До 90річчя з дня народження Віри ВОВК
Микола ГРИГОРЧУК,
доктор фізикоматематичних наук
Поетеса і прозаїк, драматург і перекладачка з португальської, іспанської, німецької, французької мов, теоретик і педагог, лінгвіст і літературознавець, історик і культуролог, фахівець з порівняльного літературознавства і університетський викладач — усе це вияви таланту Віри Вовк. Як вона каже: “Усі мої маски то мозаїка мого обличчя”.
Життєва дорога письменниці, — її “світова лінія”, — заслуговує особливої уваги. Народилась Віра Вовк 2 січня 1926 р. у містечку Борислав на Львівщині, описаному Франком у повісті “Борислав сміється”. Звідси її родина по материнській лінії. Уже в листопаді 1926 року мама з донькою переїхали до Праги, де батько закінчував навчання в Карловому університеті. Власне, під час навчання у Празі й познайомилися батьки письменниці: тато вивчав медицину, а мати — хімію. З Прагою пов’язані перші дитячі враження Віри, зокрема епізод знайомства з Олександром Олесем.
Життя родини було дуже скромне. У ці нелегкі роки юне подружжя рятувала й підтримувала невтомна допомога митрополита Андрея Шептицького, який після смерті о. Григорія Селянського (дідуся Віри по батькові) став духовним опікуном родини і був для Віри хрещеним батьком.
Літературне ім’я письменниці — Віра Вовк — це передусім повернення до давнього родинного прізвища. Її дідусь Григорій Вовк перед висвяченням на священика змінив прізвище на Селянський, бо знав, що “стане духовним пастирем у Карпатах, де люд забобонно пояснює імена”, і “вибрав собі таке ім’я, що подобалося людям”. Він походив з родини засновників Вовчинця коло Станиславова. На своїй парафії у Тюдові о. Григорій одружився на молодій гуцулці Катерині Волянській із роду, відомого ще з ХIV століття. Він знався з Василем Стефаником (його ровесник) та Марком Черемшиною.
Отець Григорій рано пішов із життя, залишив після себе витесаний з каменю пам’ятник Тарасові Шевченку в с. Вовчинець, куди наприкінці життя повернувся парохом. Бабуся по материнській лінії була з роду Яворських, які мали свій родинний герб і володіли кількома селами поблизу Борислава. Таким чином, пані В. Вовк коренями залягає в гуцульськобойківську “породу”.
Після навчання 1932 року сім’я повернулася на Львівщину. Вірин батько якийсь час був приватним лікарем митрополита Шептицького, і сім’я замешкала в митрополичих палатах. Брат митрополита, о. Климентій, водив малу Віру по Юрській галереї картин і пояснював гравюри з “Божественної комедії”. На початку 1933 р. батько з семилітньою донькою переїхав зі Львова на Гуцульщину і оселився в старовинному містечку Кутах на лівому боці Черемошу, де й розпочав свою лікарську практику. Мати ж, закінчивши історичний факультет Ягеллонського університету у Кракові, вчителювала на Бориславщині. Віра стала навчатись у польській народній школі у Кутах. Уроки були польською мовою. Українська лунала лише на перервах. Сім’я довгий мешкала порізно, тому в шкільні й дошкільні роки Віра часто жила у бабусі (татової мами) у сусідньому селищі Тюдові. Дерев’яний дім бабусі стояв понад неспокійним Черемошем, з якого раз у раз долинали оклики керманичівлісосплавів. Вдалині проступали з туману гори, вкриті густими смереками, а в лісах блукали тіні й дивовижні легенди про нявок, арідників, чугайстрів та про заховані Довбушеві скарби…
У вересні 1938 р. батько відвіз доньку на навчання до Львова, де вона успішно склала іспити до української жіночої гімназії “Рідна школа” з високим професійним рівнем викладання. Замешкала Віра в домі тодішнього голови Львівського НТШ, антрополога і зоолога Івана Раковського. У школі вона познайомилась з майбутніми письменницею Лідою Палій та маляркою Зоєю Лісовською. Зоя походила з мистецької родини: батько її — маляр і графік Роберт Лісовський був учнем і приятелем Георгія Нарбута, а мати — композиторка та піаністка Стефанія Туркевич. Дитяча дружба Віри й Зої переросла в багатолітню мистецьку співпрацю, яка триває донині й може служити прикладом людських взаємин. На жаль, війна не дала змоги закінчити “Рідну школу”. Письменниця провчилася у ній тільки один навчальний рік (1938—1939), але він став визначальним для формування її як особистості. “Золотий вересень” 1939 року для галицької інтелігенції обернувся катастрофою. Почали владарювати “совєти”, і всі занадто грамотні мали бути винищені. Якось узимку 1939 року прийшов радянський офіцерукраїнець і чесно застеріг: “Докторе, втікайте з вашою родиною, бо вас розстріляють, а сім’ю вивезуть на Сибір!”. Тоді ще була така змога, бо за домовленістю з Німеччиною СССР мав дозволити повернутись на свої землі іншим національностям, що опинились на “визволених” територіях. За одну ніч родина Селянських склала речі й у переповненому біженцями товарному потязі подалася на Захід. Разом із Вірою та її батьками в Німеччину емігрувала й Зоя Лісовська. “Дитинство раптом обривається: війна, окупація!..”. Через півмісяця утікачі “опинилися в таборі німецьких переселенців та українських і польських утікачів у малому саксонському містечку Пірна, де жили кілька тижнів у галабурді, просто на соломі, між дорослими, дітьми, валізками, кошиками й клунками…”. Через деякий час Остапові Селянському вдалося знайти роботу в Дрездені, в Патологічному Інституті Фрідріхштадта, і родина переїхала до великого міста. Через рік після приїзду до Дрездена Віра і Зоя продовжили навчання у дівочій середній школі ім. Клари Шуман. Дівчата провчились тут з 1941 до 1945 рр. У позаурочний час Віра і Зоя слухали філософські лекції, ґрунтовно студіювали музикологію у консерваторії. Разом співали наших народних пісень на два голоси, а Зоя ходила ще на лекції з рисунка. На початку 1940х рр. дівчата познайомились із українською елітою Праги та українським мистецьким світом Берліна й Мюнхена.
Лихі часи настали наприкінці 1944 р., коли до Німеччини наблизився фронт. У школі пришвидшили навчання й випускні іспити, однак атестати обіцяли видати лише через рік, коли випускниці пройдуть обов’язкову “практику” на фабриках зброї і в жіночих таборах праці. Зоя Лісовська, щоб уникнути примусової праці, поїхала до Відня, куди емігрувала родина її матері. Віра ж залишилася працювати на фабриці. Дороги двох подруг розійшлися на довгих 12 років. Вірин батько проводив хірургічні операції у відділі лікарні Герхарда Ваґнера, буваючи вдома лише кілька годин на тиждень. Тут, на робочому посту, він і загинув 13 лютого 1945 р., коли американська авіація бомбардувала Дрезден. Після невдалих спроб відшукати батька Віра Вовк з мамою виїхали з палаючого міста і через тиждень поневірянь опинились у містечку Вальдзее, неподалік альпійських гір і Боденського озера. Тут жінки прожили кілька місяців до часу, поки леґіон де Ґолля не зайняв місто. Пережите не зламало письменницю. Вона мріяла вчитися.
Після закінчення війни в місті Тюбінґен відкрився перший вцілілий у Німеччині університет. Попри відсутність статків, навіть атестату про закінчення школи, патер Вульф того ж 1945 р. допоміг овдовілій родині не тільки перебратися до Тюбінґену, а й вступити Вірі до університету та знайти притулок у домі ректора закладу Теодора Штайнбюхеля, який став їй духовним опікуном і порадником. У цьому університеті Віра Вовк навчалася в 1945—1949 рр.: вивчала германістику, славістику, музикологію, “співала в професійному хорі Ахенбаха”, виконувала твори Баха, Гайдна, Моцарта і їздила з концертами по Південній Німеччині. Водночас працювала над дисертаційною працею про німецьку епічну марійську поезію середньовіччя. Науковим керівником був викладач середньовічної літератури Герман Шнайдер. Усе несподівано обірвалося зі смертю професора Штайнбюхеля у середині 1949 р. Тоді за порадою о. Володимира Ханейка, Віра з мамою вирішили емігрувати до Бразилії.
Наприкінці 1949 р. Віра Вовк і Стефанія Селянська відчалили на борту корабля “Чарльз Тельє” з французького порту Гавр. Подолавши за три тижні Атлантичний океан, мандрівниці зійшли з корабля в головному порту Парани, де на них вже чекав о. Ханейко. Усе довелось починати спочатку, усе було новиною: і сонце сходить не з того боку, і в січні розжар спеки… Невдовзі жінки зважились переїхати до столиці штату, Курітиби, щоб знайти там працю. Першого грудневого дня 1949 р. в Курітибі Віра Вовк з мамою, врешті, знайшли притулок у монастирі, де обом німецькі черниці допомогли знайти роботу. Це був час активного засвоєння всього нового: вивчення португальської мови, ознайомлення з екзотичною природою і кліматом Бразилії. “Була зима з цвітучими трояндами, білими каліями і магноліями”.
Освоївшись, письменниця почала переглядати свою наукову працю, тема якої дуже підходила до католицької Бразилії. Її роботою зацікавився отецьфранцисканець Педро Ґалсич, який наприкінці 1951 р. зорганізував зустріч із деканом філологічного факультету Католицького університету Св. Урсули в РіодеЖанейро. Як дослідник середньовіччя, декан зацікавився роботою письменниці і посприяв, щоб вона мала змогу її захистити. У 26 років Віра Вовк отримала ступінь доктора, а згодом — і місце викладача з середньовіччя на філософськім факультеті цього університету. Продовженням наукової праці стала її книга португальською мовою “Парості мітів” про Прометея, Фауста і Парсіваля у світовій літературі. Невдовзі письменниця дістала й власне помешкання в Ріо. Їй усміхнулася “розкіш бачити захід і схід сонця на океані”. Загалом викладацькій роботі Віра Вовк присвятила понад 40 років (з 1952 до 1996го). У Католицькому університеті вона читала лекції з середньовічної літератури (1952—1956), німецької мови й літератури (1956—1965), поетики й порівняльного літературознавства (1967—1987), на філологічному факультеті в КабоФріо — викладала теорію літератури (1974—1986), а у нині Державному університеті РіодеЖанейро — поетику й германістику (1987—1996). Водночас пані Віра вдосконалювала свої знання: вивчала англійську мову й літературу в РіодеЖанейро (1955), порівняльне літературознавство в Мюнхені (1956—1957), французьку мову при Французькому посольстві в Ріо (1957), старогрецьку мову й літературу в Університеті Св. Урсули (1958—1959). А в середині 60х років перебувала на постградуаційних студіях порівняльного літературознавства в Колумбійському університеті в НьюЙорку.
Її доля відображає долю покоління української інтелігенції, народженого у 20х роках минулого століття, яке потрапило в жорна Другої світової війни і вибрало для себе західний світ. Втративши землю батьків, але знайшовши собі місце у країнах Заходу, подальше життя вони були приречені почуватися “розірваними між континентами”, бути “не вдома”, навіть повертаючись додому, бути громадянами світу з мозаїчним світовідчуттям. Вони носили в собі Україну, за висловом Емми Андієвської, “як слимак свою хатку”. Відірвані від рідної землі й тим приречені на самотність, ці люди мусили стати “своїми серед чужих”.
Важко в українському культурному просторі знайти ще одну таку людину, яка б, як пані Віра Вовк, була пов’язана з таким широким колом відомих українських діячів. У діаспорі вона ввійшла до складу НьюЙоркської групи (1959 р.), яка переважно мала на меті підтримувати престиж української культури в світі. До групи належали три Богдани (Кравців, Бойчук, Рубчак), Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Патриція Килина, Женя Васильківська. Їх підтримували Василь Барка і професор Юрій Шевельов. Також письменниця підтримувала зв’язки з мистцями Юрієм Соловієм, Ярославою Ґеруляк, Яковом Гніздовським та Любославом Гуцалюком.
Коли у 60х роках минулого століття подув “свіжий вітер з України”, Віра Вовк скористалася нагодою і птахом полетіла на батьківщину, яку не бачила 25 років. У Києві її познайомили з Іваном Драчем та Дмитром Павличком. Згодом письменниця познайомилася з поетами Василем Стусом, Ліною Костенко, Іриною Жиленко, Євгеном Сверстюком, науковцями Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською, перекладачами Миколою Лукашем, Іриною Стешенко і Григорієм Кочуром, митцями Аллою Горською, Опанасом Заливахою і Галиною Севрук та багатьма іншими творчими особистостями, які стали їй самовибраною “духовною сім’єю”. Так виникла щира й глибока прихильність Віри Вовк і письменниківшістдесятників, яка тривала впродовж десятиріч. Вона підтримувала їх і в роки утисків та гонінь. Писала листи, надсилала книги, друкарські машинки. І це мало велике значення. Так Василь Стус у листі до Віри Вовк (від 21 липня 1975 р.) писав: “…Дорога сестро, знайте, що я Вас люблю і пам’яттю про Вас не раз тримаюся, аби стояти. Коли б Ви знали, Віро, який я радий із кожного Вашого листа, що приходить мені на свято”. Сама письменниця переконана, що “… без таких особистостей, як Іван Світличний, Україна ніколи не могла б, наче Фенікс, з попелу знятися вгору і самостійно стати на ноги”.
У той час, як вирватись із “країни Рад” за “залізну завісу” могли високі партійні чини та окремі вигодовані діячі культури й мистецтва, пані Віра Вовк могла “черпати пригорщами волю”, вільно подорожуючи світом. Так, мюнхенські студії 1956—1957 рр. подарували письменниці незабутню подорож Іспанією та Марокко. Після тривалої розлуки вона зустрілася у Швейцарії з “сестрою по духу” Зоєю ЛісовськоюНижанківською, з якою мандрували Францією, Грецією й Туреччиною, а в Англії відвідали Зоїного батька, художника Роберта Лісовського. Письменниця була учасницею міжнародних ПЕНклубів. Брала участь у ХХХІІ міжнародному з’їзді в Осло (Норвегія, 1964), де познайомилася з культурою Скандинавії, проїздом побувала в Португалії, Франції, Німеччині, Швеції, Данії й Іспанії, а 1965го брала участь у літературному з’їзді в Бледі (Югославія). Хоч би де була письменниця, її життя “завжди було спрямоване на Україну”, “я жила нею так інтенсивно, наче б ніколи з нею не розлучалася…”. В одному з віршів поетка зізнається:
Тобі моє кохання, Україно,
Духовноплотське,
щире почуття.
Моє зелене дерево життя,
Я вся твоя: верховно і корінно.
Того ж 1965 року вона вперше побувала в Харкові, Сімферополі, Ялті, Одесі, Києві, Львові, а також побачила своїх рідних у Бориславі та в Ужгороді. У 1967, 1968 і 1970 рр. вона знову відвідує Україну. Кожен із цих приїздів мав насичену творчу програму. Наймасштабнішою була вона 1967 р., коли 16 вересня за сприяння Миколи Бажана відбувся літературний вечір Віри Вовк у Спілці письменників. На урочистості були присутні понад 400 осіб, про що авторка згодом писала: “Ніде мене не вітали так сердечно, як у Києві”. Після 1970 р. відвідини вимушено перервались майже на двадцятиліття. Аж у березні 1989 р. Віра Вовк знову приїхала в Україну. Разом із Лідою Палій, Аристидом Вірстою та іншими гостями зза кордону вона взяла участь у Шевченківських урочистостях в Одесі, Херсоні, Запоріжжі, Дніпропетровську, Черкасах, Каневі й Києві. Зі здобуттям Україною незалежності в 1990х Віра Вовк майже щороку прилітала на Україну, зустрічалася з друзямишістдесятниками, брала участь у фестивалі поезії “Золотий гомін” у Києві (1990), виступала на літературних вечорах, організовувала мистецькі заходи, влаштовувала книжкові презентації. Усі ці подорожі, а також враження від них детально виписані в “Спогадах” (2003) в розділі “Україна”.
Період 2000—2015 рр. став для Віри Вовк, мабуть, найпліднішим на літературній ниві. За цей час в Україні вийшло друком 4томне видання її художніх творів — “Поезії” (2000), “Проза” (2001), “Театр” (2002), “Спогади” (2003), повісті — “Каравела” (2006), “Тотем скальних соколів” (2010), “Останній князь Звонимир” (2011), “Книга Естери” (2013), збірки новел — “Сьома печать” (2005), “Напис на скарабею” (2007) та інші. Як і в попереднє десятиліття, письменниця майже щороку приїжджала в Україну, презентуючи на літературних зустрічах у Києві і Львові щораз іншу книгу, з любов’ю оформлену власними витинанками. Адже вона ще й дизайнер власних видань.
Творчість Віри Вовк — самобутнє естетичне явище в українській літературі, багате на форми й засоби художнього вираження, культурно й мистецьки розмаїте, високоінтелектуальне за суттю і глибокодуховне за змістовим наповненням. Міцно укорінена в пласт національної культури й духовності, але вимушено віддалена від своєї землі більш як на півстоліття, Віра Вовк невтомно творила її образ у своїй душі і зуміла витворити власний художній світ. Дивосвіт її внутрішнього храму, який вона виплекала на чужині, — неповторний. Це яскраво репрезентує проза авторки, що поєднала українські, бразильські та світові духовнокультурні горизонти, які віддзеркалюють світоглядні орієнтири письменниці, високу духовну й інтелектуальну культуру її думки, “граціозну вглибленість” (В. Стус) і елегантну пластику її письма.
Нині письменниця — лауреат численних вітчизняних і міжнародних літературних відзнак: премії ім. Івана Франка (Чикаго, 1957, 1982, 1985, 1989, Київ, 1990), премій “Благовість” (Київ, 2000), “Тріумф” (Чернігів, 2003), “Сад божественних пісень” імені Г. Сковороди (Луцьк, 2006), “Глодоський скарб” (Київ, 2013) і найвищої державної нагороди — Національної премії ім. Т. Шевченка (Київ, 2008).
Життєвий і творчий шлях Віри Вовк — яскраве свідчення діяльного патріотизму і шляхетності духу, що дали змогу крізь вибоїсті емігрантські дороги пронести щедре, сповнене любов’ю серце. Хоча сьогодні письменниця фізично віддалена від України майже півекваторною відстанню, але духовно вона ніколи її не покидала. Свій ювілей пані Віра зустріла на березі Атлантичного океану, у далекому РіодеЖанейро під охороною статуї ХристаСпасителя, який із висоти гори Корковадо своїми руками пригорнув її колись. Вона давно ступила “сім кроків за горизонт” і сягнувши “сьомого неба”, з висоти свого внутрішнього храму та високого поверху в Ріо мудрим оком оглядає українську духовну ниву.
