Анатолій ЗАГНІТКО,
доктор філологічних наук, професор, Донецький національний університет
Попередні міркування. Державна мова в сучасному інформаційно-медійному просторі є ознакою її функціонального навантаження, об’єднавчої спромоги. Силове навантаження інформації, знаннєвого простору, сучасних телевізії, радіо, газет, часописів та іншого в їхньому мовному вияві важко переоцінити. Адже вони формують мовну ідеологію держави, її сприйняття в цивілізованому світі. Свідомо подано в такій послідовності, тому що запитуваність медійних засобів різна: якщо телевізія й радіо щоденно споживані кожним пересічним громадянином, то усі інші мають обмежене коло, зумовлене кількістю передплатників, відвідувачів книгозбірень і т. ін. Серед згаданих медійних засобів не вказано одного з найбільш активно поширюваних — інтернетівського простору. Його функціональні обшири та силове поле сьогодні важко навіть скваліфікувати, оскільки багато дослідників говорять про відмирання чи згасання усталених засобів донесення інформації — переміщення її у віртуальний простір. Це не слід кваліфікувати як перебільшення, адже сьогодні Інтернет охоплює чи не всі життєво важливі запити не лише окремої людини, більше — безмір корпоративних груп, різні прошарки громадянського суспільства, держав, міждержавних просторів. Актуальними постають завдання присутності особистості у віртуальному просторі для своєчасного реагування на ті чи ті виклики. Навіть ті, хто максимально намагається обмежити свою залежність від інтернетівського простору, змушені вряди-годи повертатися до віртуальних площин — електронної пошти, добору інформації і т. ін.
Державність мови і мовна державність. Щодо державності мови — то навіть пересічний громадянин розуміє, що в цьому разі слід говорити про надання мові державного статусу, встановлення її функційного навантаження, визначення переліку завдань, які реалізує державна мова.
Мовна державність охоплює сукупність різних законодавчих актів удержавлення мови, особливості мовносоціумного портретування на всьому просторі функціонування державної мови, силове навантаження державної мови в інформаційно-медійному, інтернетовому та інших просторах. Використовуючи увесь спектр заявленого, легко констатувати: українська мова є державною в Україні, що підтверджено законодавчо, розвинуто в низці відомчих наказів, актів, постанов та ін., але не має повноцінної мовної державності.
Якщо поглянути на сучасний інформаційно-державний простір, то легко помітити в ньому кілька сегментів, кожний із яких є важливим і відіграє свою роль у відповідному напрямі. Одним із найрепрезентативніших є простір друкованих ЗМІ — часописів і газет (тут не враховано різноманітні збірники наукових праць, фахові журнали, альманахи, бо вони мають чітко визначену аудиторію, а їхній наклад — у найкращому випадку — не перевищує двох тисяч, не кажучи вже про те, що в роздрібну торгівлю вони не надійдуть), більшість із яких мають свої електронні версії в інтернетівському просторі. Не варто детально говорити про кількісне співвідношення українськомовних і російськомовних видань, бо про це вже неодноразово говорилося, та й нещодавня досить аргументована публікація Вікторії Солодкої “Мова має значення” (“Слово Просвіти”, ч. 4, 2016 р.) наголошує: “Відкритим є питання простору Інтернету, який найменше піддається контролю держави. 2008 року за даними Телекритики сегмент українськомовних блоків, соціальних мереж становив 7—8 %, з 10 найвідвідуваніших сайтів 2 українських і 5 російських. …Навіть після Революції гідності, російської агресії спостерігається негативна тенденція у сфері ЗМІ та книгодрукування щодо вжитку державної мови”. У цьому легко переконатися біля будь-якої ятки з пресою сучасної України, де одна чи дві газети будуть українськомовні, а решта — російськомовний масив. Та й біля станцій метро у столиці поширюють аж ніяк не українськомовні видання. Подібного немає в жодній слов’янській державі, крім Білорусі, в якій стан білоруської мови завдяки ухваленому закону про двомовність просто катастрофічний.
Те саме спостерігаємо на телевізійному і в радіопросторі. З-поміж усіх доступних будь-якому пересічному глядачеві каналів компонент українськомовних телепередач заледве сягає 30 %. Навіть ті різноманітні шоу, що з’явилися останнім часом, мають російськомовних ведучих, які у спілкуванні з українськомовним учасником здебільшого не переходять на українську мову, чим порушують правила етики журналіста. Складається враження, що завданням телевізійних каналів і різноманітних станцій є щонайшвидша мовна уніфікація усього державного простору. Звичайно, пересічний громадянин може дорікнути: такий запит. Але ж реалізація запитів на мовні потреби має спрямовуватися не лише на задоволення російськомовних громадян. До того ж її треба цілеспрямовано формувати. Досить легко спостерегти на будь-якому телевізійному шоу (спливають численні шоу із Савіком Шустером чи Дмитром Кисельовим), що жоден із ведучих не спромігся чи просто не захотів вивчити українську мову. Телесеріали, що тиражують різноманітні псевдоцінності або стиль життя багатих, виконані в глибинному пропагандистському російському дусі. Останнім часом на телеканалах почали з’являтися фільми радянського зразка про Другу світову війну, визвольні змагання 1941—1945 років, так званий “радянський” спосіб життя. Здавалося б, у цьому треба бачити позитив. Але переглянувши кілька з них, легко переконатися, що про українців (та й навіть про український народ) там нічого не показано. Та й цінності в таких фільмах сповідуються насамперед інтернаціоналізаційні — у сенсі дружби народів колишньої імперії.
За станом українськомовного компонента друкованих ЗМІ й телевізійного й радійного простору можна стверджувати, що в ньому відчутною є державність мови, про що свідчить: 1) виступи очільників держави — Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховної Ради — українською мовою; 2) у просторі новин домінує українська мова; 3) прогноз погоди здебільшого передають українською мовою; 4) окремі шоу (“Караоке на Майдані” та ін.) мають за основну українську мову. Але в цьому просторі немає мовної державності, бо навіть пересічний гість не може зрозуміти, в якій державі він мешкає. Адже мовна державність — це повноцінний територіально-просторовий її вияв, тяглість використання державної мови в різних соціально-корпоративних групах та представниками різних поколінь.
Мовний простір сучасної школи. Питання мовного простору школи є надзвичайно ємним і цього разу варто обійтися тільки певними штрихами. Свого часу видатний мовознавець і літературознавець Юрій Шевельов наголошував: “Важить у формуванні поглядів школа. Школа навчає, але вона й прищеплює брехні. Часом менше, часом більше”. Школа початкова й середня спільно із сім’єю формує основи основ світогляду. Тому таким важливим є питання функціонального навантаження мови в школі, через яку учень пізнає світ, формує цілісне уявлення про державу, стає її патріотом, адже патріотизм — це основний постулат любові до своєї нації, пошанування держави. Розгляд цього питання вимагає оперування цифрами — скільки шкіл українськомовних та який відсоток учнів вони охоплюють. Такі кількісні показники не завжди адекватно відбивають силове навантаження державної мови, що може зводитися до суто “парадної присутності” державної мови: Гімн, проведення уроків, а в усіх інших заходах — уже не українська в школі. То колись у радянській школі існував “закон про єдиний мовний режим”, яким передбачалося обов’язкове використання мови навчання в усіх шкільних та позашкільних заходах. Останнє сприяло максималізації силового поля мови навчання в освітньому просторі, а переведення більшості шкіл у російськомовні активізувало відповідне мовне середовище, витісняючи українську мову не лише на периферію, а й вилучаючи її з активного використання і перетворюючи на звичайний шкільний предмет. Його вивчення залежало від “доброї” волі батьків. Показовим є факт, що за перших років незалежної України, коли багато громадських організацій різними засобами прагнули збільшити поле функціонування української мови — створювали Товариства української мови, сприяли відкриттю українських шкіл, напрацьовували модель формування українськомовних потоків студентських аудиторій у вищій школі, обласні державні адміністрації не підтримували такі дії, а як спротив — створювали ради з питань мовної політики та мовних меншин. І постійно наголошувалося на засіданнях таких рад питання про симетрію використання державної мови й мов національних меншин. Таким чином сформовано потужний механізм протидії поширенню української мови як державної, послаблення її ролі в загальнодержавному просторі. А згодом — запущено механізм другої державної мови, формування думки про регіони з особливим мовним режимом (друга половина 90-х років ХХ століття). Виокремлення регіонів із функціональним навантаженням однієї з мов національних меншин було добре замаскованою мовно-ідеологічною диверсією, розрахованою не на одне десятиліття, кінцевим етапом якої було два варіанти — або створення надійного підґрунтя для двох державних мов (варіант Білорусі, Казахстану), або ж створення цілісного територіального простору із силовим навантаженням мови, що повністю конкурувала б із державною, заступаючи її функціонально. Останнє було умонтовано в Закон України “Про засади державної мовної політики” (№ 5029-VI), основною метою якого було упровадження другої державної мови — російської. Якщо цей сценарій спрацював би, то поділ України на дві — українськомовну й російськомовну — став би повною реальністю. Більш єзуїтського підходу до управління державою годі уявити в історії, оскільки заздалегідь було продумано модель, яка врешті-решт призводила до повної втрати власної державності. У шкільництві упроваджувані різним способом мовні директиви в цей час давали відповідні наслідки — поступовий відступ від засадничих основ мовної доцентровості, коли мова посилює зв’язки усіх регіонів і земель у цілісний духовно-мовний простір, а посилювано — мовну відцентровість, регіоналізацію.
На цей спектр проблеми можна поглянути з іншого боку, який вияскравлює інформаційно-мовний захист освітянського простору. Якщо проаналізувати сучасні електронні адреси, якими послуговується більшість середніх шкіл різних форм власності, то вони замкнуті чи то на mail.ru, чи то yandex.ru. Звичайно, важко говорити про точний відсоток, бо для цього треба проаналізувати увесь обсяг офіційних електронних адрес освітніх закладів, а також учителів таких шкіл. Пощастило поглянути лише на простір чотирьох областей — Дніпропетровської, Донецької, Запорізької та Хмельницької, в яких домінують ці електронні ресурси. Відповідно можна з упевненістю говорити, що будь-яка оперативна інформація доступна тим комп’ютерно-технологічним базам, якими послуговуються користувачі. До цього слід додати й симпатію багатьох директорів шкіл до згаданих ресурсів, пояснюючи, що вони надзвичайно мобільно працюють, зручні в користуванні. Та й уже звикли до цього.
Про мовнодержавне поле вищої школи складно говорити, оскільки воно також вимагає повноцінного обстеження. Звичайно, є наказ міністра освіти і науки України про обов’язкове викладання в державних закладах українською мовою, але, на жаль, його реалізацію ніхто не перевіряв та й чи належним чином коли-небудь перевірить — усе на совісті керівників освітніх закладів, деканів факультетів, завідувачів кафедр та ін. Нещодавно колега зі Словенії попросила допомогти їй відвідувати лекції з філософії в одному з провідних національних університетів. Після першої лекції вона здивовано зауважила: але ж для мене важливо слухати виклади державною мовою. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому студенти мовчать і навіщо їм слухати російськомовний курс філософії, адже держава витрачає шалені кошти на підготовку власних фахівців. Ба більше — вона просто не сприймала матеріал російською, бо спеціально для поїздки в Україну студіювала українську мову. Російською ж просто не володіла та й не ставила це за мету. За її словами, вона не може уявити чогось подібного у своїй державі.
До цього прилягає проблема навчання іноземних студентів у вищій школі. Якщо поглянути на змістове наповнення основного документа — наказу Міністерства освіти і науки України “Про вивчення української (російської) мови іноземними студентами і аспірантами” (№ 260 від 04.04.2006), то в ньому прозорою є постійна альтернатива українська або російська, а в “Концепції мовної освіти іноземців у вищих навчальних закладах України” наголошено: “Важливим чинником ефективної мовної підготовки іноземців є вільний вибір мови навчання. Дотримання цього постулату є наріжним каменем демократизації та гуманізації мовної освіти” і далі поглиблено цю тезу – відповідно до вибору студента мовою навчання може бути українська або російська. І сьогодні, на 26-му році суверенної і незалежної України, основним критерієм мовного навчання іноземних студентів постають не державнотвірні чинники, а вибір самого студента і фінансові пріоритети вищого навчального закладу.
Далі буде.
