Галина ПАГУТЯК,
лауреат Національної премії
ім. Т. Шевченка, м. Львів
Охорона культурних та історичних пам’яток в Україні перебуває в зоні колективної безвідповідальності. А тому більшість цих пам’яток не має охоронних грамот, щоб колективнобезвідповідальні й далі умивали собі руки. Або нагрівали, бо ці сумні руїни стоять на дорогій українській землі. Ці костели, синагоги, цвинтарі, кам’яниці, парки. Відбувається це так. Наприклад, є собі прегарна сецесійна вілла, яка потребує реставрації. Вона перебуває у комунальній власності. Місцева влада не шукає коштів на реставрацію, бо з цього невеликі відкати. Щоб прискорити руйнівні процеси, застосовують тактику “розбитого вікна”, заплющують очі на маргіналівмародерів. Тоді особа, що поклала око на споруду, купує за безцінь будинок. Зносить і ставить на тому місці крамницю чи бар. У жодні реєстри, звичайно, ця вілла не занесена. Не царське діло викликати експертів із Товариства охорони пам’яток, тим більше, що в Україні ця структура абсолютно ялова і ні за що не відповідає.
У кожному містечку чи селі є такі будинки або були донедавна. Наприклад, у селі Гірське Миколаївського району на Львівщині, де народився поет Олександр Козловський, якого високо оцінив Іван Франко, була мурована парафіяльна школа, де донедавна навчались наймолодші дітки. Їм було там дуже комфортно. Але побудували нову, а стару купив якийсь новоспечений скоробагатько і розібрав чи не за одну ніч. Коли люди про це дізналися, то не дозволили йому забудувати ділянку. Але що з того — історичної пам’ятки вже не повернеш. Місцевих мешканців можна поділити на три групи: горереставратори, крадії всього, що не охороняється, і байдужі. Всі ці види й підвиди геростратів з’явилися разом із комуністамиокупантами. Довкола них ритуально танцюють буцімто патріоти, для яких головне — помпезно відсвяткувати висмоктаний із пальця ювілей села під чергові вибори. Можливо, їм просто бракує освіти й естетичного смаку, але вони ніколи не звернуться до експертів.
Якщо хасиди переконані, що Бог присутній у кожному куточку, то в мене після мандрівок Україною і пострадянськими країнами виникло стійке переконання: корупція присутня у кожному куточку, не лише в уряді. Той же голова сільради, до якого прийде сусід і кум, без вагання дозволить йому зрізати алею столітніх лип. А громада тільки невдоволено сопітиме. Взагалі, якою є ця громада, видно відразу. Яке село, така й громада. Найстрашніше видовище, яке я бачила в житті, це католицький цвинтар м. Соколів, що на Стрийщині. Це місто було стерте з лиця землі всього за 5 років, а проіснувало 400. Могили розграбовані, і все заросло лісом. Відколи поляки, німці та євреї полинули у вирій, моноетнічне галицьке село огорнула байдужість до спільної історичної пам’яті. Якщо не вдавалося переписати на грекокатоликів костел, його полишали напризволяще. Цвинтарі так само. Часом нащадки вбитих і репресованих відновлюють поховання, але до Соколіва не приїжджає ніхто. Від нього залишилась однорука Мадонна, яка стоїть край розбитої дороги. Ні пам’ятного напису, ні згадок у пресі. В Інтернеті немає нічого, окрім моєї статті, написаної кілька років тому, хоч я не з тих країв.
Байдужість нищить карму. Ось село Соколівка на Жидачівщині, за 30 км від Львова. Село, в якому лишилося 25 хат. Колись це було містечко Сенява, а зараз звідти втекли всі, хто ще може працювати. Прекрасна родюча земля, чорнозем. Адмінреформа лише прискорить смерть Соколівки. Другої адмінреформи село вже не переживе. На пагорбі костел Святої Трійці. Кінець XVI ст. Зачинений із 1946 року. Даху вже немає, міндобрива роз’їли інтер’єр, посередині храму між прогнилих балок росте дерево. Ще 20 років тому можна було б принаймні зберегти дах, тепер уже місцеві мародери тягають цеглу. Крипти обкрадені. На територію оборонного костелу звозять сміття. Так зване Товариство охорони пам’яток не внесло цю будівлю (XVI століття, люди добрі!) в реєстр. Лише минулого року активісти оформили паспорт костелу, і вже скоро рік, а експертна комісія Мінкульту досі не розглянула документи. Ця абсолютно непотрібна структура має на сумлінні весь розгул вандалізму: чорна археологія, незахищені пам’ятки, які стають здобиччю мародерів, розкрадання, підробка творів мистецтва, відсутність промоції українського культурного спадку. Звідти й коріння пасивності суспільства.
Костел Гербуртів у Скелівці на Старосамбірщині, що є пам’яткою архітектури, місцева громада так понівечила євроремонтом, що культурна людина отримує просто шок. Добре, що покійний Борис Григорович Возницький врятував надгробки та картини, вивіз їх у Олеський замок, бо їх би або знищили, або продали б десь у Польщу.
Палац Ланцкоронських у Комарно розтягли на цеглу. Якщо костели ще якось охороняє від вандалізму підсвідомий страх, то з синагогами ніхто не панькається. У м. Угнів із синагоги зробили котельню.
Апофеозом колективної безвідповідальності є стан з архітектурними пам’ятками у селищі Поморяни Золочівського району. Унікальний замок XVI століття величезної мистецької вартості ще у 90х роках потребував лише реставрації, зараз він практично напівзруйнований (на фото). Коли торік активісти влаштували там прибирання, дехто приїхав навіть із Києва, з місцевих ніхто не прийшов. Але замок — це не все. Ратуша на площі в Поморянах теж допроваджена до стану руїни (на фото). Її продають за 15 тисяч доларів. Хтось купить і розбере на цеглу, бо власне для того й застосовано принцип “розбитого вікна”.
“Охороняється законом”? Це не для України початку ХХІ століття. Усі ці балачки про європейські цінності аж ніяк не поєднуються з байдужістю до культурноісторичного минулого. Армії мародерів і злодіїв, що мають владу і гроші, протистоять лише невеликі загони активістів, які бодай щось намагаються зробити для збереження і відновлення архітектурних пам’яток. ЗМІ дуже рідко беруться за цю тему, тому часом не залишається нічого іншого, як лягти на землю перед бульдозером вандалізму.
