Що накувала зозуля

Нещодавно у видавництві “ЩЕК” вийшла книга Юрія РЯСТА (Каверіна) (18.02.1945—17.09.2014) “Нумо, спочатку, зозуле”. Вибрані твори. Київ. 2015 р. (431 стор.) Передмова і упорядкування Тетяни Лемешко.

До вибраного увійшли поезії з книжок: “Мати і Сонях” (1997), (2011 — видання друге, доповнене), “Многая літа” (2002), “Курай” (2009), недрукований цикл поезій “Княжа зима” (з юнацького зшитку), афоризми, фрази, парафрази. А також літературнопубліцистичні статті, есеї та інтерв’ю, друковані в газеті “Сільський час” (1998—2006).

2005 року Юрію виповнилося 60. Від ювілейного вечора відмовився з двох причин — через вроджену скромність і хворобу. Тому друзі й колеги привітали його в редакції газети “Сільський час” на вул. Рейтарській, 6б. А через рік по тому сказав: “Таню, похрести мене. Не хочу нехрещеним помирати…”. Спочатку думала — пожартував. Аж ні…

Юрій Ряст залишив цей світ, так і не побачивши книжки своїх вибраних творів, про яку мріяв і яку готував не один рік. Я передруковувала з його записників вірші й переводила в електронний формат його журналістські матеріали — статті, інтерв’ю, есеї, друковані в газеті “Сільський час”, в редакції якої працювали разом.

Коли Юрія не стало, ми порадилися з чоловіком і вирішили, що моя книжка прози, яка мала вийти цього року, почекає, а на зібрані кошти видамо вибрані твори Юрія Ряста. На жаль, наклад мізерний, переважно для бібліотек і шкіл.

Чому така назва? Якось Юрій запросив мене на виставку картин його улюбленого художника, земляка з Хмельниччини, про якого неодноразово писав у “Сільському часі”, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Валерія Франчука. Оглядаючи експозицію, Юрій довго вдивлявся в одну з картин. На полотні — село, від якого залишилося саме згарище, але на обвуглені дерева навесні знову прилетіли пташки, і підпис: “Давай, спочатку, зозуле”. Так народився вірш Юрія Ряста “Зозуля”, який він присвятив Валерію Франчукові. А згодом сказав мені: “Я знаю, як називатиметься моя книжка!”

Юрій дуже хворів, але працював доти, доки міг сидіти за письмовим столом. Я просила зібрати докупи все, що він хотів бачити у своїй книзі. І після його смерті, коли ми з його дружиною Світланою увімкнули комп’ютер, то побачили наповнений матеріалами файл під назвою “Нумо, спочатку, зозуле”.

Мою обіцянку видати його “Вибране” Юрій сприймав іронічно: “Де ж ти візьмеш кошти, Таню?” — “Знайду, живи сто років!”

Не могла не знайти насамперед тому, що такого високого рівня поезія не повинна відійти в небуття! Крім того, мала ще один обов’язок перед Юрієм і… перед Богом. Бо була його хрещеною матір’ю. Для тих, хто шукатиме зв’язок між моєю і його датами народжень: не шукайте — такого зв’язку нема. Натомість є винятки з неписаних правил. Як у цьому випадку, коли хрещена мати молодша від похресника.

…4 квітня 2006 року в крипті Української грекокатолицької церкви Святого Миколая, що на Аскольдовій могилі в Києві, у моїй присутності як хрещеної матері, — священик Богдан Чурило здійснив обряд хрещення Юрія Ряста, якому на той час випoвнивcя 61 рік.

Через 8 років цей же священик здійснив чин поховання і провів Юрія в останню дорогу…

Світла і вічна пам’ять тобі, друже!

Тетяна ЛЕМЕШКОЮрій РЯСТ

* * *

Більше нічого б не знати,

Мати б оцю лиш печаль…

Мальви стоять коло хати,

Хата стоїть біля мальв.

Хаті не довго стояти,

В мальв уже мало кораль,

Хутко постаріла мати —

Жалко їй хати і мальв.

Щось оті мальви тривожить,

Пісня чи вітер скрипаль.

Мальви сказати не можуть,

Як їм матері жаль…

Вечір побілену хату

В синій вгортає перкаль,

Хата мовчить винувато —

Рук їй маминих жаль.

Осінь неквапно виводить

Пензлем тонку пастораль,

Мати поволеньки ходить,

Носить водицю для мальв.

Більше нічого б не знати,

Тільки оцю лиш печаль…

Мальви стоять коло хати,

Мати стоїть біля мальв.

Молитва Григорія Сковороди

Пошли мені, Господи, слово,

Вуста онімілі отверзь,

Щоб товк язиком не полову,

Пошли мені слово — як твердь.

Пошли мені, Господи, слово,

Об тім лиш тебе молю,

Та ж тільки тієї мови,

Яку потаємно люблю.

Пошли мені, Господи, слово,

Не мертвородну латинь,

Бо нею речуть славолови,

Прости їм, Боже, святий.

Пошли мені, Господи, слово,

До котрого змалечку звик,

Щоб я мою рідну мову

Не обращал в “язик”.

Пошли мені, Господи, слово,

Щоб так я глаголить зумів,

Щоб врешті, об чім я мовлю,

Полтавський мужик зрозумів.

Пошли мені, Господи, слово,

Зрони мі до голови,

Нехай мене слово вловить,

Щоб світ мене не вловив.

Пошли мені… Господи… Слово…

* * *

Не минайте ані титли

Ніже тії коми.

Т. Шевченко

Не минаймо ні коми, ні титли,

Ані слова того поготів…

Заповітні рядки — “Заповіту”,

“Кобзаря” сторінки — золоті.

Не минаймо, читаймо зачаєно,

Мов на прощу іде хай душа,

Як до Лаври, як до Почаєва,

До Шевченкового вірша.

Щоб не скніти безмовним бидлом,

Щоб москаль нас не гнув, як хтів,

Не минаймо ні коми, ні титли,

Ніже правди тії поготів.

Зозуля

Заслуженому художникові

України Валерієві Франчуку

Ти знов озвалась…

чи, може, вчулось?

Коли й причулось, не замовкай:

Нумо, спочатку, сива зозуле,

Як з ліку збилась, душі не край…

Я теж збивався і помилявся,

І ворон каркав, що не житець,

Та голос твій здалік озивався —

І я виходив на путівець.

Горіли села, поля куріли…

І погар слався на три віки.

А ти будила на обгорілій

Вербістариці живі бруньки.

Верба проснулась, весна почула:

“Ой ладо, Лелю, ой зеленгай…”

Тож куй, зозуле, раз серце чуле,

Село Зелену* розвеселяй!

_____________

* Зелена — рідне село Валерія Франчука на Хмельниччині.