здійснилася на 90-му році життя: видано одинадцяту книгу його авторської серії під загальною назвою «Я бачив пекло на землі»
Михайло ПАСІЧНИК,
поет, видавець, просвітянин, голова Житомирської обласної організації НСПУ
За своє достатньо тривале життя я тримав у руках сотні учнівських зошитів — тонких і товстих, у клітинку і в лінійку, в твердій і м’якій обкладинці, з таблицями множення і портретами великих людей на зворотах, із відведеними червоними лініями полями на аркушах і без них… Я носив ці зошити до школи від першого і до десятого класу, записував у ці зошити вірші, оберемками переправляв ці зошити зі школи додому і навпаки ще й як вчитель-філолог…
Але ніколи, за будь-яких обставин жодного подібного зошита я не тримав у руках із таким благоговінням, як тримаю ось цього, що передав мені з рукописом чергової книжки Михтодь Іванович ВОЛИНЕЦЬ. Скупа на повноту кольору жовтувата обкладинка, на котрій лише цифри: №14, 3.03.82—31.05.82… Так політичний в’язень доби розвинутого соціалізму оцифровував сотні своїх щоденників у таборах Озерлагу та зонах інших територій шостої частини земної тверді…
Всередині зошит списаний дрібним каліграфічним, хоч і не завжди розбірливим почерком, у 23 лінійкові полоски на кожному аркуші вмістилося рівно 46 рядочків щиро-щільної щоденникової сповіді…
Подумки окидаючи оком 11-томне видання мемуарів Михтодя Волинця загальним обсягом майже 4000 сторінок, я здригаюся від захоплення: це ж скільки таких зошитів потрібно було йому списати, щоб вони перетворилися на ці сторінки!
Я знаю про автора цієї титанічної праці рівно стільки, скільки він дозволив мені (та й читачам) своїми проникливими та одкровенними текстами, адже читав їх не лише з власного інтересу, а й через обов’язок видавця і редактора усіх книжок.
1.
…Народився Михтодь (Методій, Мефодій — називали його упродовж усього життя по-різному, бо ім’я і справді рідкісне) 3 березня 1926 року в селі Іванівка (тепер Травневе) Коростишівського району Житомирської області. До першого класу пішов у рік, коли у села нашої України зайшов голод і найпершими його жертвами стали діти. Хилився Михтодик від недоїдання й холоду, але до школи ходив наполегливо й відчайдушно, бо від народження мав потяг до книжки, хотів учитися, хоч що б там було…
1937-го закінчив початкову, а з 1939-го почав навчатися у Березівській школі-семирічці. Закінчивши її, вступив до Коростишівської педшколи. Писав вірші з дитинства, на його твори звернув свого часу увагу Улас Самчук.
Від початку війни брав участь в антифашистській боротьбі, мав зв’язки з партизанським загоном. Після визволення Коростишівщини до березня 1944 року був на кількох посадах — секретаря і голови сільради, бухгалтера колгоспу в рідному селі. У квітні 1944 року 18-річного юнака польовий військкомат призвав до армії.
На цьому й закінчується звичайна біографія українця, а розпочинається трагічно-героїчний життєпис патріота, котрий поставив перед собою чітку мету в житті — боротися за волю України до переможного кінця — і неухильно виконував її…
Служив у Казані, Ульянівській області, Львові, під Москвою, у Володимирі-на-Клязьмі, де й був заарештований за статтями 58-16, 58-10 ч. 1 та 58-11 КК РРФСР. “Особое совещание” при МГБ СРСР засудило його до розстрілу. Три місяці сидів у камері смертників у Лефортово, згодом смертну кару “милостиво” замінили на 25 років каторги.
Що ж такого “накоїв” Михтодь Волинець, аби були підстави так жорстоко покарати його?
Згадує ювіляр:
— Відбуваючи службу у Львові, я остаточно переконався, що всі біди українців від того, що вони не мають державності, що живуть на своїй землі як на чужій, бо за господарів тут прийшлі, а за обслугу для них — юрби яничарів.
Остаточно утвердилося переконання, що лише за вільної України ми зможемо належно жити й розвиватися. Із такою впевненістю у березні 1945 року я з двома надійними друзями по батареї Михайлом Чекересом із Кіровоградщини та Василем Миронюком із Кременеччини заснували підпільну спілку вільної української молоді для боротьби з невільницьким більшовицьким режимом. Програму і Статут СВУМу написав я.
Завдання цієї організації були такі:
Боротьба за Самостійну Соборну Україну всіма засобами до збройних включно.
Досконале оволодіння своїми професіями, вивчення нової техніки, стратегії і тактики війни, щоб у належний час можна було успішно бити ворога його ж зброєю.
Дезорганізація роботи органів МГБ шляхом засилки до них своїх людей під виглядом сексотів і перевербування викритих діючих сексотів, щоб знати, за ким “Смерш” полює, і рятувати людей.
Антирадянська агітація і пропаганда всіма доступними методами: усно, листівками, анонімними листами до газет і журналів, до навчальних закладів і окремих осіб.
Організація актів непокори начальству серед солдатів.
Підтримка всіх антирадянських підпільних організацій, які ми будемо виявляти у своїй подальшій роботі.
Одинадцять місяців слідства, камера-одиначка, тут виник у Михтодя Волинця задум писати свої щоденники…
Перший зошит називався: “Мій в’язничний псалтир”. “Писав” у голові, а коли з’являлася можливість отримати папір і ручку – занотовував зафіксоване у пам’яті…
У лютому 1951 року його перевели в Бутирки і пред’явили такий документ:
ВЫПИСКА
из протокола заседания Особого Совещания МГБ СССР
от 7 февраля 1951 года
Слушали:
3. Дело 3 Главного Управления МГБ СССР по обвинению Волынец Мефодия Ивановича по ст. ст. 58-1б, 58-10 ч. 1 и 58-11 УК РСФСР.
Постановили:
За приналежность к подпольной изменническо-националистической организации и антисоветскую агитацию клеветнического характера заключить в ИТЛ на двадцать пять лет…
Секретарь Особого Совещания (підпис).
Далі був Тайшет і окремий лагпункт 019 “Озерлагу”…
“Якщо не я, о Боже, тоді хто? —
Питав себе Волинець із Волині.
Його ім’я прарідкісне — Михтодь —
Взяли на себе крила журавлині.
Той вирій був у нього навпаки —
І понесла жура його у холод,
Бо мав “крамольні” мрії і думки,
Та ще й гординю сонячно-хохольну.
Про комунізм він комікси складав,
Й той сміх озвавсь не радістю, а болем.
За те, що Україну величав,
Забрала доля у Волинця волю…
…Верзеться щось у Ворзелі, аж страх,
Сон потряса, терзає знову й знову,
Слизьке й скрипуче слово “Озерлаг”
Ляга на душу, мов сосна тайгова.
Уже й забуть оте давно пора,
Але воно зринає, плоть здригає:
Бредуть пограблі друзі до костра
Й приклад їх до роботи повертає.
Бараки геть не схожі на хати,
А як в них сниться грубка в рідній хаті!
По той бік дроту шкіряться кати,
Моральні бузувіри і кастрати.
…У Ворзелі живе тепер Михтодь,
І заповітним зараз є для нього
Переливати біль у восьмий том
Життєпису великого й святого…
2.
…Сидимо на затишному ґаночку домівки Михтодя Івановича та Марії Степанівни у Ворзелі (до речі, Марія Степанівна Мариняк теж радянська каторжанка, познайомилися й одружилися вони на зоні). Господар продовжує свої спогади:
— У Тайшеті я побачив колишніх вірних ленінців, які за миску баланди продавали все і всіх, совєтську інтелігенцію, яка копирсалася у смітниках і теж залюбки продавалася, бачив іноземців, серед яких особливо достойно поводилися японці. Тут я зустрічав учорашніх бійців УПА, гартованих націоналістів, які поводилися гордо, гідно і дружно. І вже тут я став переконаним націоналістом, хоч ніколи не належав, не належу і не належатиму до жодної партії. Я тоді зрозумів, що лише націоналізм є рушієм народного прогресу й майбутнім цілої планети.
У липні 1954 року я втікав із групою в’язнів, нас упіймали, мені додали ще три роки… Всього вже виходило 28.
…Я уважно слухаю спокійну, врівноважену оповідь дисидента, який і в свої високі літа має достатньо бадьорий і оптимістичний вигляд, з легким острахом позираю на його вівчарку, і хоч вона мене уже визнає за свого, боюся, що раптом накинеться на мене, покусає…
Сплав журналіста й письменника в моєму професійному зорі мимоволі віднаходить в особі поважного співрозмовника і всьому, що його оточує у Ворзелі, промовисті збіги і паралелі: у собаки, з якої я не зводжу перестрахувального погляду, зламана передня лапа, а в Михтодя Івановича — такий же зламаний вказівний палець… Зла і хижа радянська вівчарка, що сторожувала його на озерлагівському снігу, і ця ось — добра, домашня, і, по очах видно, розумна собака… Віковічні тайгові сосни, поміж яких провів багато років Волинець, і ось ці — ворзельські, запахущі, рідні, українські, що своєю жовтизною підпирають небесну блакить…
Я до друга в гості завітав.
Пес підозру сіяв гострим зором.
А Волинець лагідно сказав:
— Він великий, але дуже добрий…
Ворзель прихилився до сосни.
Став я теж зіркішим після чарки:
Зламаний в Михтодя вказівний,
А передня лапа — у вівчарки.
Як могло це статись і коли,
Що в них мир у Ворзельському лісі?!
Ворогами ж лютими були
Пес радянський з націоналістом.
…Зяяли оскомно небеса,
Захід був, мов бурякова брага,
І оскалом хижим цього пса
Шкірились мерзлоти Озерлагу.
Біг і падав зек і сил не мав,
А вівчарка вслід вогнем горіла.
Це Михтодь їй ногу поламав,
А ця сука пальця його з’їла.
На прощання каже друг:
— Приходь! —
А я шерсть погладжую хоробро,
І сидять — вівчарка і Михтодь,
Старістю примирені і — добрі…
3.
Крім того, що я видав одинадцять книг його мемуарів, 2012 року мав творчо-видавниче щастя укласти книгу нарисів про українського патріота під назвою “Михтодь Волинець — подвижник і мученик нації”. Коли вичитував інтерв’ю із ним друга й побратима по дисидентському нещастю Василя Овсієнка, то був просто вражений обсягом цього матеріалу: 67 книжних сторінок!
Цитую одне з останніх запитань цього інтерв’ю до Волинця:
— А от Ви тепер спогади пишете. Можете про них розповісти?
— Я пишу спогади не стільки про себе, як про час, про людей, із якими доводилося жити чи зустрічатися, спілкуватися чи дружити. Спогади відтворюють атмосферу минулого, події, на тлі яких пульсувало і моє життя.
Я спостерігав, як прості люди реагували на них — у селі, в робітничому колективі, де я працював. Спогади — це ж не історична монографія, це ж можуть бути і чутки, і анекдоти. Історики інколи пишуть те, що треба, а от як люди сприймали ті історичні події — те передати може далеко не кожен. Я писав не так, як веліла офіційна пропаганда.
Я читав багато спогадів політичних діячів, воєначальників — це спогади такого собі іконописного порядку. Здається, це Андре Моруа у своїй книжці “Мій друг Мопассан” сказав, що “в нас пишуть до бюстів” — лише зверху до пояса і в парадній формі, а все нижче пояса вважають забороненим. То я пишу так, щоб було видно все — і нижче пояса також…
Але ні до кого не маю зла: пишу так, як воно було насправді, бо щось вигадувати грішно перед Богом.
Перед тим, як почати свій великий труд, розробив власну періодизацію. Перший період у мене — від часу заснування мого села 1796 року і до 22 червня 1941 року. Друга частина спогадів — це війна й окупація. Третя частина — моя служба в Радянській Армії. Це період у шість років: третього квітня 1944 року мене призвали, а третього квітня 1950 року — арештували. Четверта частина — це перебування в тюрмах, таборах. Від руки написано ще дві частини, але їх потрібно буде переробляти і передрукувати на машинці…
***
Результат, як бачимо, перевершив мрію, перевиконав плани… Інтерв’ю Овсієнку Михтодь Іванович давав 2003 року, а на 2016-й вийшло одинадцять його книг.
4.
А ось уривки розповіді про Михтодя Волинця близького його земляка, українського письменника Олександра Клименка:
“З Михтодем Волинцем дружив мій батько Іван Архипович Клименко, музикант і художник. Я ж із ним востаннє бачився 1994 року, коли померла моя тітка Антоніна, яка жила у Коростишеві. І от прочитавши окремі книги спогадів, я вирішив провідати близьку мені людину в нього вдома, у Ворзелі.
…2 грудня 2014 року був ясний морозний день. Я доїхав до Києва, а звідти дістався до Ворзеля. Поблукавши засніженим містечком, знайшов будинок Волинців. Двері відчинила донька Михтодя Івановича і Марії Степанівни — Галина. Я увійшов у дім. Зустріч була теплою. Переказав вітання від мами й тітки. І ми довго розмовляли. Я подарував Волинцю нещодавно надрукований свій роман “Прихована фортеця”, а у віддарунок отримав кілька томів його епопеї.
Ніколи не забуду, як Волинець, узявши мою книжку, вигукнув:
— Це ж родова література! А я читав у “Літературній Україні” статті Клименка з Волині. Але й не здогадувався, що той Клименко з мого роду. Ми з твоїм батьком дружили…
А потім Михтодь Іванович повів мене у свій робочий кабінет. Він уже знав про смерть Євгена Сверстюка, з яким дружив: на столі лежала Сверстюкова книжка “На хвилях “Свободи”. На стіні у заскленій рамці — портрет Тараса Шевченка.
— Це Марія вишила у таборі…
Кімната по периметру була заставлена книжковими шафами — окремо словники та книжки з автографами, окремо українська і зарубіжна класика.
— Гоголь у мене — серед українців. Я його завжди перечитую. Він дивився на Росію наче збоку — на всіх отих ноздрьових, собакевичів, чичикових, плюшкіних. У “Мертвих душах” — вся Росія. А зате яку Україну змалював у “Миргороді”! Недаремно Шевченко писав: “Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже”… А у нас сперечаються, чий Гоголь — російський чи український! Для мене Шевченко і Гоголь поруч стоять. Вони найбільше вплинули на мене як на націоналіста.
Я запитав про Уласа Самчука, оскільки у третьому томі спогадів М. Волинця “Невільний найманець” є згадка про підпал батьківської хати 1945 року:
“У мене був багатий і цінний для теперішніх часів архів воєнних років. Там були тисячі німецьких і совєцьких листівок, що масово розкидалися з літаків… Там були підшивки газет “Українське слово”, “Голос Волині”, “Коростишівські вісті”, окремі числа підпільного “Червоного Полісся” та Бажанової “За Радянську Україну”. Там були мої щоденники часів німецької окупації. І ще був лист, якого я беріг, наче святиню, від Уласа Самчука. І все те згоріло…”.
5.
Протягом десяти років творчого спілкування з автором “Пекліади” (йому дуже сподобалося це моє визначення його доробку) я десятки разів бував у нього вдома у Ворзелі. За іронією долі він жив то на вулиці Більшовицькій (Коростишів), то на вулиці Червоноармійській (Ворзель). Нарешті вони перейменовані, очищені від червоносаранчевих імен і кольорів…
Щоразу, переправивши сюди черговий том спогадів цієї унікальної людини, я з великим полегшенням і відчуттям виконаного обов’язку повертався додому. У жодний із 11 томів я не насмілився внести бодай дрібної політичної чи смислової правки — і тим щасливий.
Майже щоразу дорогою додому із Ворзеля я римував у потязі чи маршрутці вірші, присвячені своєму старшому другові і Вчителеві Життя.
Радий, що маю можливість оприлюднити тут хоч частину з них…
*
Його життя етапи кляті
По осені і по весні
Передавали з лап у лапи
Собаколюди в ночі й дні.
Коли вже потойбіччя снилось
Й не лізло покаяння з губ, —
Комуністично-царська милість
Змінила розстріл на тайгу.
Бридкі пороші і параші
Розтали в долі, наче дим,
Є дім у соснах — повна чаша,
Прогнало щастя біль біди.
Та все ж минуле дошкуляє,
У підсвідомості сидить:
У Ворзелі він засинає,
А в Озерлазі здригно спить…
Не обриває сповідь ниті
У надважких його книжках,
Він довгожитель, бо хранитель
Страшної правди про ГУЛАГ…
Редакція “СП” дружньо вітає колишнього голову Коростишівського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Михтодя Івановича Волинця зі славним 90-річчям! Ви боролися за Україну — і вибороли її! Слава Україні і слава її подвижникам і героям!
