9 січня 2016 р.
Я все бачив…
По очах Дмитра Горощука прочитала його велику біду. В тих очах темне громохке провалля. І ніяк із нього вирватися. Він намагається. Хоче навіть усміхнутися, але усмішка та болючоіронічна і — на секунди, а далі знов — сутінь. З уст Дмитра зривається: “Я все бачив…”. Дивлюся на цю дитину. Трохи моторошно. А таки все бачив! На фронті з 9 травня 2014 року! Служив у батальйоні спецпризначення “Колос”. Тепер ось — у шостій палаті нейрохірургії.
Відчув моє співпереживання і прихилився до бабусі Маргарити, яка навідала його на Різдво. Здалося на мить — душі трохи перелилися одна в одну. Може, цій дитині моїй розвидниться? Знайдеться поступово точка опертя?
Не дуже бесідується. Не пам’ятається. Не можеться. Не хочеться про війну. Але гоноровоінтригуюче сповістив, що він — із Хабаровська! Попливли картини не дуже давньої історії: зморені конячки, смердючі ешелони туди, на Сибір! А в них — українство, українське село, цвіт нації — геть од коренів своїх — на Сибір несходиму.
І сказав Дмитро: “Звільнилася Україна од імперського ярма, батьки повернулися додому, на Волинь”.
Тепер у Нововолинську лише мама.
— Мамо, віримо разом — розвидниться Дмитрові. І буде сонце, і буде багато квітів — життя його тільки починається.
10 січня 2016 р.
Різдвяне нашестя
Шпитальна епопея волиняка Юрка Корейка триває. З хірургії перекочував до урології. І вже тут переніс спеціальну операцію. Одразу покращало. А руки, ноги і далі в проблемах, випробовують його волю, терпіння. Лише через 2 роки можна буде витягнути з них залізні пластини.
До нього з Майдану (рідне село на Волині) нині було ціле Різдвяне нашестя — сусіди, тато, два брати, невістка, ще родичка з Житомира! Як тут не підбадьоритися! Ось і сфотографувала Юрка з житомирянкою та рідною сестричкою моя онука Стефця. Вручили ми воїну Різдвяного конвертика з добрими словами і матеріальною допомогою від нашої знайомої киянки — Добродеї. Ліг той конвертик на кольорове ряботиння цукерок, які горою насипані на столику. А ще й букети літніх квітів на засніженому вікні око тішать. Свято Різдва у Юрка. Свято Надії.
Леонід Благовірний
При кожному новому знайомстві з пораненими бійцями вкотре дивуюся, які красиві, які мудрі у нас люди живуть по селах і містах України! А тут, у керівній столиці, як сказав поет, частогусто “за безголів’ям просвітку нема…”.
На Житомирщині, у давньому місті Чуднові, Благовірних знають. У роду були духовні особи. Леонід Васильович Благовірний став воїном. Йому — тридцять перший рік пішов. Контрактник. Із торішнього літа — на фронті, в 15му окремому мотопіхотному батальйоні. Біда сталася під Сєверодонецьком.
Із кінця листопада Леонід у шпиталі. Рана заживає. Може, скоро випишуть. І знову на фронт!
А поки є час на роздуми, зігріти душу зустрічами з рідними, друзями. На Різдво навідалися кохана дружина Оля із сином Владиславом. Згадавши свою маму, Любов Миколаївну, Леонід сказав: “Вона дуже потрібна людина. Викладач української мови. Я її бережу. Не турбую своїми негараздами, тим більше, що вони подолані”.
А коли стали осмислювати війну, то Леонід ніби вирізьбив думку: “Тільки ми, українці, можемо її зупинити. У нас добірне військо. Хлопці патріотичні. А ще нам треба збудувати кордон од Московії, будь що!”
Ціни немає таким солдатським думкам! Почуйте їх, начальники!
12 січня 2016 р.
Повертайтесь живими!
Через ці мої шпитальні нотатки, які озвучує газета “Слово Просвіти”, спасибі їй, такі несподівані зустрічі, такі цікаві знайомства зав’язуються!
Днями величенька бандероль надійшла з Дніпропетровської області, з села Старолозуватка Синельниківського району від Зінаїди Дем’янівни ГрушкоКолінько. Там були мініатюрні поетичні книжечки під назвою “Підкорить Донбас не вийде!” Авторці — 80 років. Вона агроном, учитель, економіст. А у неї душа — поетична. Подяка і художнику, який оформив збірочку в рідній жовтоблакитній гамі.
Усім бійцям, із ким зустрічалася цими днями, роздала як оберіг цю поетичну книжечку, а ще поклала її в бібліотеки у різних відділеннях шпиталю на книжкові полички, які стоять у коридорах. Погляну на будьякого воїна і чую його думки, вгадані Зінаїдою Грушко:
Я за тебе стою, Україно.
За таку, яку вимріяв в снах.
Може статися так, що загину,
Щоб тобі було добре в віках…
А як виживу, то повернуся…
Розгорніть цю книжечку і прочитайте до кінця. Вона написана серцем Громадянки і Матері.
Воїн із села Нехворощ
Давно то було. Згоріло село Хворощ. Та люди повернулися на рідне попелище, знову поставили тут хати. А оскільки зелені чагарники навколо вигоріли, то стали звати село Нехворощ. Ця бувальщина — з Андрушівського району Житомирщини. Розповів мені її старший кулеметник Віталій Чайківський, додавши при цьому, що хоча він будівельник, але цікавиться історією малої Батьківщини: “Як можна жити на землі і не знати її історії!”.
Із торішньої осені контрактник військової служби Чайківський був на фронті. Тяжко контужений. І ось уже два тижні Віталій у нейрохірургії київського шпиталю. Про трагічний момент розповідати не може. Підводить пам’ять, очі сповнюються тривогою. Говоримо про нейтральне, буденне. Я дивлюся на цього молодого інтелектуала і думаю: як піде вчитися на історика, то вже точно писатиме правду і про минуле наше, і про сьогодення.
14 січня 2016 р.
Доброволець Сергій Гриненко
Ще у вересні минулого року почула про 28літнього Сергія Гриненка, якого тоді привезли до реанімації нейрохірургії нашого шпиталю. Поранення з найтяжчих — наскрізне кульове черепномозкове. Та лікарі трудились…
Минуло чотири місяці. Почула добру новину: Сергія з реанімації перевели до палати! І пішли ми з онукою до Сергія — познайомитися з Героєм, поміч передати, зокрема і від родини Чмирових, Галі і Володі з далекої Америки.
— Милий мій Сергійку, коли б ти знав, як у перші секунди, побачивши тебе, схожого на перейнятого вселенськими болями Христа, ми з моєю Стефанкою завмерли, знітилися. А тоді онука дала тобі репродукцію картини Рафаеля “Мадонна з дитям”, яку щойно привезла з Дрезденської галереї. У твоїх очах з’явилося тепло, вдячність. Ця швидкоплинна мить наших стосунків нагадала про цілющу духовність мистецтва навіть у тяжкі моменти життя.
Розчулилась і мама Валентина. Вони роздивлялися шедевр, а я дивилася на них, на цей живий страдницький дует. Мимоволі пливли в уяві тисячі наших Мадонн — солдатських матерів. А мама Валентина серед них — особлива: п’ятьох синів має! На фронті нині ще і другий син, 29літній Олександр. Місяць був у відпустці. З 20 січня — знов на передову, під Маріуполь. Будь бережений, Олесю!
На фронт ідуть прості люди — боронити рідний край. А ось мажорів, синочків багатіїв, політиків, там не видно. Де Правда?
Та біс із тими мажорами. А я до світлих синів повертаюся. До Сергійка. Він дивиться на мене, бабусю свою, все розуміє, а сказати не може ні словечка. На чолі — темна западина, де куля влетіла у голівоньку. Говорити Сергійко не може, не діє половина тіла. Так хочеться вірити, що тимчасово. Виписали з реанімації — отже, пішло на краще у навідника танка добровольця Сергія Гриненка.
Все це розповідає нам його мама Валя. Знає — хоч який був тяжкий бій під Старокостянтинівкою, але син — вцілів. А ось після бою був у караулі. І влучив у нього ворожий снайпер. Було то торік 8 серпня. Перша рятівна операція у Волновасі. Далі за життя Сергія боролися у Дніпрі (колишньому Дніпропетровську). З 22 вересня — у нейрохірургії столичного шпиталю за його повноцінне життя бореться лікар Андрій Костянтинович Піщенко. Про лікаріврятівників усі поранені говорять із теплом, із вдячністю.
А родом наш Сергійко із села Хочева Іванківського району на Київщині, краю всесвітньо відомої народної художниці Марії Приймаченко. Виготовляв Сергійко євровікна для краян. На війну з лихим сусідом пішов добровольцем. Господи, така несподіванка! Ми, вся наша родина, були близькими друзями Марії. Мій чоловік, скульптор Борис Довгань, створив надгробний пам’ятник великій мисткині! І ось тепер — знайомимось із її земляком, із захисником її мистецтва, її Батьківщини від московських злодіїв.
Отож, Сергійку, над тобою аж дві Марії стали в обороні…
Через кілька днів
Минув тиждень. Телефоную Сергієвій мамі Валі. А вона: “Нас уже до Ірпеня перевели. Маємо палату на 2 ліжка, телевізор, туалет, душ. Як у раю!
Сергію значно полегшало. Дива робить масажистка Ірочка. Відчула проблеми, знайшла підхід. Починає оживати правий бік тіла! Пальці руки заворушилися, нога потроху згинається в коліні. Усе йде на краще.
На душі мені вияснилося”.
І таке буває
На шпитальному ліжку міцної статури Олександр Кратко. Однієї ноги немає по кістку, на другій — ампутовані пальці. На ногах біленькі бинти. Коло сина згорьована мама Ніна Василівна.
Що ж сталося? Мобілізований у липні 2015 року. Після короткого навчання став солдатомкулеметником 53ї окремої механізованої бригади. Три місяці у фронтовому пеклі й жодної подряпини.
Ненадовго відправляють на навчальний полігон під Дніпропетровськом. Тут і сталося! Машиною поїхали по боєприпаси. Завантажились і — назад. І не зауважили (а може, зауважили, може, то такий тупий жарт?), що одного бійця немає. Пішки вирішив дійти до частини, та заблукав.
Чотири доби блукав Олександр морозяним зимовим лісом! Коли побачив вогник, людей, то сили його залишили… Добре, що не замерз. Перший шпиталь Дніпровський.
— Замполіт до мене приїхав. Взяв пояснення для розслідування, а що далі — не знаю…
А що там розслідувати? Що ж це за солдатське побратимство? Поки всі до одного не зібралися, не посідали в машину, їхати не можна! Потім розбирайтеся, хто і чого відстав, а щоб залишити напризволяще взимку в незнайомому лісі!? Не полюдськи. Не посолдатськи.
19 січня 2016 р.
Кулеметник Сагинбаєв
Микола щойно після операції. Ворожа снайперська куля наробила лиха. Багатоуламковий перелом лівої плечової кістки з контузією променевого нерва. Вирізали із стегна трохи кістки і м’якої частини, аби підрихтувати руку. Ще й пластину металеву поставили. Вчора п’ять годин тривала операція. То сьогодні Микола трохи ще слабенький. Але до бесіди охочий. Він родом з Миколаївщини. Вчився на зварювальника, у мореходці. На фронт пішов добровольцем. Із 10 квітня 2015 року кулеметник Сагинбаєв боронив рідну землю на Донеччині.
Микола звичайний український молодий чоловік. Але коли назвав своє по батькові — Алімжанович, — а ще й екзотичне прізвище, я задивилась у його чарівні темні очі.
— Колись у морі зустрілися казах і українка — лаконічно сповістив Микола.
А ще мене приємно здивувало, що у свої 27 він уже має трьох синів — Сергійка, Максима, Євгена. Один з них — усиновлений. Благородна людина Микола.
Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО
