Микола ЦИМБАЛЮК
Сім художніх виставок за два роки! За той час, що минув від найтрагічніших днів Революції гідності, 18—20 лютого, картини художниці Марини Соченко, учасниці Євромайдану, виставляли в київському і канівському музеях, у Верховній Раді та Спілці художників, на 7-му Всеукраїнському бієнале “Від Трипілля до сьогодення”, а нині представлені на Андріївському узвозі столиці, в Музеї однієї вулиці. І всюди вони викликали підвищену зацікавленість не лише тих, хто був учасником дев’яти місяців українського спротиву, а й шанувальників тепер уже рідкісного портретного жанру.
В останню чверть віку цей жанр в образотворчому мистецтві з винаходом кольорової фотографії якось непомітно відійшов на задній план. Не можна сказати, що сучасні художники ним нехтують, але нині у своїй творчості до нього звертається небагато. Варто згадати як кращі зразки цього жанру галереї живописних і графічних портретів Михайла Дерегуса (зокрема Мавки з “Лісової пісні” Лесі Українки), Миколи Стороженка (низка жіночих портретів), Василя Лопати (матері історичних діячів України), Володимира Слєпченка (з циклу “Обрані часом”). У кожного з них своя образність, стилістика, палітра. У кожного — захоплива глибина психологічного проникнення у душевний світ образу.
До згаданих метрів образотворчого мистецтва впритул наближається творчість молодшого покоління. Для тих, хто знає манеру й особливості художнього письма Марини Соченко з її ранніх живописних робіт “Легенда про Марусю Богуславку” (1993 р.), “Баба Одарка” (1995 р.), пізніших — “Катерина” (2011 р.), “Георгій Нарбут” (2012 р.), “Василь Кричевський” (2013 р.), портретна галерея учасників Майдану, а згодом і героїв так званого АТО, стала справжнім відкриттям. І не тільки тому, що авторка звернулася до пульсуючої теми безприкладного вияву громадянськості й патріотизму наших сучасників, скільки у вмінні передати енергетику людської душі, яка потужно вибухнула на Євромайдані 2014-го.
У нашої мисткині від кожного героя схоплено найсуттєвіше, найглибинніше, хоч пані Марина працювала з натурою не дні, години, а лічені хвилини. Саме стільки було в неї часу, коли в наметі чи під відкритим небом, поруч із барикадами на Майдані вона “хапала” й карбувала характери (навіть не обличчя) історії Революції гідності.
На сьогодні вона написала майже сотню пастельних портретів. За її мартирологом героїв можна вивчати географію України: Київ, Львів, Харків, Тернопіль, Севастополь, Івано-Франківськ, Одеса, Буськ, Житомир, Запоріжжя, Вінниця, Кременчук… Усіх не перерахувати, та й на виставці в Музеї однієї вулиці вона представила всього кілька десятків. На кожному з портретів звичайних наших співвітчизників — яскравий спалах людської гідності, печать безприкладної мужності, доброти, жертовності. Вони промовляють до кожного з нас. Усе це ти бачиш у живих очах її портретів.
Це не перебільшення. На виставці “Від Трипілля до сьогодення” Соченко крім кількох жанрових картин виставила і портрети. Серед них киянина Дениса Денисенка, тележурналіста, учасника Майдану, який добровольцем пішов на фронт і 10 червня 2015 року загинув від рук російських окупантів під Широкіним. Йому виповнилося всього 23. Під час відкриття виставки до зали увійшла його мати. І — це неймовірно! — серед просторих залів, де жодного разу не була, оминаючи сотні картин, вона прямісінько пройшла до свого сина. Потім вона скаже: “Мене вів його погляд, його очі”…
Кажуть, що очі — дзеркало душі. Характерною особливістю портретів Марини Соченко справді є тонка передача душевного стану людської душі через погляд, він домінує у сприйнятті до такої міри, що забуваєш, що перед тобою художній твір. Це мить злету людського життя, зупинена рукою мисткині, закарбованого навіки.
Не всіх своїх героїв Марина Соченко малювала з натури. Частина з них позували вже після Майдану, а тих, хто загинув на Москвою нав’язаній українцям війні, вона малює з прижиттєвих світлин. Це не художні копії, бо відтворює вона у портретах характери значно більше, глибше і змістовніше. На цій виставці в сльозах підійшла до неї мати одного з майданівців, Максима Харченка, батька двох синів, десантника, який загинув у Іловайському котлі. Марина, спілкуючись з убитою горем жінкою, докладно розпитувала про героя до дрібниць, бо тих кілька світлин героя для неї було б, може, й достатньо, але все одно — мало. Вона завжди мусить вживатися в образ, переживати його життя, дивитися на світ його очима, розмовляти з живими через дзеркало кожної неповторної душі.
Як говорили відвідувачі виставки, портрети художниці повертають наших героїв із небуття, вони залишаються з нами дорогою часткою нашого минулого і майбутнього.
