Олег ВАСИЛИШИН,
кандидат філологічних наук;
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, Тернопільська область
Вірші Світлани Антонишин неодноразово зустрічали в періодиці. І вони привертали нашу увагу вмінням авторки неперебутніми словами опоетизувати навіть найбуденнішу тему. А ось з окремими виданнями поетки, на жаль, зустрічатися не доводилося, тільки знали, що вона має у своєму доробку збірки віршів “Янгол самотнього неба”, “Запитання до вічності”, “Знак Сізіфа”, “Падіння скелі”, тепло сприйняті поціновувачами красного письменства. Тому й дуже зраділи, коли отримали можливість познайомитися з поетичною книгою “Бар’єр” Світлани Антонишин.
Чому авторка так назвала свою книгу? Відповідь на це сакраментальне запитання дає вона сама. Адже в епіграф книги вона винесла проникливі слова: “Він молодий, хоча роки брелося. Бар’єр росте. А ти з ним не ростеш… Таке ось несинхронне двоголосся”. Як нам здається, тут можна міркувати порізному. Та чомусь найчастіше думається, що неможливим є поступ уперед, якщо не долати найтрудніші бар’єри.
Не думаємо, що це міркування не має реального підґрунтя, бо вже в анотації до видання йдеться про подолання болю і біль подолання, про вибір, який постає перед кожним із нас на шляху до істини та добра. “Чомусь усі вороги стали масками. І не збагнеш, Чи то справжній, чи так: хлопчикстовпчик на битій дорозі. Міра Правди — у Бога, чи просто приручено йдеш. Там правічний Чекайло застиг у замисленій позі”. Хіба ці рядки із заспівного вірша “Давня драма” не говорять про намагання людини долати бар’єри, які вибудовує невмолимість життя?
Ще одне спостереження. Якщо оцінювати “Бар’єр”, то не можна не помічати стремління авторки до сповідальності, що яскраво говорить про її тяжіння до традиції. Не бачимо у цьому нічого поганого, адже належність до тієї чи тієї формалістичної течії — своєрідна вимога часу. І це підтверджує не лише вона. Досить вчитатися у вірші Любові Голоти, Наталки Білоцерківець, Наталки Матюх. Зрештою, і на Львівщині, де живе Світлана Антонишин, є гроно поеток, котрі близькі до них за світовідчуваннями, за стилістикою.
Назвемо хоча б імена Марії Людкевич, Марії Чумарної, Любові Проць, Ольги Яворської. Та на їхньому тлі поетеса з провінційного містечка Броди вигідно вирізняється якоюсь особистісною у вираженні думки. “Добридень, а ми ще живі, Кому п’ятдесят і трохи. Зростали на тій межі, Де стрілися “в лоб” епохи”. Вважаємо до певної міри прикметним, що ці рядки узято з вірша “Нашим голосом”, який присвячений Любові Проць.
Наголос на присвяті, на наш погляд, не випадковий. Впевнені, що тут можна говорити і про ставлення до вищезгаданого. І навіть шкодуємо, що у виданні так мало присвят — ще маємо у книжці твори, приурочені Володимирові Базилевському, Ользі Яворській, пам’яті Ірини Жиленко. “Скрипимо, але йдем! При зорі, при горі, при Долині, При морозянім світлі давно не медових Лип. Білий схлип?” Коли читаєш ці рядки твору “Покликаним”, то з’являється відчуття, що авторка щемливо говорить про подолання болю. Долання бар’єрів, як нам здається, є характерним і для рядків: “Чого ж іще ви боїтесь, забуті люди? Страшного Суду? Земного блуду? Чи корабля, який осьось без вас відбуде, бо тисне грудень на рабські груди?” Але водночас тема про присвяти не така однозначна, як це здається на перший погляд. У декого може виникнути бажання поговорити про відсвіт літературщини. Тим паче, що вірші присвячені знаним письменникам.
Це враження підсилює і та обставина, що у книжці є твори з епіграфами Т. Шевченка, Лесі Українки, Т. Севернюк, І. Павлюка, С. Йовенко, Д. Кременя, М. Василенка, Р. Харитонової. Та все не так просто. Бо суть полягає не в тому, хто чи що спонукало до написання твору, а в звучанні строф. “Печаль в оболонці, в якої прорізались крила. Повірила в час і розбила на крапельки скроні”. Це — з вірша “Коли?”, заспівом до якого є щемливі рядки Тамари Севернюк: “Коли падає зрілий плід, чи дереву легше?”.
Та залишмо у спокої роздумування на цю тему. Навіщо вдаватися до них, коли, здається, і так усе зрозуміло? Принаймні ми так думаємо. Тому й хочемо ще поговорити не про це, а про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність лірики Світлани Антонишин. Хоча це нелегко. Бо вона сама “винувата” у цьому. Адже теми, про які уже йшлося, тісно переплетені між собою. І над усім цим тяжіє особистісність погляду на довколишність.
Наведемо кілька цитат, які підтверджують це. Скажімо, про громадянськість мотивів можуть говорити рядки: “Болить Украйна… Господи, чому?! Забрали круг — чим затушую рани? Ідуть “сини нещасної Украйни”, Хто в яничари, хто на Колиму”… (вірш “Балада про вибір”). А хіба дивовижна пейзажність не прозирає у строфі: “А треба так, Щоб не було ніяк, Щоб плакала та розквітала гілка І журавлі кричали сонцю: “Гірко!”, Вантажачи на крила Вищий Знак” (вірш “Березня — вість”)”.
Окрема розмова — про інтимність. І все? Через те, що у “Бар’єрі” немає віршів, які можна безпосередньо віднести до любовної лірики. Погодьтесь, що все це додає виданню таємничості та незбагненності. Чи не варто це називати щемливим виявом інтимності? “Воно ж не келих. Друзки — не судьба. А що ти бачив там, у снах без ночі? До себе повернутись? Боже, збав! Нема охочих” (вірш “Відлуння світла”).
Є ще два моменти, про які хотілося б згадати. Книгу склали три розділи — “Не ображайся: світ як світ”; “Контужений час”; “Пружина стиснутого серця”. Не маємо наміру виокремлювати будьякий із них. Через переплетеність тем, що посвоєму свідчить про неповторність поетичного мислення. До речі, ознаки оригінальності поета бачимо не тільки в цьому. Під багатьма творами є підзаголовки “На кшталт”, “Етюди про безконечність”, “Цикл — подолання”, “Синоптичний триптих”. Цей перелік (хочемо того чи ні) свідчить про своєрідний шарм.
На початку цієї рецензії ми свідомо перерахували незначне коло представниць жіночої лірики України, окремо згадавши про поетес західницького кореня. Вважаємо це досить вагомим. Світлану Антонишин теж можна вважати “західнячкою”, якщо мати на увазі географічні координати і “мешкання творчості”. Але не маємо права забувати, що вона є східнячкою за народженням (народилася на Луганщині) та деякий час жила у Києві. І все це посвоєму вплинуло на мислення авторки та її стилістику.
Книжка “Бар’єр” справила на нас добре враження. Та водночас ще більше думаємо про те, якими будуть наступні поетичні збірки талановитої бродівчанки. І не сумніваємося, що вони будуть ще самобутнішими. Впевнені, що Світлана Антонишин не розчарує.
