П’ятий вимір Миколи Вінграновського

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ

У листопаді ц. р. настане 80річчя Миколи Степановича Вінграновського (1936—2004), видатного письменника і кінематографіста, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Вже перша збірка його поезій “Атомні прелюди” (1962), прилучивши його до славного гурту шістдесятників, стала, за висловом Івана Дзюби, “вагомим актом поетичного самоствердження”. Але до того була наука в Інституті кінематографії (ВДІК), куди його разом із Л. Шепітько, О. Іоселіані, В. Туровим, Г. Шенгелая у 1955 р. покликав сам Олександр Довженко! Повернувшися в Україну, незмінно блискуче працював одразу у кількох галузях і жанрах літератури й кіно. “Вибрані твори” (1986) з передмовою І. Дзюби дають лише приблизну уяву про обшир таланту цього митця; крім незрівнянних поезій, йому належать чудові повісті “Первінка”, “Сіроманець”, “У глибині дощів”, історичний роман “Северин Наливайко”, збірки творів для дітей “Андрійкоговорійко”, “Мак”, “Літній ранок”, “Ластівка біля вікна” та ін., яскраві режисерські й акторські праці.

Про незабутнього Миколу Вінграновського, його чільне місце в українській культурі йшлося на вечорі пам’яті 24 лютого у Будинку кіно Національної спілки кінематографістів України.

Відкриваючи вечір пам’яті, його організатор, відомий режисер Валентин Сперкач наголосив, що Вінграновський однаково належить літературі й кіномистецтву, але у залі, що на “території кіно”, варто почати з фільму. І не помилився. Документальна стрічка “Микола Вінграновський” (1993 р., “Укркінохроніка” (режисера Петра Марусика, теж незабутнього) вразила ефектом присутності її героя. Оплески адресувалися віршам, які він артистично читав, а також — оператору Віктору Єфіменку, чия майстерність і наступна розповідь повернула нас у не дуже далекі й повні сподівань дев’яності, коли грімкий голос Вінграновського було чути не тільки з екранів.

Відчуття присутності поета підтримав керівник Центру “Українське бельканто”, композитор Павло Тютюнник. Він проспівав під гітару “Марш Наливайка”, “Марш Богуна” та інші покладені на музику вірші Вінграновського, серед них — “До нас прийшов лелека”, “Ластівка біля вікна”.

Голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач, поетишістдесятники Іван Драч і Михайло Сіренко, представниця Фонду Миколи Вінграновського Зоя Голота запевнили, що ця зустріч є лише початком великої програми Року пам’яті Поета… Твори його розривають простір і час, і він пребуде в нас як у ньому самому — герої минулого. Згадується сказане ним у фільмі: “Це було перевтілення. Наливайко, це — я, мої слова та інтонації. Все, крім історичних подій”. Та, як відомо, історія повторюється.

“Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, // Як ліс у грудні — свій листок останній”. Повні великого болю й ще більшої любові твори Миколи Вінграновського адресовані не окремим особам, навіть коли йдеться про почуття до жінки. Ні, вони — кожному й усім.

…Промови, співи та фільм навіяли особисті спогади, якими бажалося поділитися, зокрема, автору цих рядків. Миколині плани завжди вражали своєю всеосяжністю. Для іншої людини були б надмірними й непосильними, для Миколи ж — саме на його творчий зріст. Бо не кожен, живучи у тривимірному просторі, переступить четвертий — час, з думкою про невидимий і нечутний п’ятий вимір. У 80х роках він замислив серію документальних фільмів про українські столиці. Крім Києва та Харкова, мали бути оспівані козацькі Чигирин, Батурин і Глухів, навіть Кам’янецьПодільський та ГуляйПоле. Задум дивував, крім сміливості, широтою поетичних узагальнень тих історичниї явищ, які декому здавалися тимчасовими. “Усе це — ми, а ми — Україна!” — гаряче захищав свій проект Микола. “З однієї колиски вийшли, хоч і багатьма стежками перли”… На жаль, були зняті, здається, лише “Чигирин — столиця Богдана Хмельницького” та стрічки про Батурин і Галич. Як на мене, вершиною його поетичної режисури став ще наприкінці 60х фільм “Голубі сестри людей”, озвучений віршами: “Я хочу розказати вам // Про наші ріки невеликі, // Я хочу показати вам // Предтечі наші… Щоб вовіки // Світилось голубе ім’я // У нашім домі і дорозі. // Щоб в їхній голубій тривозі // Тривога ваша і моя // Була присутня нощеденно (вночі і вдень — яке словотворення!). Оживали рідні й близькі нам Псло, Ворскла, Сула, Тетерів, Рось, на чиїх берегах зростали хлібороби, воїни й поети.

Одухотворення природи давалося йому напрочуд легко, бо відчував те, що до інших дійшло пізніше: Людина і є Природою! Цей здогад сприяв нашій приязні, бо вже тоді писав я сценарії на екологічні теми. Плавали до гирла Десни на риболовлю, дорогою гомоніли на теми, до яких не схиляла атмосфера кіностудії. Байдужий до рибальських здобутків, Микола захоплено сприймав світ природи, вбачаючи у річках, луках, лісах першоджерела життя, яке він шалено любив. Тоді, у серпні 82го, подарував мені збірку “Київ” з написом: “Лови — та не всю!”, маючи на думці не карасів або сомів. Глибинний сенс цього побажання я збагнув згодом.

Микола Вінграновський прагнув за будьяких обставин вийти за межі буденності, знайти виміри реальності поза звичним простором і часом. П’ятий вимір у чотиривимірному світі? Такий справді існує, принаймні у нашій пам’яті про Вінграновського. Згадуючи про нього, завжди торкаємося цієї таємниці, досяжної лише для великих поетів.