Петро СОРОКА
Продовження.
Початоку у 4—7 за 2016 р.
Маю переконання, що в кожній області є п’ятірка міцних професіоналів, майстрів класичного надиху. Десь, можливо, їх більше, як ось у Львові та Києві, десь менше, як на східних кресах України. Але вони є скрізь — справжні, талановиті, плідні, покликані Богом… І хоча ці письменники не мають ширшого визнання, залишаються, так би мовити, в затінні, вони виконують дуже потрібну Божу роботу, без якої неможливе становлення і окремої душі, і соборної душі народу.
Варто вкотре повторити услід за П. Кулішем: “Скільки у нас добра на Україні і ніхто йому ціни не знає, бо закинута наша земля всякою негіддю”.
Дозволю собі назвати кращі книги, які прочитав торік:
1. Іван Драч. Оріон золотий. Валерій Герасимчук. Репін. Степан Пушик. Бусова книга.
2. Броніслав Грищук. Де тінь твоя, дияконе? Євген Шморгун. Біля тамтого берега.
3. Микола Горбаль. Повернення. Г. Щипківський. Утекти від себе.
4. Анатолій Кичинський. Вполювання вітру. Василь Кухта. Іти й не озиратися.
5. Василь Слапчук. Та сама курява дороги. Богдан Чепурко. По сей бік Дону. Сергій Грабар. Новели.
6. Микола Славинський. Колеги: Шляхи та роздоріжжя. Дяченко Михайло. Відрядження у відродження. Надія Гуменюк. Вересові меди.
7. Галина Кирпа. Мій тато став зіркою. Михась Ткач. Хочеться грози.
8. Степан Бабій. Слова, що необхідні, як патрони. Роман Вархол. Час із чаш.
9. Леонід Тома. Харківські графіті. Віктор Грабовський. Привороття.
10. Василь Клічак. Вздовж дарованих Божих днів. “Наш Дімаров” (упорядник Євдокія Дімарова).
Щодо літературознавчого наукового простору, то хочеться відзначити публікації у періодиці та інтернетвиданнях О. Неживого, Л. Кореновської, В. Базилевського, Б. Пастуха, М. Карасьова, Д. Дроздовського, О. Стусенка (плюс блискуча сатира!!!), М. Жулинського, В. Сапона, І. Фарини, М. Степаненка, Т. Дігай, П. Перебийноса, Г. Цимбалюка, О. Янченка, О. Гриніва, Б. Смоляка, В. Палинського. Імен, як бачите, багато, але це справді жертовні сізіфи літератури, які здебільшого не отримують за свою працю й щербатої копійки.
Не можу не згадати також тих редакторів, які самовіддано утримують на високому професійному рівні всеукраїнські літературномистецькі часописи “Кур’єр Кривбасу” (Г. Гусейнов), “Київ” (Т. Зарівна), “Березіль” (В. Науменко), “Дзвін” (Ю. Коваль), “Всесвіт” (Д. Дроздовський), “Літературна Україна” (С. Бондаренко), “УЛГ” (М. Сидоржевський), а також численні обласні видання. А серед видавництв відзначив би “Український пріоритет” (директор — В. Шовкошитний), який торік гарно засвітився на книжковому ринку й змусив потіснитися чимало інших брендових і штучно розкручених видавництв.
Література, безперечно, свята справа і письменницький талант — високий Божий дар, але літературний процес у нас, на жаль, здебільшого нагадує брудний потік, де талант занепадає. Наймудріше чинить той митець, що тримається осторонь, має мужність жити і працювати в самотині. Письменник повинен намагатися сподобатися не владі, яка роздає нагороди, ордени і премії, а читачеві. До того ж читачеві зичливому, інтелігентному, і, головне, з добрим естетичним смаком.
Мені неймовірно прикро, що наша критика так рідко згадує письменника Євгена Шморгуна, що його книги не відзначають престижними преміями і не перекладають іншими мовами, що він не потрапляє у жодні літературні обойми і стоїть собі начебто осібно, поза каноном. Можливо, на рідній Рівненщині про нього пишуть частіше і читають більше, але це письменник не регіонального, а всеукраїнського і навіть європейського масштабу, чудовий стиліст, до якого тулиться високе означення — Майстер. Він заслуговує не тільки найвищої державної нагороди — Шевченківської премії, а й літературних відзнак європейського і світового рівня.
Але Є. Шморгун надто скромний, щоб займатися саморозкруткою та піаром, “торгувати фейсом”, як висловився один дотепний критик, він ставиться до свого таланту як до святині й знає собі ціну, як знає кожний справді талановитий і позначений Богом митець. За перо він береться не ради нагород і відзнак, а за покликом душі.
Він вірить, що люди помітять його талант і оцінять, хай не зараз, пізніше, як говорив П. Куліш, “у грядущих віках”. У шморгунових книг життя заповідається довге і щасливе, і ще будуть у них мільйонні наклади. І якщо судити за гамбурзьким рахунком, то він сам собі канон. А про нинішній час говорить отак:
Мій час – не мій.
І я не свій у часі,
Бо пісня не ляга на голоси,
Коли святе витоптують обчаси
Отих, хто був сміттям в усі часи.
Можливо, Є. Шморгун пише на різні теми і працює в багатьох жанрах, але нині книжки не доходять навіть у сусідні області, тому мені відома тільки одна його іпостась — письменниканатураліста. Та певен, що це найсильніша і найголовніша грань його творчого обдаровання, і саме книги про природу прославлять його ім’я, як прославили Генріха Торо, Еміліана Станева і Михайла Пришвіна. Оці три письменники і є тими великими попередниками, на чиїх плечах стоїть Є. Шморгун, чи образно кажучи, трьома китами, на яких тримається його зелений материк. Тут, звичайно, ще можна згадати СетонТомпсона, Б. Сергуненкова, можливо, О. Шахова. Не можу достеменно сказати, чи детально вивчав їхню творчість рівненський письменник, чи студіював і зачитувався нею (ми, на жаль, ніколи не бачилися і навіть не розмовляли по телефону), але це саме та лінія, яку він продовжує, утверджує сьогодні, яку так гідно репрезентує. На українському літературному полі не знаю нікого, хто б міг стати поряд зі Шморгуном, позмагатися з ним. Звичайно, у нас не бракне письменників, залюблених у природу, і тих, що намагаються малювати словом, але здебільшого це дилетантські спроби чи кавалерійські наскоки.
Обізнаний читач тут може запитати: а що ж автор цих рядків? Хіба “Симфонія Петриківського лісу” і серія денників — це не лінія Шморгуна?
Зізнаюся, що відкрив цього письменника зовсім недавно, і якби це трапилося раніше, то моє письмо, мабуть, було б дещо іншим, бо відкриття Шморгунового Материка стало для мене справжнім святом, своєрідним потрясінням, як колись відкриття названих вище Торо і Пришвіна. І жодної заздрості чи якоїсь нездорової ревності в мене до нього немає, і відгук, який пишу, — підтвердження цього.
Справді, ми з Євгеном Івановичем ніби рідні брати. Тільки він оспівує красу волинської природи, а я галицької. Вважаю, що він робить це краще, майстерніше, тонше, і мені радісно це констатувати, бо є до чого тягнутися і на що взорувати.
У Є. Шморгуна пильне око спостерігача, що помічає найменші порухи в природі, його книги — це цикли етюдів, замальовок і ширших картин, зроблених на пленері, тобто на лоні природи. Він малює словом, як художник барвою. Для мене це ознака вищого пілотажу.
Хтось може сказати: але читачеві мало таких замальовок, він хоче сюжету, динаміки, інтриги, дії.
Ну, це вже як якому читачеві. Невибагливий, не підготовлений естетично, можливо, віддасть перевагу анекдотичним сюжетним лініям, але той читальник, що хоче смакувати словом і спроможний відчути музикальне звучання фрази, ніколи не проміняє Шморгуна на маринінихдонцових чи денбраунів з коельо.
Малювати словами — то надзавдання для письменника, і таке до снаги тільки справді обдарованим і рідкісним митцям. Тут потрібен особливий хист, багатющий лексичний запас, уміння акцентувати фразу (озвучувати, одухотворювати) і, головне, — її величність любов. Інакше описана картина не западе в душу, не схвилює і не подолає опір читацького скепсису, а відтак і часу.
Є. Шморгун усе це вміє і робить.
“Чи пригадуєш, річко?
То вже був початок літа. І лілії білі на плесі твоєму світили в чотири зорі. В чотири великі зорі.
Тоді, як оце й зараз, нічого мені не клювало. І все ж я вперто чекав, прип’явши легкий поплавок при листатім лататті. Як оце й зараз. Чекав, що юні купальники, натішившись сонцем і водою, підуть із тутешньої піщаної коси. Що вони не насміляться зірвати оті чотири зорі неподалік від мого білопір’їнчастого поплавка.
Купальників я тоді таки перечекав.
Чи пригадуєш, річко?”
Природу письменник показує не тільки крізь призму людської душі, природа і людина у нього злиті нероздільно.
“А під завісу сезону, виставивши на оглядини останню хоругву боровиків, Карачунський ліс ефектно козирнув ще й зеленцями та рижиками, тож я, із повнимпреповним кошелем примостившись перепочити на біломоховій подушці знайомої галявини, вголос подякував йому за вміння і готувати, і подавати.
Тиша пізньоосіннього лісу видзвонювала у вухах і в душі: жодна сосна не дорікнула мені в нещирості”.
У Є. Шморгуна зірке око, чуле вухо і тонка, як мембрана, душа. Він уміє помічати найтонші нюанси природи, найприхованіші її порухи і передати на папері, переломивши побачене крізь призму душі, зігрівши своїм теплим сердечним подихом. У нього завжди цікаві й глибокі узагальнення, стиснуті до афористичної крилатості.
“Велика риба дуже обережна.
Вона обережна не тому, що велика.
Вона тому велика, що обережна”.
“У Природі все на своїй порі. А поза порою — бутафорія”.
Між прозою і поезією митця дуже хистка, майже розмита межа. Вірші легко перетікають у мініновели і етюди, а останні у вірші. Так вони й розміщені у книжці — впереміжку.
Арсенал художніх виражальних засобів у Шморгуна багатющий: від метафор до метонімій, від алегорій до алюзій, від інверсій до симфор. І все це грає, міниться, дзвенить, виблискує, зливаючись у високий і хвилюючий хорал. Не знаю в українській літературі письменника, у якого фраза була б настільки музикальною, що її хочеться розкласти на ноти.
“Липень ллє лагідь на цілий світ. І лінькувата річка тихо мліє в обіймах золотої тепліні”.
“Луг мліє пахучим зелом. Сонце мліє у височині. І — нікогісінького”.
“Гарно так біля Горині”.
Євгена Шморгуна треба читати двічі й тричі, можна й більше, щодня або через день, слухаючи музику його фраз, відкриваючи щось нове, несподіване, віднесене на другий план, чи, як сьогодні кажуть, у підтекст, — і таких відкриттів буде безліч, бо ця проза справді незглибима і поліфонічна. А ще його книжки оновлюються, як ікони, і тому кожен раз їх читаєш, ніби вперше. Дивовижна якість! Божий познак!
У письменника особливе чуття до слова, він ніби перевіряє його на колір, смак і дотик, а ще на акустику. Звідси й любов до неологізмів і рідковживаних слів, уміння так повернути якесь напівзабуте слово, що воно зазвучить поновому, заграє такими барвами, аж німіє од подиву душа. Для вибагливого читача невимовна утіха й розкіш. Скільки у нього таких слів, як сказав би сам письменник, смаковитих, соковитих, що не злічити: “шелехкий”, “полузина”, “вилопотіло”, “вивітрюється”, “травинно”, “хмереччя”, “колошва”, “полюддя”, “запримічене”, “широкошляпо і товстоного”, “рядюги хмар”, “лепешина”, “чималодітні діти”, “мілша вода”, “вбрідки”, “дерев’яки”, “ласкавиться”, “відлистопадив листопад” … І всі так майстерно, доречно прифасовані у фактуру фрази, що нітрішки не випирають, не видаються чимось недоречним чи чужорідним, а повнострунно звучать у ній як єдино правильний і доцільний компонент.
У світі Євгена Шморгуна добре і затишно всім: буслам і чаплям, рибам і водоміркам, зайцям і косулям, бобрам і лисицям — усім. І добре уважному і вдячному читачеві, що вміє смакувати словом, слухати музику і роздумувати над прочитаним.
Один лише раз я спіткнувся об слово майстра, коли читав ось цю строфу:
Живи собі, дихай, допоки дають.
Пий воду — власна ж криниця.
І в схроні душі бережи свою лють —
А враз пригодиться?!
Розумію про що автор і чому варто приберегти лють, бо світ, у якому живемо, непевний і лихий, навколо стільки нечисті, що не дає дихати, але на такий лагідний лад налаштовує ця велика книжка, що хочеться вигукнути: хай помста залишається прерогативою Господа, а ми будемо добрими і милосердними, лагідними і всепрощенними, навіть якщо за це доведеться заплатити болючими ранами і близнами тіла й душі.
Перемогти у літературі, чи, точніше кажучи, утвердити себе може тільки стаєр. Час спринтерів минув, якщо він узагалі колись був. Нині потрібен марафонський забіг, навіть для того, щоб заявити про себе. Треба неподільно жити літературою. Розмінюватися на різний дріб’язок і сподіватися при цьому на увагу читача — щонайменше наївно. Не ті часи! Щороку дебютують тисячі молодих літераторів і видаються десятки тисяч книжок. Не загубитися в цьому океані може тільки справді талановита і винятково працелюбна людина. “Талант і труждина!” — ось що має бути написано на фані того, хто хоче бути присутнім у літературному процесі й мати читача.
Далі буде.
