Василь НЕВОЛОВ,
голова журі фестивалю,
театральний критик
Дев’ять років тому в Миколаєві народився новий театральний фестиваль міжнародного Чорноморського клубу. Ця імпреза стала своєрідною мистецькою кладочкою між містами держав, які єднає Чорне море. Назву їй дали “Homo Ludens”, що в перекладі з латини означає “Людина, що грає”.
Перша імпреза була яскравою, святковою, багатообіцяючою і запам’яталася всім, хто побував на ній. Запам’яталася насамперед митями абсолютного інтернаціонального театрального щастя, не дивлячись на певні негаразди економічного і політичного характеру.
А ось другий фестиваль, та й наступні, змогли вразили присутністю на афіші імен, які належать уже європейському театру ХХI століття
Наприкінці ж минулого року відбувся уже дев’ятий театральний фестиваль. За цей час у нього склалися певні традиції, виробились і виправдались форми його завжди насиченої програми. Але все одно: кожен новий фестиваль — то і нові надії, і нові хвилювання, і нові враження.
Цього разу з відомих причин у фестивалі брали участь лише 10 театрів з України, географія базування яких, по суті, вся держава. Щовечірні вистави і їх ґрунтовне відкрите фахове обговорення, майстеркласи і виставки, екскурсії і дискусії…
Ми вкотре переконувалися — зустрічі з трупами театрів і обговорення вистав дуже потрібні артистам, оскільки гастрольна діяльність сьогодні практично відсутня, театральний простір розірвано, природний театральний “кровообіг” порушено, театри “варяться” у власному соку, часто не знаючи, що відбувається у сусідів. А артистові потрібна, як повітря, зміна вражень, нова атмосфера, спілкування, дух змагання, оцінка власної творчості глядачами інших регіонів, зустрічі з театральною критикою. І чудово, коли є можливість такого спілкування на подібних фестивальних зустрічах.
Природно, що ці насичені дні дали кожному небайдужому до театру миколаївцю масу різноманітних вражень.
Цікавою роботою порадували артисти Кіровоградського академічного театру на чолі з режисером Євгеном Курманом. Своїм спектаклем “Моїй мамі сто років” за п’єсою сучасного французького драматурга Мішеля Лоранса вони розповіли про болі й радості, про життя і смерть, про щастя і горе. Спектакль за формою і сценічною мовою був спектаклемроздумом, розмовою, що запросила глядачів до осмислення кола тих тем, які хвилюють головних героїв, тому що вони живуть серед нас і вирішують ті ж проблеми, що і кожен з нас. Чудовою у виставі була актриса Тамара Лаптєва, яка у своїй ролі сторічної ювілярки була такою щирою, пронизливою, глибокою і відвертою, що журі було одностайним в оцінці — саме їй віддати свої голоси в номінації “Краща жіноча роль”.
Шармом і теплотою прочитання запам’яталась вистава Ніжинського театру імені М. Коцюбинського “Амор.Кохано.Італьяно” Альдо Ніколаї. Захопила її атмосфера, оригінальні костюми, вправно граючий директор Юрій Муквич, гарна балетна пара, яку журі відзначило спеціальним дипломом, музичне вирішення, яке допомагало виставі, наповнювало дію, створювало відповідну атмосферу.
У постановці Володимира Петренка вистава Дніпропетровського молодіжного театру “Віримо!” за чудовою, ніби сьогодні написаною п’єсою Олександра Островського “Тепленьке місце” — це міцний, фахово зроблений спектакль, що містив завидну концептуальну ґрунтовність, професійну співрозмірність і навіть гармонію. Гарною, емоційною, динамічною була Фелісата Герасимівна Кукушкіна (актриса Олена Ряпулова, яка, до речі, запропонувала і своєрідне пластичне вирішення та хореографію вистави) зі своєю непояснюваною жадобою користолюбства — багатолика, жорстка, азартна, посвоєму чадолюбива. Дуже переконливою і цікавою була і Марія Пашкурова у ролі її доньки Поліньки, відзначена в номінації за кращу роль другого плану. Інші персонажі були більш функціональні і однопланові: але всі вони існували в ансамблі, злагоджено, чисто прокреслювали рисунок спектаклю і довели глядачеві, що і в ХХІ сторіччі п’єси О. Островського — це справжні “п’єси життя”, бо і сьогодні основні теми комедії — хабарництво, корупція, невміння молодої людини знайти своє місце в житті, кругова порука чиновників — дуже злободенні. “Завжди це було і завжди буде”, — говорить герой вистави Вишневський. Хоч як сумно, але зовсім не позитивний герой “Тепленького місця”, здається, мав рацію. Тільки сьогоднішні хабарники страшніші за своїх попередників часів Островського. То ж “содрогание о зле” (за висловом О. СуховоКобиліна) мало б нести в собі емоційніший заряд, чого дещо забракло цій виставі.
Багато вистав фестивалю публіка сприймала з великим захопленням, але саме після одеської вистави в фіналі лунали довгі овації. Тож приз глядацьких симпатій, як і перемога в номінації “Кращий акторський ансамбль” дістались по праву Одеському академічному українському музичнодраматичному театру імені Василя Василька за виставу “Місто мого дитинства” Г. Голубенка, Л. Сущенка, В. Хаїта. Історію старого одеського будинку, чудових мешканців, що населяли його, розповідає зі сцени Стасик Остапчук, “майбутній геніальний скрипаль”, а тоді жваве і всюдисуще хлопченя. На сцені вміщаються і море, і будинки, і навіть запускається екскаватор. Спектакль, смішний і зворушливий, буквально витканий із блискучих акторських робіт. На думку глядачів, режисеровіпостановникові Ігорю Равицькому, сценографові Олександру Горенштейну і всім акторам “васильківцям” вдалося відтворити атмосферу Одеси 70х років. Одеси, яку не лише люблять, пам’ятають і зберігають у своєму серці, але і продовжують сьогоднішні одесити.
Трактовка давньої п’єси “Старі будинки” була ніби й цілком звичною: в міру побуту, в міру умовності в оформленні, в міру пізнаваних і тепло сприйнятих публікою суто одеських ноток в акторській грі, тогочасна шлягерна музика, то ностальгійнопронизлива, то весела і бадьора (музична концепція Анатолія Наливайка), цікава пластика Павла Івлюшкіна і довершена режисура народного артиста України Ігоря Равицького — все це зробило виставу гарним подарунком миколаївським театралам.
Актори не просто проживали життя своїх героїв, нібито нічим не примітне життя, але прагнули зрозуміти і пояснити його сенс собі і нам всім. Напевне, саме ця достовірність людських характерів, просто і ясно показаних зі сцени, і підкорила миколаївську публіку.
А честь закрити фестиваль дісталася господарям. Вони показали свою останню, щойно завершену прем’єрну виставу “Дракон” Євгена Шварца. Інтелектуальна драматургія не лише порадувала, а й довела, що вона аніскільки не застаріла.
Спектакль режисера Миколи Кравченка “Дракон” ідеально вписався в концепцію фестивалю, продемонструвавши цілу галерею гарних акторських робіт від “людей, що грають”. Театр показав живий, вишукано “оркестрований” і напрочуд сміливий спектакль. Режисер вивів на сцену всю трупу і зовнішню канву дії побудував на складному пластичному рисунку масових сцен. А на їхньому тлі розгорнув уже внутрішній, психологічний рисунок стосунків. Спектакль побудований віртуозно, але це розумієш лише після фіналу. Простір сцени цілком умовний, сцена звільнена від будьякого побуту — історичного, театрального… Постановник зумів створити атмосферу вистави, знайти переконливу сценічну мову і вдалу форму, щоб розповісти нам цю шварцівську зовсім не казкову історію, аби вона сприймалася глядачами на одному диханні. М. Кравченко ввів у тканину спектаклю прекрасне пластичне вирішення багатьох сцен і зробив це з достатнім почуттям міри.
Порадував виконавський рівень трупи. Чудовий актор заслужений артист України Альберт Вербець існував у запропонованому постановником рисунку дуже точно, тонко, елегантно, добре вмів слухати партнерів. І в результаті народився чудовий персонаж — Шарлемань, якого ми і засуджували, і якому співчували. Нагородою йому став диплом за кращу роль другого плану.
Провідні артисти театру народний артист України Василь Остафійчук і заслужений артист України Сергій Лозовенко також чудово працювали в пропонованому рисунку вистави, створюючи її основні “родзинки” і сюжетні, і концептуальні. Ці виконавці ролей Бургомістра і Дракона розділили на фестивалі головну нагороду в номінації “Краща чоловіча роль”. Вони грали у спектаклі наповнено, органічно, делікатно, вміло вибудовуючи із ситуації характери своїх надскладних героїв.
Була ще одна “родзинка” в цьому спектаклі — чудово вирішена пластика. Щодо згаданого вдалого пластичного рішення — варто віддати йому належне. Вся ця маса людей у виставі М. Кравченка винахідливо персоніфікована і наводить жах бездумністю такого способу боротьби за життя.
…Звичайно, фестиваль відбувся. І все ж… Ложка дьогтю (та й не маленька) при цьому все ж була. Зовсім, приміром, не хотілось би говорити про спектакль Криворізького театру драми і музичної комедії імені Т. Шевченка “Заповіт цнотливого бабія” Анатолія Крима (постановник, головний режисер та виконавець головної ролі — заслужений артист України Василь Короленко). Те, що цей спектакль потрапив на фестиваль — результат певного компромісу організаторів. Ще один одеський театр, і ще один “неодмінно академічний” — російський драматичний театр привіз до Миколаєва виставу за п’єсою відомого драматурга Олександра Марданя “Лист очікування” і не “вписався” в фестивальний простір. Напевне, не варто було б показувати в рамках міжнародного фестивалю і виставу “Ніч перед Різдвом” за М. Гоголем Донецького обласного академічного російського драматичного театру з Маріуполя в постановці (і в його ж власній інсценізації та сценографії (?!) Анатолія Левченка.
Якщо говорити про художні враження, можна стверджувати, що фестиваль користується увагою і повагою містянмиколаївців, що є втішним. А творчий дев’ятирічний фестивальний підсумок ще раз підтвердив думку, що традиції реалістичного психологічного театру в Україні цілком живі, різноманітні і можуть бути дуже сучасними. Вони прекрасно поєднуються з театральним експериментом, з пошуком нових форм і не терплять театральної рутини.
Отже, налаштовуймося на десятий “Homo Ludens” і очікуймо гарних схвильованих і хвилюючих робіт від талановитих “людей, що грають”.
