Інформаційний простір як об’єкт зовнішньої і внутрішньої політико-ідеологічної агресії проти України
Василь КУЙБІДА,
доктор наук з державного управління, професор;
Іван РОЗПУТЕНКО,
доктор наук з державного управління, професор
Розвиток комунікаційних системних мереж створює далеко не віртуальну можливість цільового маніпулювання свідомістю тих чи тих груп людей у визначених регіонах чи державах з метою нав’язати потрібні оціночні характеристики, погляди, норми поведінки, а за потреби — для дестабілізації владних і суспільних структур.
Інформаційна агресія становить найнебезпечніший вид гуманітарного терору і полягає у спрямуванні функціонування і розвитку гуманітарного комплексу держави чи її окремих регіонів в інтересах агресора. Вона може здійснюватися у жорсткій і м’якій формах чи мати змішаний характер.
Складається (а може, формується!?) таке враження, що Україна, яка перебуває у стані фактичної війни, а не т. зв. АТО, повністю інформаційно роззброїлася, залишила неконтрольованим інформаційний простір від московських ворожих зазіхань. Приводів тут, щоб нічого не робити, більш ніж досить: і російськомовне населення, що проживає на окупованих територіях, і російськомовні військовослужбовці, які воюють на боці України.
Польща, яка територіально віддалена від РФ, але також перебуває під прискіпливим прицілом російських спецслужб та в полі впливу кремлівських медіа, докладає чимало зусиль, щоб забезпечити свою безпеку у воєнному й інформаційному аспектах.
Так, польський сейм у кінці 2015 року проголосував за законопроект, а на початку 2016 року президент Польщі Анджей Дуда підписав закон, згідно з яким уряд отримав повноваження призначати керівництво державного радіо і телебачення.
Це приклад державництва і державників, які опікуються не власним рейтингом і популярністю, а питаннями національної безпеки і перспективи Польщі.
Що може завадити Кремлю назвати польський народ “братнім” російському, як це було зроблено з українським народом, потім провести опитування росіян, а затим оголосити про проведення референдуму в Польщі, після чого ввести і ввезти допомогу “братньому” польському народу.
Пригадуєте 2014 рік? У листопаді 2014-го соціологи московського Левада-центру провели опитування щодо інспірованої Кремлем проблеми: “Чи має Росія визнати незалежність ДНР і ЛНР?”.
Одержали такі відповіді: “звичайно, так — 24 %”, “швидше так — 39 %”, “швидше ні — 7 %”, “звісно, ні — 5 %”, “не можу відповісти — 23 %”. Тобто більше половини росіян вважали, завдяки путінській пропаганді, що можна зневажати цілісність сусідньої держави, яка нещодавно була “братньою”. Український народ для Москви буде “братнім”, аж поки не загарбають усі його етнічні території. Після цього вони стануть єдиним народом. А для загарбання потрібен тільки привід.
Цей прийом (спосіб) має універсальне застосування не лише щодо України, а й до всіх інших не окультурених Москвою держав. Відтак польське керівництво ліпше ніж український уряд знає власну історію й історію Московської імперії.
За свою історію Україна була об’єктом різноманітних (геополітичних, геоекономічних, геодуховних, геокультурних тощо) посягань інших держав. Її землі краяли, неначе святковий коровай, а українців, користуючись їхньою терплячістю і толерантністю, намагалися позбавити окремішності, ідентичності, нав’язуючи свої ідеології, культури, релігії. Минув час, історична правда реалізувалася у відновлену українську незалежність, але спираючись на неліквідовані наслідки духовно-культурної окупації, новітні московські імперіалісти трансформували свої класичні форми агресії у значно вишуканіші, оздоблені псевдоліберальними та псевдодемократичними фантиками. І тепер Україна постійна жертва, предмет і об’єкт довколишніх інформаційних війн, що інспіруються ззовні, але підтримують їх усередині не лише представники “п’ятої колони”, а й керівництво центральних, регіональних та місцевих органів влади.
Упродовж попередніх двох років Україна зазнала не лише військового нападу з боку РФ, а й інформаційної агресії. Нинішня ж влада в особі Нацради з питань телебачення і радіомовлення України спромоглася у відповідь тільки на рекомендації заборонити трансляцію українськими телеканалами новинні програми московських державних телекомпаній, а також — показ певних фільмів і серіалів, у яких гіперболізується героїка силових структур РФ, принижується гідність України і українців.
Натомість внутрішні “національні” ЗМІ запропонували свій варіант інформаційної “протидії”, побудований на неукраїнській ментальності шароварного гротеску та з використанням тієї ж мови агресора і тих самих московських матюків. Чим це краще від продукту московських ЗМІ?..
Напевно, ми й надалі матимемо справу з “мудрістю”, “креативністю”, “творчістю”, “винахідливістю”, “жертовністю”, продемонстрованими і в минулому, і в сучасну пору особливо обдарованих, які “дивним чином” постійно і стабільно перебувають за будь-якої політичної погоди при владі реальній і є стрижневою віссю, на яку нанизуються всі кадрові, економічні, політичні, гуманітарні, організаційні, ідеологічні аспекти інформаційної палітри України.
Саме завдяки зазначеним чеснотам, якими, як правило, обдаровані не українці, спрямовувалася робота створюваних владою структур, які мали б посилити її вплив на інформаційний простір в Україні, та, на жаль, себе не виправдали, принаймні їхній вплив досі не є відчутним, оскільки належного протиставлення внутрішнім і зовнішнім антиукраїнським силам немає. Йдеться про створений у травні 2014 року на базі “Укрінформу” інформаційно-аналітичний центр “Єдина країна”, у серпні 2014 року — єдиний в Україні англомовний канал новин “Ukraine Today”, а в грудні того ж року — Міністерство інформаційної політики України.
Однак, не дивлячись на таку увагу з боку влади до формування національного інформаційного простору та інформаційної безпеки, український істеблішмент програв інформаційну війну Кремлю на власній території. І справа не в кількісних показниках, не в мільярдах коштів, що виділяються на проведення інформаційних війн, кампаній, операцій чи акцій, а в мотивації продуцентів та якості створеного ними інформаційного продукту, здатного ліквідувати інформаційні лакуни та забезпечити інформаційний суверенітет держави.
Але про який інформаційний суверенітет, інформаційну безпеку може йти мова, коли очевидною проступає організаційна безпомічність державного керівництва. Чи це робиться зі стратегічною метою подальшої дискредитації українців як нації, не здатної на державотворчість? Як і чим можна пояснити, що вже на початку 2016 року у зоні так званої АТО по ефірній цифровій мережі телебачення ретранслюються заборонені в Україні російські телеканали (“Россия-24”, “Россия-1”, “НТВ”, “ТНТ”, “Звезда”, “Рен ТВ”, “Life News”, а також телеканали так званих ЛНР-ДНР: “Оплот ТВ”, “Новороссия ТВ”, “Оплот 2” і ще якісь (дідько б їх забрав). А наших (українських!) голосів і не чути. Чомусь ватажки так званих ЛНР-ДНР на території окупованих районів Донбасу спромоглися закрити українські джерела інформації, а наші посадовці шукають причини та пояснення своїй бездіяльності і відкритому потуранню ворогу.
Нинішня влада не тільки не встигає належним чином якось реагувати на ворожі інформаційні атаки, а навіть, складається враження, імітує боротьбу з ворогом, заспокоюючи українців, що “якось воно буде”. Можливо, “воно якось і буде”, але ми винаймали на державну роботу Президента, депутатів Верховної Ради України, щоб було так як треба українській нації. А цього не станеться без активної політичної позиції, політичної волі нинішнього істеблішменту, спрямованої на захист національного, державного, інформаційного суверенітету.
Пригадуються не тільки публічні висловлювання керівництва РФ щодо участі й місця України у Другій світовій війні або ж про те, що України не існує на політичній карті світу. Обурює бездіяльність влади щодо нав’язування стереотипів месіанства московського духовенства на українських землях і їх “просвітницької” ролі, щодо дій УПЦ московського патріархату вже під час російсько-української війни, якими ця церква показала, що підтримує агресора.
Релігійні організації “Православний вибір”, “Союз православних братств України” і “Народний собор”, які активно долучаються до оббріхування історії і сучасності українців різного віросповідання і різних конфесій. Скажімо, після “історичної” зустрічі Папи Римського Франциска і московського попа Кіріла розпочалася інформаційна війна проти УГКЦ, головним посилом якої є “Рим добрий, а уніати — погані”, та проти Української Православної Церкви (КП) під брехливим приводом її “неканонічності”.
Український гуманітарний простір має бути захищений, зокрема владою від агресивних зазіхань!
А яка реакція влади України на антиукраїнську діяльність “Всеукраїнського національного культурно-просвітницького товариства “Русское собрание”, “Киевской Руси”, “Русского клуба”, “Русского культурного центра”, “Института стран СНГ”, “Євразійського Союзу Молоді”; проросійських політичних сил, таких як “Русский блок”, “Народна опозиція”, “Союз левых сил” та інші?
Ось як подає свою “діяльність” у лютому 2016 року т. зв. “Киевская Русь”. “Міжнародний союз громадських об’єднань “Киевская Русь” (МСОО “Киевская Русь”) є міжнародним союзом громадських об’єднань для створення єдиного духовного, культурного й інформаційного простору на території республік Україна, Білорусь і Російської Федерації.
Він сприяє розвитку та поглибленню наукових, торгових і економічних зв’язків між республіками Україна, Білорусь і Російською Федерацією. У якості пріоритетного напрямку співробітництва цих держав особливе значення надається створенню єдиного економічного простору на їх території”.
По суті йдеться про реанімацію “єдіной і нєдєлімой”, про реанімацію імперії, про засудження національно-визвольних змагань в Україні, про утвердження культу Путіна.
Засновниками такого “собранія” є: громадська організація “Санкт-Петербургское казачье землячество — станица “Казанская”; регіональна громадська організація “Карельское Землячество”; регіональна громадська організація “Общество дружбы и сотрудничества народов России и Украины”; міжрегіональна громадська організація сприяння розвитку соціальних програм “Богатыри”; регіональна громадська організація “Землячество Донбассовцев”; громадська організація “Землячество Донбассовцев Крыма”.
Можливо, хтось знає, що діяльність якоїсь із названих структур була засуджена і реально заборонена в Україні, а їх організатори та активні учасники перебувають поза законом? На жаль, і надалі всі вони беруть участь в інформаційній війні проти України під керівництвом і за підтримки російської влади та підтримки деяких представників українського істеблішменту. У їхню роботу входить подальше утвердження імперських догм, нав’язування колоніальних стереотипів щодо меншовартісності українців, перекручування історії, дискредитація Української держави, зневажливе ставлення до української культури і мови, плюндрування українських символів і т. ін.
Реагуючи на вимоги часу і планомірну інформаційну війну проти України, в нашій державі має бути створена ефективна інформаційна зброя для ведення інформаційних війн: здійснювати на упередження інформаційні напади на супротивників, підтримувати інформативно співвітчизників за межами держави.
Виготовляючи цей вид зброї та використовуючи сучасні механізми інформаційного впливу, Україна має обмежуватися ефективною інформацією. Розкриття правдивих тем національно-визвольних змагань, Голодомору, висвітлення життя історичних персоналій, пропаганда української культури, мови, цінностей — наша ефективна інформаційна зброя, шкідлива для тих, хто не сприймає незалежність України, на свій копил інтерпретує історію, нав’язує українцям свою культуру та ідеологію.
Дивуєшся, коли переглядаючи деяку інформацію про засновників (власників) ЗМІ, читаєш, скажімо, таке: “Акціонерне товариство закритого типу “Українська незалежна ТВ-корпорація” (телеканал “Інтер”) створюється коштом засновників першого покоління (ВАТ “Перший канал”, Росія, м. Москва — 29 %), а далі виступають засновники другого покоління, серед яких Міністерство державного майна Росії — 38,9 %; Федеральне державне унітарне підприємство “Федеральний технічний центр” — 3 %; ІТАР-ТАСС — 9,1 %; ЗАТ “ОРТ-КБ” (консорціум банків) — 24 %; ВАТ “ЕберЛінк” — 11 %; ВАТ “РастрКом2002” — 14 %.
Інший приклад. Міжнародна комерційна телерадіокомпанія (ICTV) створена коштом підприємства з іноземними інвестиціями “Роял Капітал” — 23,38 %; ТОВ “Центральний Московський депозитарій” (Росія, м. Москва, 30 акціонерів) — 29,85 %.
Цей список “незалежних” “українських” ЗМІ можна було б продовжувати, відзначаючи тенденцію переростання особливостей функціонування інформаційного простору в стійкі закономірності.
Давно помічено, що багато (якщо не всі) із т. зв. росіян не сприймають української мови. І то не в сенсі ідеологічного виклику, а не розуміють, як мови… іноземної. Для них потрібен перекладач або ж окремо виділені російськомовні джерела інформації.
Менше року тому міністр закордонних справ України Павло Клімкін заявив, що “перемогти російську пропаганду допоможе український російськомовний телеканал” і “що нам потрібно — це просто зібрати ресурси, створити неупереджений, але ефективний телеканал, російськомовний канал”.
Напевно, шановний міністр давно не дивився статистичні джерела щодо присутності пасіонарного “язика” в українському мовному просторі, а ще більше не чув мову так званих “українських каналів”, — більшість інформації подається російською і лише реклама про памперси, ліки та горілчані вироби — українською. Ми вже не говоримо про духовно-енергетичну зарядженість каналів. Тут скрізь стоять свічки і “за здравіє”, і “за упокой”, і Господу Богу, і, тьху-тьху, — нечистому. Найкраще стан цієї політики (державної!) характеризується не ідеальним ідеологічним симплексом “Єдина країна—Єдиная страна”. Навертається на пам’ять: “Правообережна, лівообережна…”
А чи не простіше, а отже, ефективніше було би “просто зібрати ресурси, створити неупереджений, але ефективний телеканал, українськомовний канал”, який хотілося б дивитися і слухати і вдень, і вночі.
Нас закликають до війни інформаційної на умовах агресора, загарбника. Чи потрібно з ними воювати їхніми ж методами, способами, прийомами?
Напевне, ні. Їх не потрібно помічати. Просто закрити їхні канали інформаційного впливу, натомість посилити українські (українськомовні!) джерела.
Інформація, як і освіта, культура, економіка повинна забезпечувати життєві (духовні, соціальні, матеріальні) потреби насамперед українців.
Ми не маємо часу, щоб щоразу реагувати, а то й потрапляти у провоковані ворогами та недругами інформаційно-політичні пастки.
Відтак, нам бачиться, що:
Концепція інформаційної безпеки залишається й надалі концепцією, тобто теоретичним узагальненням проблем інформаційної безпеки;
інформаційний простір України не є українським ані за формою, ані за змістовним наповненням;
незалежність низки ЗМІ, як правило, виявляється в незалежності від українських проблем і української людності;
влада займає неефективну оборонно-виправдовувальну позицію, тоді як інформаційні агресори втілюють свої плани;
влада, дозволивши роздержавлення і приватизацію ЗМІ, “умила руки”, зняла з себе відповідальність за розвиток україноціннісних ЗМІ. За переважної наявності неукраїнського бізнесу в економіці й інфраструктурі та без підтримки держави українські ЗМІ не зможуть активно формувати і захищати український інформаційний простір;
русифікований, змосковщений інформаційний простір України нинішня малоросійська влада сприймає як природне явище, а не катастрофічну аномалію, а тому він не зазнає цілеспрямованого позитивного впливу держави відповідно до чинної Конституції України;
влада сприяє злиттю фінансового, політичного й інформаційного капіталу, включаючи вагомі частки іноземного капіталу, що є загрозою національній безпеці України;
для ефективного протистояння московській агресії та інформаційній війні Україна насамперед повинна опиратися на власні національні сили;
в Україні потрібно сформувати єдиний інформаційний простір, кореневу систему якого складуть українськомовні ЗМІ. Всі інші посили під гаслами “різноманітності” ЗМІ призводять до посилення “різноманітних” на шкоду українським, в результаті чого програє національна, державотворча складова інформаційного простору.
Чи здатна це зробити влада з малоросійською душею і пораженківськими настроями та методами?
