо не брати до уваги не вельми вдалі вірші. Зате його критичні та літературознавчі статті — вершина жанру. Є. Сверстюк — глибоко національний митець, український нерв у нього домінуючий і на все він дивиться крізь призму української душі з її селянським вічним первнем чи архетипом. А ще це митець глибоко християнський (не в церковнодогматичному сенсі, а в євангельському, новозавітному).
В. Базилевський значною мірою формувався на російській класичній літературі, й це не можна не відчути. Але в нього також глибинне, енциклопедичне знання світової літератури, що дозволяє йому робити завжди несподівані й широкі узагальнення та паралелі. На українську історію, мистецтво, літературу, й, ширше — звичаєвість він дивиться з відчутною ноткою скептицизму та холодної неприхованої іронії. І тому в нього ніколи не бракувало опонентів — Валерій Ілля, Валентин Корнієнко, С.Ів.Ткаченко.
У колах української еліти Є. Сверстюка сприймають майже як пророка, В. Базилевського як естетаєвропейця.
Здається, ніхто так глибоко і драматично не висвітлив долю письменника в Україні, як слобожанець Михайло Олефіренко в “Лівші”. Це його програмна і вельми успішна річ. За обсягом невеличка повістина, але за силою виповіді — місткий і широкий епічний твір романної глибини і наповненості.
Я майже не знаю творчості М. Олефіренка, але те, що прочитав (дві повісті, роман “Криниця” і оповідання), якось не зачепили глибинно. І це ще раз утверджує в думці, що найважливіше для письменника знайти свій жанр і працювати в ньому. Це вже половина успіху. “Лівша” (слід було назвати “Шульга”) — автобіографічна сповідальна проза. Якби письменник більше працював саме в цьому жанрі, то, безперечно, сягнув би справжніх вершин. Йому варто було створити щось на взір романів Макса Фріша, що виросли зі щоденників. Але він писав великі белетристичні полотна і, за власним зізнанням, зазнав творчої невдачі. Однак допоки триває життя, робити якісь висновки і ставити крапку ще рано.
Микола Шатилов прийшов до українського читача новою книгою “Мерседес повертає на Лібень…”. Це документальний нарис, як його означує автор, про атентат, здійснений чеськими патріотами на нациського злочинця, намісника Чехії Р. Гайдриха 1942 року. “Нарис читається на одному подиху, однак його мова вимагає пояснення”, — зазначається в редакційній передмові. І далі: “Сам автор наполягає на примітці, що в основу його правопису покладено словник А. Кримського…” І ще далі: “Один наш рецензент навіть назвав її “диверсією” і “глумом” над справжньою українською мовою…”. Спершу й мені так видалося, і я з гіркотою відклав читання. А потім повернувся і вже не міг відірватися, поки не дочитав книжку до останньої фрази. Враження вселенське! Врештірешт мета кожної книжки — це мова. А мова у Шатилова диво! Ніби входиш в абсолютно інші виміри, в інший світ, у якісь космічні води. Це зустріч з Україною ХХІ сторіччя. Ніхто з сучасних письменників, як мені видається, не зміг піднятися на таку висоту, на якій стоїть Шатилов, який, хоч як це парадоксально, багато років живе поза Україною. “Мерседес…” — одна з кращих книг останнього десятиліття у нашій літературі. У хоч автор означує її як “нарис”, у ній відчувається епічний романний подих. Рівнем художності вона нагадує “Власну смерть” Петера Надаша, який дав своєму шедевру підназву “есей”. Певен, високий рівень художності шатиловського письма відчує кожен, кому вистачить терпіння і духу подолати опір кількох сторінок.
Читаючи про атентат на Гайдриха, шкодував тільки про одне, що автор не звернувся до української історії і не облюбував собі тему хоча б замаху боївки Бандери на Пєрацького. Але, як мовиться, життя триває…
Брате мій, вовче, сестро калино,
От і по нас западають сніги.
Стукають в хату з неба і глини
Друзі, пройдисвіти і вороги.
Хто нас почує, хто нас покличе,
Хто поведе по останній межі?
Доти ми вільні, доки в обличчя
Світять зірки, як свячені ножі.
Це Павло Гірник. Не знайти у сучасній українській літературі голосу чистішого, принизливішого і печальнішого.
“У тебе буде мова, якій не треба слів”, “сльози випиті очима”, “приходиш в душу, як додому”, “роздмухана пісня себе забуває по слову”, “п’ю за свободу, яка нас усіх переп’є”… У Гірника все зводиться не до метафори, хоча вона залишається серцем його поезії, а до слова (“Від тебе починаюсь, рідне слово”). Він не просто захоплюється рідкісним, щасливо віднайденим чи витвореним словом, він уміє поставити його в такому контексті, де воно засвітиться, як сонце у сльозі і як сльоза на щоці. Ось тайна поезії. Розгадуй не розгадуй, бийся не бийся — усе марно. І крапка. І не треба розлогих рецензій і мудрувань. Треба читати і вчитуватися, щоб відчути, яка вона незглибима і непізнана, космічна і земна наша мова в устах великого поета. І яка важка доля того, кому Господь дає талант і карає ним.
Ніж, сльоза, свіча, хрест — ніби вічні поетичні архетипи. Але в Гірника вони не такі, як у всіх. А такі, як у Шевченка, та ще, може, у Симоненка і Осьмачки. М. Слабошпицький ставить у цей ряд також Є. Плужника.
Один із віршів у Павла закінчується так:
Ошукані, бо злі, шляхетні, бо голодні,
Дурні, бо незалежні, блаженніші за всіх,
Метелики мої, то ласка не Господня,
І туга не вдовина, і кара не за гріх.
Якби на цю тему і тими ж словами писав поет середньої руки, то все у нього було б навпаки: злі, бо ошукані, голодні, бо шляхетні, незалежні, бо дурні і т. ін. Та для того, щоб народилася поезія, мало вибудувати нелогічний ряд, мало повернути думку навспак, потрібне щось значно більше. Що? Я цього не знаю і ніхто не відає. Це вічна тайна, на якій тримається диво поезії. Гадаю, що не знає її і сам Гірник, це натхнення відкриває йому небеса і він зчитує з Містичної Бібліотеки Небес, як зчитують усі великі поети.
У чому видима краса і латентна сила стилю Галини Пагутяк?
У неї не буває прохідних фраз, її мова напрочуд афористична, думка глибока і узагальнення цікаві. І хоча вона не належить до тих письменників, у яких усе зводиться тільки до слова, вона не полює за рідкісними словотворами, не повертає їх на свій лад, не працює з лексемами як зі святою глиною (досвід такої роботи нам залишили передусім поети Затуливітер, Вінграновський, Нечерда, Сапеляк, але і прозаїки — Яновський, Земляк, Григір Тютюнник), та її мова напрочуд поетична і слово дзвінке, точне, виграє усіма своїми барвами.
Звідки цей чар і краса?
Гадаю, від глибини думки. Це той щасливий випадок, коли зміст знаходить собі відповідну форму. Письменниця бачить зіркіше, ніж будьхто, володіє даром узагальнення, прозирання минулого і майбутнього, у неї самобутні погляди на світ, вона так само легко почувається у шумерських часах, як у горних засвітах (“Писар Західних воріт притулку”, “Писар Східних воріт притулку”, “Королівство”). У неї своя філософська концепція світу і позасвіття. Але головне не це, і не це забезпечує їй успіх. А стиль! Здається, він дістався їй як дар, як талант — з вищої волі. Бо вже у 1820 років вона створила свої перші літературні шедеври — романи “Діти” і “Гірчичне зерно”. А потім тільки розвивала, вдосконалювала і відточувала до віртуозності той стиль, чи, іншими словами кажучи, голос. У неї немає прохідних чи невдалих фраз, необов’язкових описів, сцен і дійств, з її твору неможливо вилучити будьяку сцену чи фразу, щоб не завдати шкоди. Її шлях у літературі — від однієї вершини до іншої. І тут вона поряд із такими майстрами, як М. Уельбек, П. Надаш, Ельфріде Елінек, а на українському полі — І. Чендей, Ю. Гудзь і В. Левицький.
Справжнє в літературі западає в душу, справжнє не забувається і його хочеться перечитувати. Чи не п’ять років тому я прочитав у “Березолі” невелике оповідання Яреми Полотнюка “Двоє на високогір’ї” і нині, як тільки пригадаю його, серце починає схвильовано гупати у грудях. Ось вона, магія справжнього мистецтва! Ні до цього, ні після Полотнюка нічого не читав і знаю про нього тільке те, що він син Ірини Вільде, працював науковцем у Львівському університеті, але після смерті дружини подався далеко в гори, де й трапилася з ним ота пригода, з якої він зробив маленький літературний шедевр. Ось кому треба було б писати багато і вважатися справжнім письменником, а не тим, що видають томи всілякої макулатури, яку ніхто не читає, а якщо й читає, то забуває одразу після прочитання.
Стиль — це іти, ні в чий слід не ступаючи. Стиль — це тавро майстра.
Чи багато в нас письменників, яких можна упізнати за їхнім стилем (голосом)?
Чи багато таких, що витримують стиль до кінця?
Одиниці.
Коли письменник володіє стилем, то здається, що все йому до снаги, все дається легко і просто, але це не так. Навіть геніальний Гоголь переписував кожну сторінку до дев’яти разів, а Гемінгвей окремі сцени до 37. До того ж на становлення голосу ідуть роки. Але тут праця солодка і сприймається як складова таланту, його неодмінна умова.
Петриківський Ліс
