Віктор Грабовський: «Українську мрію» ворогам кортить просто вкрасти!»

Наш співрозмовник — письменник (поет, критик, перекладач, сценарист, романіст, публіцист) Віктор Грабовський. Ерудит, великий патріот України, щира й добра душа, він вражає своєю відкритістю, безпосередністю, небайдужістю, великою любов’ю до світу, людей, а передусім — до рідної землі. Певно, тому він політично і соціально гостро заточений, публіцистичний, що і спрямувало нашу бесіду у відповідне річище.

— Минуло вже чимало літ відтоді, відколи ми з Вами зустрілися вперше. Ви сказали: “Україну відродить громадянська гідність!”, що й було заголовком нашої розмови. Чи не вважаєте, що те Ваше пророцтво якоюсь мірою справдилося?!

— 2013 року в “Могилянці” вийшов мій роман “Ти — моє дзеркало”, який дехто вважає навіть квазісценарієм Революції Гідності, проте сказане зовсім не означає, що слово наше відлунює у серцях читачів саме так, як нам того прагнеться… Адже найчастіше всетаки трапляється навпаки… Хіба ні? Проте задовго до тієї знаменної події один із героїв мого роману “Ніхто не живе для себе” (з’явився друком 2012 року), побачив серед майбутніх президентів України саме Петра Порошенка… І що?! Хіба ми не маємо доста суттєвих претензій до професійної діяльності Петра Олексійовича?!

— Люди, котрі голосували “за”, сподівалися, що Президент усі свої статки покладе в основу розбудови Республіки, як свого часу вчинив Гетьман України Іван Мазепа?!

— Та не в тому корінь проблеми, наскільки міцно тримається Президент за власні, зароблені спадковою кебетою, статки, а в тому, наскільки самовіддано служить він Україні, народові, який обрав його…

— Отже, Ви таки розчарувалися у виборі свого літературного героя?

— Справа не в розчаруванні, тим паче, що згаданий роман писав саме на переломі століть, а в надто вже своєрідному розшаруванні суспільства, що, зокрема, виявляється у ставленні ГПУ й МВС не лише до патріотів, а й до теперішніх українських олігархів! До того ж, не забуваймо, що сьогодні наш народ, як і політикум, перебуває в зовсім інших, навіть неймовірних реаліях…

— Маєте на увазі несподівану російську агресію проти України чи політичну кризу “в ешелонах влади”?

— Називати несподіванкою брутальну інвазію Москви нам у жодному разі не випадає. Хіба майже десятиліття тому не розповсюджували активісти новоствореної партії “регіоналів” агітки щодо того, як мають зустрічати українці Донбасу “визвольну армію” РФ?! Чи, може, подбала українська влада за оцих два роки по Революції Гідності про те, щоб спростувати наклепи російських ЗМІ на свою адресу на рівні ООН?! Хоча ГПУ зобов’язана була притягати злісних провокаторів до кримінальної відповідальності! Але не сталося… І саме внаслідок неймовірної, м’яко кажучи, безвідповідальності очільників держави в очах усього світу ми й не могли постати нічим іншим, як тільки “подлимі прітєснітєлямі рускоязичнава народа на ісконно рускіх зємлях”. А звідси — за Путіним — і суто “український громадянський конфлікт”: свободолюбивий Донбас, мовляв, повстав, не маючи більше сил терпіти насилля “київської хунти”! І ця огидна провокація відбувається лише тому, що українська влада взагалі — ще чверть століття тому! — віддала на поталу кримінальношовіністичному конгломерату і Крим, і Донбас. Абсолютно не дбаючи про долю етнічних українців на цих теренах! Оце саме той “особливий статус” і дається нині Україні взнаки! До того ж, унаслідок суто фашистського вторгнення Москви в Україну (себто мілітарного закріплення “особливого статусу”) кримські татари знову опиняються без свого історичного дому!

— Але ж “Мінські домовленості” це питання начебто регулюють?!

— У тімто й річ: серед відомих нам положень “домовленостей”, укладених поплічниками Путіна, не зафіксовано жодної згадки про Крим! Адже президент РФ, щиро вважаючи “здобуття ісконно руской тєріторіі” своєю особистою заслугою, не хоче й чути про повернення Україні Криму. Тому все можливе й неможливе робить задля того, щоб і світова спільнота забула про його бандитське загарбання чужої землі… Хоча, до речі, ще й досі ніхто з наших очільників не поспитав у Росії за українськомовну Білгородщину, Воронежчину, Курщину чи безсоромно відібрані в України чорноземи Приазов’я та 75 % тамтешнього українськомовного населення. Така реальність!

— Цікаво, що “Мінські домовленості”, так званий “документ, якому немає варіантів”, укладений лише російською мовою! Що взагалі неприпустимо у міжнародній дипломатичній практиці…

— Проте саме отой — російськомовний! — варіант щодо подальшої долі України, співзасновниці ООН, і перебуває “у міжнародному обігу”… Тож не про якесь розчарування мова, коли насправді охоплює праведне обурення! Адже, окрім досить емоційних виступів Президента на міжнародних форумах, не бачимо реального відстоювання національних інтересів Республіки. Хоча відбувається це в час, коли мільйони телеглядачів мали змогу почути характеристику діям Путіна, якою Порошенко поділився з Лукашенком: “Он вєдьот грязную ігру…”.

— І при тому чи усвідомлював пан Президент, що майже повторює вислів графа Валуєва, коли сказав, характеризуючи відвагу воїнів АТО, що герої довели: російською мовою можна любити Україну не гірше, ніж українською?

— Ніби ті героїчні чоловіки й жінки, хлопці та дівчата, вмираючи за Україну, не віддають неповторне своє життя саме за її національні інтереси?! Не за урядовців — за Україну! Хіба ж винуваті герої, що держава не подбала про своєчасне навчання їх української мови?! Недарма ж Інтернет переповнений справді суто народнимросійськомовним: “Гдє грєміт російская попса, туда пріходят і російскіє танкі!” Або: “Помні, єслі ти в Украінє гаваріш парускі, Путін абязатєльно прідьот освобождать тєбя!” Проте наші міністри, нічтоже сумняшеся, розмовляють російською навіть тоді, коли виступають офіційно!

— Хоча Конституція України вимагає від них спілкування державною!

— Атож… Це президент Франції Міттеран міг демонстративно покинути залу засідань, коли його прем’єр почав промову англійською. Не гоже урядовцеві у себе вдома послуговуватися мовою сусіда! Та ще й коли той сусід — підступний загарбник…

— Як Ви ставитеся до суржикових “мелодрам” на деяких телеканалах, де нібито “знайшло відображення наше сьогодення”? Чи до кінокартин, знятих українськими режисерами, з українськими кіноакторами, але — російською мовою? Кажуть обізнані люди, що Путін не пошкодував на цю “благодійну” акцію 10 мільйонів доларів!

— За часів Тараса Шевченка подібні речі вважали бажанням “дражнить хохла”…

Як відомо, кожна мова — душа народу. Але дух її — саме істинні патріоти. Чому словосполучення “українські націоналісти” було у нас лайкою? Хоча вождь отих лайливих і запевняв, що “український буржуазний націоналізм виник і розвивався на противагу російському шовінізму”? Лише тому, що так вигідно імперіалістамукраїножерам, а не народам РФ. Так само підневільним. Але ж ми пам’ятаємо свій родовід! І знаємо, як заповідав Христос, що не гоже віддавати первородство за миску рабської юшки.

Дух утримує, піднімає душу на крутозламах історії, не дає душі запліснявіти й зогнити, як добірному зерну на ниві господарянедбайливця. Хіба ж не Божий Дух надихнув патріотів, які стояли на Майдані Гідності?! Саме вони (бо тільки вони!) й кинулися на захист рідної землі — проти хижого, безжального ворога. Дух — ядро нації. Просвіта — його традиційний виразник. Недарма навколо “Просвіти” завжди гуртувалися й гуртуються найактивніші патріотичні сили…

— Тим більше дивно, що в нас уже “стає модою” серед силовиків якесь аж надто активне переслідування бійців добровольчих батальйонів! Хіба не зрозуміло, що поранених, а то й просто “контужених війною” людей можна досить легко спровокувати?! І не тільки у стінах парламенту…

— Маєте рацію, тим паче, що в цивілізованих країнах навіть для рецидивістів, які відзначилися на фронті, захищаючи Батьківщину, існують певні пільги… Але ж хіба зрозуміє корупціонертиловик, позбавлений належного співчуття, воїна, котрий, повернувшись з окопів, зустрів ту саму соціальну байдужість, що й учора?! До того ж, як переконуємось, алібі фронтовиків лише розпалює у декого бажання не тільки ув’язнити їх, а й зганьбити!

Тому й хочеться запитати демократичних владоможців: якої відповіді очікуєте на чергових виборах?! Перемоги “п’ятої колони”?!

Не хочу торкатися в нашій розмові корупційних схем і залежності від них уряду, бо мало що тямлю у тій царині… Не згадую також ані про долю української книжки (вона всім болить!), ні про загрозу знищення всенародного історичного Меморіалу — острова Хортиці (про це вже чимало сказано…). Але ж про що розмовляємо? Про утвердження української мрії, про знамено Держави, а отже, — про мову! І так уже мало статися: однією з найважливіших подій у національному житті українців 2015 року був Указ Президента № 580/2015 від 13 жовтня 2015 року про затвердження Стратегії національнопатріотичного виховання дітей та молоді на 2016—2020 роки. У ній, зокрема, зазначено: “В основу системи національнопатріотичного виховання має бути покладено ідеї зміцнення української державності як консолідуючого чинника розвитку суспільства, формування патріотизму у дітей і молоді.

Основними складовими національнопатріотичного виховання мають стати громадянськопатріотичне, військовопатріотичне, духовноморальне виховання…”

Але хіба працівники шкіл, як і державних органів України та ЗМІ, належно поінформовані про цей документ? До того ж, як легко переконатися, стосовно утвердження державної мови серед дітей і молоді у ньому згадується тільки двічі, та й то, на жаль, вельми поверхово… Так, серед основних напрямів мети Стратегії маємо лише такий собі натяк щодо “підвищення ролі української мови як національної цінності”. Але ж хіба мова — лише цінність, як природні копалини, а не найбільше та найдорожче добро народу?!

Тим часом бандитський закон Ківалова—Колесніченка робить свою чорну справу: утверджує сепаратизм у нашій державі й зневажливе ставлення до державної мови.

Таким чином у мовному відношенні Україна й далі залишається колонією Росії. Скільки це буде ще тривати?

— Але ж, мабуть, уже те добре, що можемо про це говорити? Пам’ятаємо й інші часи…

— Кільканадцять років тому народилася в мене “Пісня сонцетривання”, присвячена закоханим у життя, і є там такі рядки: “Ми приречені знищити нице рабство пітьми! Мужньо сяймо сьогодні, не відкладаймо на завтра, котре можуть украсти, зробивши нас просто дітьми, які не укмітили: воля — порожня кварта, якщо у тій кварті не те, чого ми варті…”. Отож українську мрію — “свою хату”, заповідану Тарасом Шевченком — Державу! — дехто намагається перекрити як не “другою офіційною мовою” чи примарними нацистськими гаслами, то бодай провокаторським “українським вибором”?!. До того ж, намагання ті досить агресивні й послідовні.

Коротенька цитата з листа однієї мами: “Ситуацію, що склалася з українською мовою в українських (!) школах Києва, інакше як тихою диверсією у стилі Дмитра Табачника назвати не можна. Ніколи не думала, що стану людиною, котра говоритиме: “Ось у радянські часи такого не було!” Але кажу абсолютно відповідально: такої відвертої тотальної русифікації українських шкіл у столиці, як нині, у школах періоду мого дитинства таки не пригадую. Бо частину предметів у ній учителі без будьяких докорів сумління читають російською мовою! Спілкування вчителів із дітьми на уроках і під час перерв — тільки російською. А коли я сама почула, як класні керівниці обох моїх дітей ведуть батьківські збори російською мовою, мені стало погано…

Стало модно перевіряти на детекторі брехні суддів, поліцейських, антикорупційних інспекторів. Шкода, що цього не можна робити з учителями і директорами тих українських шкіл, які, наче за помахом чарівної палички, полохливо зросійщилися. Адже після злочинної анексії Криму та війни на Донбасі, які почалися з гасла про захист “рускоязичного насєлєнія”, освіту взагалі можна (як і годиться!) зарахувати до сфери нацбезпеки. І якщо українську мову терміново не повернути до храмів науки, то за кілька років, можливо, Путіну чи йому подібному закортить “визволяти й захищати” Київ”. (“СП” ч. 3 за 2016 р. — ред.)

Ось тут хочеться запитати у панівдержавців: то є в Україні державна мова чи її нема?! Оберігає держава статус української мови так, як це притаманно не тільки європейським країнам, а й тій же Росії, чи знову пустила проблему проблем на “самоплив”, неначе прибирання узбіч? Питання, на жаль, не таке просте… З тією кашею у головах наших політиків, яку вони демонструють усьому світові, навряд чи легко відстоювати Заповіт Небесної Сотні щодо людської та національної Гідності.

Так і простуємо “у світле майбутнє”, загрузнувши однією ногою у кривавому минулому й усе ще вагаючись, куди саме ступити другою…

 

Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment