Тарас Шевченко: «Московщина — кругом чужі люде»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Найперше Москва згадується у Шевченковій “Катерині” (1838—1839). Але спочатку, ніби відкриваючи не лише поему, а й цілий пласт поетової творчості, в перших її рядках з’являється — теж уперше — термін “Московщина”:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

Через десяток рядків поет повторив:

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

Так одразу територія — Московщина — та її населення — москалі — набувають недобрих, ворожих ознак…

У листі до старшого брата Микити Шевченка від 15 листопада 1839 р. Тарас Григорович просив: “…Як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по нашому,

Бо москалі, чужі люди,

Тяжко з ними жити;

Немає з ким поплакати,

Ні поговорити.

Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово… Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь-ласкав, а не по-московському… Не забудь же, зараз напиши письмо — та посвоєму”.

Отже, вже в першому відомому нам Шевченковому листі, де згадуються москалі, що говорять “по-московському”, постає значно ширша проблема, ніж їхнє лихо для чорнобрових українок, а саме: проблема рідної мови, рідного слова, що в Московщині можна почути хіба “через папір”… Ось і доля Шевченкова цими словами визначена, і причетність Москви до неї… Між іншим, одержавши від брата листа, Шевченко дорікав Микиті Григоровичу: “…Я твого письма не второпаю, чортзна по якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському — ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським”. Отже, з цих Шевченкових листів постає національний поет, який усьому світові доведе, що малороси — українці! — здатні говорити “по-своєму”, а не “по-московському”.

Та повернемося до самого терміна “Московщина”. Далі в Шевченковій поемі він згадується ще вісім разів, зокрема в оцих загадкових рядках, написаних задовго до першого приїзду Шевченка в місто:

Побачимо, почуємо…

А поки — спочину

Та тим часом розпитаю

Шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати,

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись —

Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж повірять!

Коментуючи ці рядки, Михайло Чалий писав, що Шевченко кинув “в такий спосіб побіжний погляд на своє минуле…”. Сучасні академічні коментарі додають: “Тут Шевченко, очевидно, згадує свої мандри як кріпака-козачка в обозі поміщика П. В. Енґельґардта: в 1829 р. з Вільшаної до Вільна, 1831 р. — з Вільна до Петербурга”. Уточню. Спочатку козачок Тарас був з челяддю в обозі, що супроводжував прах Василя Енґельґардта через Київ до Смоленської губернії (село Чижево), а після його похорону — до Вільна. На початку 1831 р. Тарас прибув із панською челяддю в Петербург. Тобто, йдеться про широке трактування “шляху на Московщину” як далекої подорожі з України-Малоросії в абсолютно чужий край — “на край світа, в Московщину”, що навіть “по тім боці моря”. Таким чином, і сам імперський Петербург, що вже майже 130 років був столицею Росії, навіки був включений поетом до Московщини. Разом із тим, треба пам’ятати, що після перенесення Петром І офіційної столиці в Петербург (1712) Москва зберігала значення “першопрестольної”, важливого політичного, релігійного, економічного і культурного центру. Саме тут відбувалися коронації російських імператорів. До того ж, у 1728—1733 рр. у Москві знову перебував імператорський двір. З 1708 р. Москва була центром Московської губернії, в ній розміщувалася резиденція генерал-губернатора (головнокомандувача). Та й узагалі Москва завжди ментально відчувала себе столицею, що виявлялося не лише в усвідомленні невигубної Першопрестольності, а й у щоденному настрої москвичів, у, здавалося б, дрібних, але насправді важливих деталях. Скажімо, довідкове видання 1849 р., тобто майже через півтора століття після перенесення столиці в Петербург, називалося “Подробная справочная книжка для приезжающих и живущих в столице” (виділено мною. — В. М.). А ще нагадаю запис у Шевченковому щоденнику, коли він приїхав у Москву в березні 1858 р., але не міг через хворобу вийти з дому: “Вот тебе и столица! Сиди да смотри в окно…” А наступного дня повторив у листі до Михайла Лазаревського: “Доктор посадив мене на дієту і не велів виходить на улицю. От тобі і столиця!”

Не забудемо, що Шевченко, будучи оповідачем, міг “пройти” шлях не з обозом панського майна через Київ і Смоленщину до Вільна, а уявно “попоміряти” його саме до Москви. Тим більше, що дорога на Вільно, а затим на Петербург урешті-решт вивела Шевченка “в люди”, а він розповідав саме про лихий “шлях на Московщину”, “в саму Москву”, куди прямувала його Катерина, шлях, який узагалі краще “не мірять”…

З поемою “Катерина” пов’язана така маловідома московська історія. Повертаючись з України до Петербурга у вересні 1859 р., Шевченко побував у конторі представника фірми “Брати Яхненки і Симиренко” в Москві, де спілкувався з чиновником П. О. Поповим: “Мы обедали. В разговоре я, между прочим, сказал Шевченку, что едва ли правдоподобен факт в его повести “Катерина”, — что будто отец и мать прогнали Катерину. Но Шевченко утверждал: это — так, это — такой был случай”. Якщо Попов точно передав поетові слова, то йшлося про конкретний випадок, який Тарас Григорович запам’ятав і поклав в основу “Катерини”.

Утім, Шевченкові були відомі й інші подібні випадки. Петро Жур з’ясував, що за часів Шевченка в Кирилівці було 17 дівчат-покриток, які в народному розумінні зганьбили себе і свій рід, народивши позашлюбну дитину. Сільська громада засудила їх, покривши чорною хусткою, що, за словами сучасного літературознавця Марії Моклиці, “символізує зміну соціального статусу: покритка урівнюється з жебрачкою”.

Ще Михайло Чалий, аналізуючи поему, писав:

“Батько й мати, зганьблені в очах своїх односельців провиною єдиної дочки, не спроможні далі витримувати їхні докори: вони зважуються прогнати геть від себе Катерину — сюжет, гідний пера найбільшого митця! І Шевченко подав його в своїй поемі бездоганно. У душах старих батьків Катрусі йде страшна боротьба двох протилежних почуттів: любові до єдиної дочки та морального обов’язку, поваги до закону суспільної моралі. В устах матері чергуються то гіркі докори грішній дочці, то слова палкої материнської любові — слова сердечного болю при думці про розставання з дорогою істотою. Вона бажала б вибачити їй провину: але думка — що скажуть люди? Вони візьмуть це прощення за потурання розпусті…”

До того ж, прочитавши Шевченкову повість “Близнецы”, переконаємося, що він знав про трагедію багатьох українських, і не тільки, дівчат, розкриту й до нього в літературі: “Продолжение и конец повести вам известен, терпеливые читатели. И я не намерен утруждать вас повторением тысячи и одной, к несчастию, не вымышленной, повести или поэмы в этом плачевном роде, начиная с “Эды” Баратынского и кончая “Катериной” Шевченка и “Сердечной Оксаной” Основьяненка. Продолжение и конец решительно один и тот же”.

Інша річ, що Шевченкова “Катерина” відрізняється глибокою вразливістю Шевченка на кривду, заподіяну жінці, незмірною глибиною поетового співчуття героїні-покритці, виразною соціальністю й антимосковським (антимоскальським) спрямуванням. Справді, в поемі йдеться не про побутовий випадок чи навіть сімейну драму. За Шевченком, страх погано, що жінка, котра пов’язала своє життя з москалем, “буде собі московкою”, а її дитя — “московським сином”. Це слово — “московкою” — Шевченко вживає в поетичних творах, крім згаданого випадку, ще двічі й щоразу — з новим смисловим наповненням. Вірш “Полюбилася я…” (орієнтовно кінець вересня—грудень 1848 р., Косарал), як зазначають коментатори другого тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка, поєднується з піснею “Чи я в лузі не калина була…”. Справді, деяка тематична подібність є: знівечене життя молодої жінки, певні текстові збіги (рефрен “Така доля моя!”). Проте в пісні не йдеться про московку, як у Шевченка:

І московкою я,

Одинокою я

Старіюся в чужій хаті —

Така доля моя!

Отже, в цій поезії московкою названа дружина українця, якого “оддали в москалі”, тобто в чуже, московське військо.

Нагадаю також, що у вірші “Титарівна-Немирівна” (1860), тобто більш як через двадцять років після “Катерини”, Шевченко назве дитя від москаля “московщеням”:

Титарівна-Немирівна

Гаптує хустину.

Та колише московщеня,

Малую дитину.

Кохання з москалями (“москалі — чужі люде”) у поемі “Катерина” фактично є тяжким гріхом, що суворо карається люблячими батьками (!). Вдумаємося в нещадні материнські слова:

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила…

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві…

Ці рядки з “Катерини”, за великим рахунком, уже передбачають “Розриту могилу”, “Чигрине, Чигрине…”, “Великий льох” та інші “антимосковські” поезії Шевченка. Не випадково в умовах незалежної України в шевченкознавстві виразно виявилося алегоричне прочитання поеми, за яким образ Катерини, як і образи інших зганьблених жінок у наступних поетових творах, узагалі символізують гірку долю України, поневоленої, приниженої Московщиною. Це прекрасно передано, з посиланнями на Д. Чижевського, М. Моклицю, Я. Розумного, у статті Валерії Смілянської про “Катерину” в “Шевченківській енциклопедії”: “У плині пізнішої рецепції образи твору та його конфлікт прочитувалися і в соціально-політичному плані — як символічне уособлення колонізаторської політики Російської імперії щодо ошуканої Березневими статтями 1654 р. України”.

Саме таке глибинне прочитання Шевченкової “Катерини” дозволяє побачити й зафіксувати народження народного Пророка, котрий називав ключову загрозу державності України і фактично показував, у якому протистоянні можна, говорячи словами Івана Франка, “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю…”. Павло Мовчан у сьогоденні розглядає народний погляд як “великий моральний закон, який і робить наш народ народом”.

Усе, що пов’язано з покриткою Катериною, — одна з тих сокровенних дум і тем, що пронизують творчість Шевченка. Наприкінці 1860 р., в одному з останніх віршів зустрічаємо: “Дівчаток москалі украли…”

У цьому контексті нагадаю, що в поемі “Відьма”, остаточно переробленій у березні 1858 р., збезчещена сільська дівчина, яка стала божевільною, пройшла тяжкий хресний шлях “до одужання завдяки християнському каяттю й всепрощенню, через відродження любові до людей (раю душевного), а відтак — до повернення в громаду як лікарки й виховательки молоді”. Так-то воно так, але чому са́ме насправді навчала колишня нещасна відьма-покритка?

І жила собі святою,

Дівчат научала,

Щоб з панами не кохались,

Людей не цурались.

“А то Бог вас покарає,

А ще гірше люде;

Люде горді, неправедні,

Своїм судом судять”.

Отак вона научала…

Тобто, кохання з панами-москалями залишається великим гріхом, який буде покарано самим Богом, а люди… Люди неправедні, вони ніколи такого не простять…

Люде добрі і розумні

Добре її знали.

А все-таки покриткою

І відьмою звали.

До речі, в новій редакції “Відьми” (1858) з’явився й термін “Московщина” — чужий край, протиставлений Україні — “своїй країні”.

Але найперше молодий поет протиставив милій його серцю Україні, яка “обідрана, сиротою понад Дніпром плаче”, Російську імперію, Московщину, в “Катерині” і потім у поезії “До Основ’яненка” (1839):

А до того — Московщина

Кругом чужі люде…

……………………………….

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами;

Насміються… Тяжко, батьку,

Жити з ворогами!

Будемо пам’ятати, що цензурні купюри виривали з тексту перші два та шостий рядки…

Юрій Барабаш, який найглибше дослідив цей феномен, пише:

“Як і в посланні “До Основ’яненка” в “Катерині” тему духовної самотності, “сирітства” поміж “чужими людьми” поєднано з темою “чужини”, а останню чітко визначено як “Московщину”…

Для Шевченка “Московщина” — не просто такий собі “чужий край”, сказати б, “не-батьківщина”, це край ворожий, символічна назва імперії, втілення зловісної тоталітарної, бездушної сили, яка гнобить і особистість, і цілі народи. У тому числі, до речі, й народ російський…

Головна особливість Шевченкової опозиції “батьківщина — чужина” полягає в тому, що вона є величиною константною, структурно-семантичною парадигмою усієї творчості, якісною характеристикою світобачення і художньої свідомості”.

Отже, Московщина стала “чужиною” для Шевченка задовго до його приїзду в Москву. Такою вона залишилася для поета назавжди. Але ж Московщина — не Москва! Впродовж багатьох десятиліть не акцентувалося, що в Шевченковій поезії саме Москва стала символом російського гноблення українців, уособленням наруги над українською історією та духовністю лише після першого відвідання міста на початку 1844 р.

Щодо “Катерини”, то в ній Москва згадується двічі. Уперше, коли стара мати за сльозами ледве-ледве вимовляє:

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько… Доню моя,

Що ти наробила?..

Оддячила!.. Іди ж, шукай

У Москві свекрухи.

Вдумаємося у містику заключних рядків. Якщо Катерина символізує всю Україну, то вперше згадавши у своїй творчості Москву, Шевченко відразу асоціює її зі свекрухою, нерідною матір’ю.

Затим Москва з’являється у сцені зустрічі Катерини з чумаками:

Зострілася з чумаками,

Закрила дитину,

Питається: “Люде добрі,

Де шлях в Московщину?”

“В Московщину? Оцей самий.

Далеко, небого?”

“В саму Москву. Христа ради,

Дайте на дорогу!”

Отже, гірка доля Катерини склалася так, що вона вимушена шукати шлях на Московщину, більше того, “в саму Москву”. Та то тяжкий шлях і не тільки тому, що доводиться просити милостиню, але й тому, що дорога ця безпросвітна і безнадійна…

Кілька років потому у вірші “Три літа” (1845) Шевченко написав:

Невеликії три літа

Марно пролетіли…

А багато в моїй хаті

Лиха наробили.

Опустошили убоге

Моє серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо,

Висушили чадом-димом

Тії добрі сльози,

Що лилися з Катрусею