Лідер
Спить лідер вдома з жінкою в постелі,
Дрімає, чує із Майдану клич:
“Вставай, ти — лідер, різьблений зі скелі,
Ти — перший із майданівських облич,
Ти — гостромовний, наче Катіліна,
Ти — праведний і чистий, як сльоза,
Тебе чекає мати-Україна…
Хто проти? Нуль! А двісті тисяч — за!”
І він встає, і пише щось до рання,
Виходить на трибуну, а народ
Його не бачить, — він явá остання;
Тут інші є, важливіші стокрот!
І той вже тут, хто з темряви сумної
З’явився вперше. Зір, як грань, пече.
Мовчить, але стоїть при власній зброї,
Із автоматом почерез плече.
І весь Майдан іде за ним до Зека,
Встають і мертві та спішать за ним,
Бо лідер — то не є паперів тека,
А тиха зброя з горлом вогняним.
21.02.2014
Костянтин Морозов
Коли на Божий Суд за вбивство мови позов
Я слав, а мій народ горів як чорнолоз,
На обрії моїм з’явився Кость Морозов,
Російськомовлячий козацький син Мороз.
Вставав Народний Рух, а москалі дрижали,
З лиця імперії спадала машкара.
І рідні голоси воскреслої держави
Озвались дзвонами на берегах Дніпра.
Радянський генерал постав переді мною,
Три зірки, а в очах — печалі й болю тьма;
До кітеля його, до зоряного строю
Малесенький тризуб вчепив я мовчкома.
Повстання грало, йшло, єство моє горіло,
Був час напружений, неначе тятива.
“Я — українець!” — він сказав мені несміло,
Немов чиїсь чужі на сповіді слова.
Морозов Костянтин, міністр оборони,
Один як палець був, один — опроть Москви,
До НАТО кликав нас, а ми, сліпі, як дрони,
Літали не туди — з чужої голови.
“Я — українець!” — він сказав святої миті,
Не повторяв щодня, не бився гучно в грудь,
Але його слова гримлять, як грім в блакиті,
Як зброї нашої присяга та могуть!
9.05.2015
Василь Симоненко
Я не бачив його, але чув ще зі Львова,
Як натужно він рве на душі ланцюги,
І здіймала мене його пісня і мова
Понад брехні доби, що гниють навкруги.
Понад брехні Москви, що загусли корою,
Наче кубла гадюк в золотих болотах,
Симоненка я вчув українською кров’ю,
Що горіла в мені, крильми билась, як птах.
Ще поетів нема, ні, вже є там кількоро,
Не бояться вогню, зорі в руки беруть,
Але слово його, куте просто й суворо,
Досконале, мов кріс, найсвятіше з орудь.
Він сказав: “Не помруть на розп’яття ідущі”.
Нам сказав: “Не тремтіть біля вбивць і вельмож!
Смерть здолайте свою, якщо ви невмирущі,
А та смерть — то Москви перебрехана лож”.
Мабуть, чув же й Василь мої скарги та болі,
Він помер молодим, та я знаю: він є!
Є, як сестри його, вічні й сиві тополі,
Є, як мати його, є, як серце моє!
25.03.2015
Микола Мушинка
Мушинка, мушечка, бджола,
Душа трудна, свободоносна,
Що Україну підняла
Понад Карпат незламні кросна,
Всіх наших міст і волостей
З’єднала магістралі й тропи…
Оцé наш пряшівський Мойсей,
Укроп із подихом Європи.
Стоїть його книжок стіна —
Ставай, небоже, навколінки,
Життя і правди глибина
Там світить з кожної сторінки.
Печаль, зажура, розпач, мла,
Навіяні згори й здолини
Зістались в борознах чола
Цієї віщої людини.
Микола — то любов, не гнів,
Не лютощі поміж хахлами;
Він пас, бувало, баранів.
Сваривсь, бувало, з баранами.
В часах найтяжчих — не страшко,
До бунту зляканих підгонич,
Могутній русин, як Франко,
Незгасний лемко, як Антонич.
Похилий, мов пшеничний лан,
Подоба колоска тяжкого,
Ходячий київський Майдан,
Дух українства світового.
Травень 2015 р.
Друг Януковича
В якійсь країні, де народ стіною,
Іде кудись, і я йду, наче в сні,
Друг Януковича іде за мною,
Вдивляється в потилицю мені.
Плечима бачу очі помертвілі
Колишнього поета й брата. “Стій!” —
Вони кричать, неначе плями цвілі,
Згасаючі в зіниці золотій.
Як сталося таке, не розумію:
І я — юрба, і він також — юрба.
Ми в юності кохали спільну мрію,
На мітинги в ланцах ішли оба.
Друг Януковича! Сховатись хочу,
Втекти з юрми, що тисне зівсібіч,
Перекидаюсь в темну поторочу,
Під ноги людям падаю, як ніч.
Розтоптаний лежу. Церковні врата —
Переді мною. Входжу — самота.
Друг Януковича з очима брата
Пропав, аж ні — стоїть, як сирота.
Стоїть побіля мене. Я ховаю
Свій зір од нього в храмі з кришталю.
Рятуй мене, сховай мене, мій краю,
Або збуди мене, якщо я сплю!
01.09.2015, Київ
До львівських патріотів
Над Львівщиною, де тремтяча
Біля Олеська тишина,
Будьонного мерзотна кляча
Летить, як напнута струна.
Це пам’ятник орді зо спижу,
Що мріяла здобути світ.
Кобилу ту гидотну й хижу
Жбурнути мав би динаміт
Мойого Львова в хлань безодні,
Та Львова рідного нема.
А та потвора до сьогодні
Стоїть, як бронзова чума.
Це в небі нашому кінноти
Червоної кривава путь.
А де ж ви, львівські патріоти,
Поділися?! Чом вас не чуть?
Та ні, я чую — між собою
Б’єтесь, а сталінський сурмач
Низенько так, над головою
Самого Львова йде навскач.
О, земле рідна, розповита,
Піднесена Франком до зір,
Чи довго ще тяжкі копита,
Кремлем підковані, як звір,
Втинатимуться в твоє тіло,
І в небо стомлене твоє,
Що так нестерпно заболіло,
Немов мене хтось в серце б’є?
07.09.2015, Львів
Гарнізонний храм у Львові
Зайдіть у Гарнізонний храм у Львові,
Там сяють золотом святі хрести,
Там, як боги античні, мармурові,
На фотографіях — мої брати.
Одні — побиті в сотні на Майдані,
А другі — в Ілловайському котлі.
На стелі храму, ніби на екрані,
Стоять сонця козацької землі.
Це був костел, найвищий в місті Лева,
Де інквізитор в камені застиг,
Але тепер в свічках, в глибинах мрева,
Богдан Хмельницький, як архистратиг.
Тут він моливсь! Я бачу: край престолу,
Поклони б’є хлопчина з-над Дніпра,
Цілує хрест, неначе шаблю голу,
В зіницях карих зблискує жара.
Там видно Богуна і Кривоноса —
Розп’ятих (придивися з далини!),
Там плаче Україна сивокоса,
Притулена до вічної стіни.
Там хлопці із УПА, усі полеглі;
Пройди побіля них, як їхня тінь!
О скільки ж тут в цій давній цеглі
Юнацьких, львівських, київських терпінь!
Я тут бував колись, шукав я Бога,
Та не знаходив, а тепер знайшов.
У кожному обличчі вже з порога
Свого народу бачу я покров.
10.09.2015, Львів
Лист Тараса Шевченка
до Марії Максимович
Вона програла на фортеп’яно кілька пісень наших. Так чисто, безманірно, як жодна велика артистка зіграти не зуміє. І де ж він, старий антиквар, викопав таке свіже, чисте добро? І сумно, і завидно…
Т. Шевченко
Тарасе, боже мій, твою сердечну мрію
Про молоде життя в обіймах молодих,
Розбито й скрушено. І просиш ти Марію
Окрушини тих мрій знайти посеред криг.
Ти просиш весело: “Знайди мені дружину,
Не покидай мене та ожени сама,
Десь там, коло Дніпра; як ні, то я загину!” —
Ти просиш, знаючи, що там княжни нема.
Твій лист прочитую не раз, не два, не тричі,
Твій геній доброти я в тому впізнаю,
Що ти не все сказав, що стримав руйнівничі
Свої чуття й знання, тяжку сльозу свою.
І я не все скажу; моя душа зухвала
В цю мить сама собі затулює уста,
Бо я не впевнений, що М. тебе кохала,
Та знаю: плакала, читаючи листа.
Ця жінка не твоя, вона із-поза неба,
Невидима, але ти знаєш: вона є!
І це ти нам сказав. І ще сказав: не треба
Палити на сльозах писаніє твоє.
13.09.2015, Київ
***
Коли агресорові навдогоду
Панове львівські (кажуть, навіть мер!)
Одну добу до рідного народу
Звертались по-російськи, — я помер!
Помер з ганьби, збудився від розпуки —
Це що, Франка у Львові вже нема?!
Не чують вже діди, сини і внуки,
Як в дзвони б’є на Лонцького тюрма?!
Куди ж ти дівся, український Львове?
Ти просиш Путіна: “Не бий! Спинись!
Я притулюся до твоєї мови —
Хай буде так, як то було колись!”
Свободою розбещені плебеї,
Московського ярма пружна тягó,
Нема на вас бандерівської реї,
Нема у вас і розуму свого!
Так, як було, не буде вже, не буде,
Хоч вічно по-російськи говоріть,
Як ваші предки, славні ботокуди,
І як гебня з тюремних підворіть!
Подумайте, збагніть, пани шановні,
Що там, на Сході, де палає твердь,
Ідуть бандерівці російськомовні,
За українську мову йдуть на смерть!
Вони були маленькими забиті
Москвою, та воскресли, вчувши крик
Повстань, але кати несамовиті
У їхні горла вп’яли свій язык.
Вони беруть російщину, як зброю,
Для битви з ворогом: “Вперьод! Вперьод!”
І гинуть, заслоняючи собою,
Не москальню, а рідний свій народ.
Вони — повстанці не наполовину,
Вони при зброї, — значить, не раби,
І борються вони за Україну
Без вашої “російської” доби!
15.09.2015, Київ
Вийди, матінко, вийди
Вийди, матінко, вийди,
Вийди поклонитися синові,
Та не падай, ридаючи,
Наче підстрелений птах.
Ноги, матінко, ноги
В сина твого ялинові,
А милиці, матінко, милиці —
В залізних його руках.
Сонце, матінко, сонце
Чорне, мов око ворона,
Дим по садах волочиться,
За полем гуде війна.
Нива, матінко, нива
Бетеерами зорана,
А кулями, матінко, кулями
Засіяна борозна.
Тихо, матінко, тихо
Плачуть над Україною,
Порубаною братами,
Налякані небеса.
Стань же, матінко, стань же
Месницею нетлінною —
Хай спалює ворога нашого
Куля твоя — не сльоза!
03.01.2015
Євген Маланюк
Він міг загинути при вискоках з окопа,
Як над вогнем летів і не стеливсь, як дим.
Опроть московського незрячого Циклопа
Він піднімається на крилах збройних рим.
Він рве своє життя і серце, тільки слова
Свого не розірве і клятви не злама,
І не зітре його рабів письменних мова,
Що їх, ламаючи, виховує тюрма.
З Нью-Йорка чує він — ридає Пенелопа,
Та не прийде поет до Києва на суд,
Щоб марно згинути від ницого холопа,
Що служить москалю в пітьмі жахних споруд.
Він не лякається з рушниць ворожих смерті,
Йому не хочеться вмирати від своїх,
Дивитись, як вони, розчавлені й розтерті,
Клянуть самі себе за непрощенний гріх.
Безмежна самота, Америка сувора,
Де втікачі живуть, але нема предтеч.
І кожен вірш його, написаний учора,
Сьогодні кличе, зве наткнутися на меч.
Так настромитися, щоб сталь з’явилась боса
З його плечей аж там, де корінь правди всох.
Не словом, а мечем збудити малороса
Він мріяв, і вмирав, і воскресав, як бог.
О, мій учителю, стражденний Маланюче,
Елладу ти любив, і я також люблю,
Вдивляюся в твоє століття невмируще,
У слово, коване з гірського кришталю.
Я був таким, як ти, у Спартана при зброї,
Втім помилився, впав, не вбитий, та в ганьбі.
Я лежачи зібрав твої страшні набої
І біля тебе став у смертній боротьбі.
08.01.2016, Стопчатів
Дідух
В мойого батька в хаті стояв колись Дідух,
Сніп житньої соломи — колосся надовкруг.
Я пам’ятаю, взимку, як холодно було,
Одів я мазепинку на Дідуха чоло.
Дві ленти синьо-жовті спадали до плеча,
Дідух — сторожа хати і схованка меча.
Ми з ним колядували, сідали за столи,
Та однієї ночі пайдьошники прийшли.
Стрічки зірвали з нього і в нашому дворі
Стріляли в нього тричі й спалили на зорі.
А я тепер приїхав, припав до рідних стін,
І чую, як до мене з пітьми надходить він.
Дідух. Різдвяна тиша. Як до мольби пролог,
Мій колядник, мій батько, мій вічний житній бог.
А небо наді мною, як вічності вікно,
Там з нашого подвір’я розсипане зерно.
06.01.2016, Стопчатів
Душа
Минула ніч, не спав я ні на волос.
У тьмі почув душі своєї голос:
“Чого ти ждеш?” — спиталася душа.
Я затремтів, як спіймане пташа,
Що прагне вирватись од птахолова,
І відповів: “Чекаю свого слова —
Вогню, що не зникає, наче дим.
Крім того, вмерти прагну молодим!”
Зітхнув і посміхнувся голос ночі:
“Ти жити хочеш в кожному стороччі,
Вогню не маючи на два віки;
Помри спокійно, лігши навзнаки, –
Або вернись до свого карабіна,
Туди, де кров’ю сходить Україна!”
09.01.2016, Стопчатів
Мати
Я за життя тримаюсь, як за руку
Моєї матері. Як був малим,
Я так до церкви йшов, а там науку
Про смерть приймав, як грішний херувим.
Не вірив я в церковні небилиці,
Пекла хусток червоно-чорна грань;
Шептала мати: “Не зривай зіниці
На всіх дівчат, а на коліна стань!”
Я до дівчат молився, а додому
Вертався повен радості й життя.
А в пам’яті я ніс не осорому,
А з їх сорочок пишне вишиття.
Тепер я вірю, але в що — не знаю.
А мати поруч, руку подає,
Незрима, наче янголиця з раю,
І каже: “Бережись, дитя моє!”
Січень 2001, Варшава
З курманами на шиї
Ким я був того дня, як мій батько мене
Взяв за руки й повів записатись до школи?
Був сільським пастушком, що співати любив,
Та не знав, що той спів не забуде ніколи.
Ах, то перша моя коломийка сумна
Про опришків, що йдуть з курманами на шиї!
Їх жандарми ведуть при багнетах в тюрму,
Йде позаду народ, мій народ в Коломиї.
Мій народ в киптарі, в капелюсі народ,
Там людей тисячі, а багнетів чотири.
Є в народу мого золоті топірці,
Є в народу мого колуни та сокири.
Ми до школи прийшли, пан директор — поляк,
А ровесники тут — полячкú та євреї.
Я мовчу, не тремчу, я — один серед них,
Я до батька тулюсь, як до пісні своєї.
А він каже мені: “Ти — опришок, гуцул,
Потерпи, потерпи, і не бийся з панами!”.
А та пісня моя біля школи стоїть,
Як жебрачка стара біля панської брами.
Де я був, що робив, чим радів я сто літ, —
Все забулось, як сон, та в моїй Коломиї
Йдуть жандарми й ведуть мого батька й мене —
Ми обидва йдемо з курманами на шиї.
09.01.2016, Коломия
Суха сльоза
Майнула молодість, як птаха в житі,
Б’є тричі в дзвони мій осінній вік.
Тружденний, посивілий чоловік,
Стою на полі в дзвонковій блакиті.
Моє життя — дві-три щасливі миті,
А все здобуте, — як порожній тік,
Як висохлий в жару гірський потік,
Як бабиного літа зниклі ниті.
Суха сльоза стоїть вочу мені.
За хлопчиком я плачу, за собою.
За піснею в Прутянській стороні.
Там я ходив, закоханий у зброю,
І смерті ждав, і не боявся бою…
Хто ж я тепер на програній війні?
10.01.2016, Одеса
Смерть
В пустелі, де пісок шумів, як туга,
Текла крізь душу неба течія,
Я спав — і раптом золота змія
Мене збудила ніжно так, як друга.
Я зрозумів: то смерть повзе моя,
Та не злякався, а схопивсь, як фуга.
В моїх руках з’явилася палюга,
І смерть я вдарив, як вогню струя.
Вона згоріла, а пісок довкола
Почав палати. Я — в стовпі вогню
Стояв, людина беззахисна, гола.
Вогонь змією під мою ступню
Заходив… Це за те, що я брехню
Ненавидів, згорю, як брат Савонарола.
11.01.2016, Одеса
***
Бог завжди був, як небо, але я
Почув його в Тарасовому слові.
Читав я “Заповіт”, метке хлоп’я,
В гаю сховавшись, в зарості тернові.
Читав напам’ять, голосно, як птах
З куща дививсь на мого батька пашні.
Немов на святі, в клубі, при свічках,
Читав і слухав оплески вчорашні.
На радощах я закурив. Сірник
Палаючий упав мені під ноги.
І я завмер. І світ мені поник.
І сонце згасло в темряві тривоги.
Втім голос був, не знаю, звідкіля:
“Гаси вогонь, накрий вогонь руками,
Бо скоро спалахне твоя земля,
І ти згориш в огні з терновиками!”
Я впав на той вогонь — і він погас,
Подряпаний вернувся я до хати.
Бог завжди був, і завжди вчив Тарас
На ворога іти, а не втікати!
14.01.2016
Пам’ятник Кіндратові Рилєєву
Скажи, Росіє декабристів, де ти?
Невже навік злякалася петлі?
Невже свободи звістуни — поети —
Сьогодні служать блазнями в Кремлі?
Невже твоя любов несамовита
До справедливості — жага пуста?
Невже ти Путіним до решти вбита,
Закопана в могилі без хреста?
Невже, як внуки Ірода в Юдеї,
В Москві перемагатиме гебня?
Невже всі росіяни — то плебеї,
Безлика і слухняна комашня?
Ні! Знаю, вірю, що колись воскресне
Те, що з могили до життя встає, —
В Московії єдине слово чесне
Про Україну, божество моє.
Я з автором його ішов на страту,
В Донецьку плакав на його крові.
Я ще відкрию пам’ятник Кіндрату
Рилєєву на площі у Москві.
14.01.2016, Київ
