Лариса МОРОЗ
Ніхто не просить руйнувати пам’ятник БатьківщиніМатері над Дніпром. Адже дивним чином змінилася його семантика: замість гордощів за “вчорашню” перемогу, вона (Матір) має захищати нас від навали нової Орди зі сходу. Водночас дивно й дико чути просторікування про те, що нібито для того, щоб лише прикрити тоталітарний символ на щиті, потрібні мільйони. (Та ж є купа людей, які запросто виймають із кишені кілька мільйонів. Невже вони не зацікавлені в змінах?! Зрештою, якщо реформуються нині правоохоронні органи, нехай рішучіше б’ють по руках злодіїв, корупціонерів тощо, які добряче присмокталися до державних фінансових потоків…). Абсолютно недоречними є і якісь хвилювання з того приводу, чи не потьмяніє під тим прикриттям метал: мимоволі чіпляється думка, що хтось має намір (чи надію?) … повернутися до ТІЄЇ ідеології чи й практики… А якими мільйонами можна виміряти руйнівний вплив тих символів на свідомість, підсвідомість, душі наших людей?! Хтось іще не зрозумів, що наслідки того впливу бачимо нині в наших східних областях?!
І що се за балачки про якісь авторські права, тим паче — навіть не самих авторів, а нащадків? Може, ще згадаємо про права авторів гімну УРСР?! Чи того шпиля на Верховній Раді, де нещодавно (слава Богу!) змінили пентаграму (код диявола!) на державний Тризуб (правильніше — Трисуття)?! Чи отої присвяченої чекістам потворної гранітної споруди біля станції метро “Либідська”, тієї, що її великий Іван Кавалерідзе назвав: “Голови на припічку”?! Ці й тисячі інших дурниць творили люди, тобто автори, то й що — життя має на тій точці зупинитися?!
…Дивні діла творяться у нас. Ушановуємо пам’ятниками нещасних покручів — таких, як Пронька Сірко та Голохвостий, тоді як справжнім героям пам’ятників немає, та й літературних героїв — справді гідних — не бракує. Щиро шаную унікальних артистів — Маргариту Криницину та Олега Борисова, але оці мармеладні фігурки поблизу Андріївського собору (!) до них геть не подібні. Та й не про них думали совєцькі чиновники, даючи дозволи на ту садову скульптуру. Їй краще б стояти у парку кіностудії, а не захованому там Олександрові Довженку (аж у вигляді погруддя… — на більше в тієї влади не заслужив геній, який душею болів за Україну). Пам’ятники, що стоять на вулицях міста, виховують людей, передовсім наймолодших. А в якому напрямку повертає мізки ця “парочка” (ще й узяли моду молодят привозити — вклонитися їм… абсурд якийсь)? Є й інші приклади.
…Був період, коли люди спеціально приїжджали на вулицю Золотоворітську, щоб подивитися на зворушливу фігурку персонажа дитячого мультфільму “Їжачок у тумані”. Яким же несподіваним змістом розкрився той знак, коли стало відомо про жахливі проблеми з кордоном нашої Держави (крізь який можуть “заблукати” будьякі приблуди), адже він, їжачок, чомусь притулився саме навпроти Адміністрації Державної прикордонної служби! Добре хоч, що невдовзі на тому самому майданчику поставили справжній, гідний пам’ятник героїчним прикордонникам України…
Отак і сусідять у нашому Києві різноманітні символи та знаки.
…А той їжачок і досі там стоїть. Досі не може вийти з туману… Нехай стоїть… Нехай нагадує, і не лише про кордон…
