Декомунізована топоніміка з людським обличчям

Володимир САПОН

Цьогорічний лютий увійде в історію Чернігова як місяць докорінної зміни топоніміки міста — відповідно до Закону України про декомунізацію перейменовано майже сотню вулиць.

Нарешті знайшлося місце Івану Мазепі: ім’я цього гетьмана носитиме одна з головних магістралей міста — вулиця Щорса. За ним ідуть чернігівські полковники Мартин Небаба, Василь ДунінБорковський та Іван Малявко. Тут же й історик і лікар Опанас Шафонський, і конструктор двигунів міжконтинентальних і космічних ракет Юрій Мезенцев, і художник Іван Рашевський, і мовознавець Всеволод Ганцов, і перекладач Григорій Кочур, і перший директор виробничого об’єднання “Хімволокно” В’ячеслав Радченко…

Відрадно побачити в цьому реєстрі й ім’я Олександра Самійленка, мого товариша студентських літ, талановитого поета, доля якому відміряла лише 27 років. Саме завдяки впорядкованій мною книжці поета та моїх багатьох публікацій про нього, завдяки вагомому слову іншого нашого товариша — Олександра Коваленка, професора, директора Навчальнонаукового інституту історії, етнології та правознавства ім. О. М. Лазаревського Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка і водночас члена комісії з перейменування вулиць, іменем Олександра Самійленка названо колишню вулицю Котовського, якраз там, де минули дитячі і юнацькі роки залюбленого в життя чернігівця.

Є тепер вулиці імені Володимира Дрозда й Євгена Гуцала, прекрасних українських прозаїків, з якими мені не раз доводилося зустрічатися і я вдячний за те долі. Нещодавно пройшовся колишньою вулицею остогидлого Дзержинського, яка тількино змінила назву на Любомира Боднарука — уславленого хормейстера і музиканта, з яким часто однією вулицею вранці ходили на службу.

Але, на жаль, не знайшов у тому списку імен чернігівських поетів, фронтовиків Кузьми Журби та Дмитра Куровського. Ось, скажімо, спомин про першого юного Володимира Дрозда: “Він мешкає на околиці Чернігова. Поки знаходжу його дім, стискаючи у спітнілій од хвилювання долоні шкільний зошит, у чунях повно березневої талої води. Уперше переступаю поріг кабінету поета. Кузьма Журба (хай хоч на тім світі віддасться йому за чулість, за увагу до юних) щось поблажливо похвалює, щось критикує, а я бачу лише брудну воду, що натекла з моїх мокрих чунь на чисту дощату долівку. І сором пече мене вогнем”.

Саме йому завдячують за публікацію своїх перших віршів і Володимир Дрозд, і студенти Ніжинського педінституту Євген Гуцало та Леонід Горлач, і випускник школи Станіслав Реп’ях, і солдат залізничного полку в Чернігові Дмитро Іванов, які згодом стали відомими українськими письменниками. Більше того, Кузьма Журба, працюючи в ідеологічному відділі газети “Деснянська правда”, був безпартійним, що тоді й тепер сприймається як нонсенс.

Непростою, неординарною, навіть суперечливою людиною був Дмитро Куровський. Він ніколи не писав віршів на замовлення, завжди перебував у конфлікті з партійними органами. Але ж які вірші писав! Я не одне десятиріччя кажу, що на Чернігівщині є лише два справжні поети — два Дмитра: Куровський та Іванов. Та що говорити про письменників, якщо навіть у тому реєстрі немає Пантелеймона Куліша, нашого земляка, якого Іван Франко називав “перворядною зіркою” в українському письменстві, а на його весіллі бояринував сам Тарас Шевченко.

Не знайшлося хоча б декомунізованого провулочка, який би назвали й ім’ям відомого в області архітектора, мистецтвознавця і краєзнавця Андрiя Карнабіди, який десятиліттями віддавав свої зусилля відновленню та реставрації П’ятницької, Катерининської, Іллінської церков, Троїцького, Борисоглібського та СпасоПреображенського соборів, Будинку полкової канцелярії, Колегіуму в Чернігові, палацу Розумовського в Батурині та Сокиринського палацу, дослідженню і реставрації пам’яток історії та архітектури у НовгородіСіверському, Ніжині, Прилуках, Седневі…

У Ніжині теж у ці дні перейменували майже 60 топонімів. У тамтешній комісії з перейменування вулиць, до складу якої включили й письменника Анатолія Шкуліпу (чого не додумалися зробити в Чернігові), до справи, на мою думку, підійшли ґрунтовніше. Крім того, що багатьом вулицям повернуто історичні назви, деяким дано милі кожному серцю імена — Абрикосова, Бузкова, Весняна, провулок Виноградний… І, звичайно, названо іменами відомих українців і шанованих ніжинців: гетьмана Орлика і полковника Обідовського, пасічника, основоположника раціонального рамкового бджільництва Петра Прокоповича, академіків Дмитра Яворницького і Миколи Амосова, режисера й актора Леся Курбаса, поетадисидента Василя Стуса, художника Сергія Шишка, моєї викладачки місцевого педінституту Лесі Коцюби — дивовижної жінки, однієї з тих, хто передав за кордон трактат Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, за що була піддана шантажу, занедужала і померла на 66му році життя… Є тут, звісно, і вулиця Пантелеймона Куліша, назвали щойно його іменем вулицю і в селищі Козелець.

Та повернімося до “декомунізованих” чернігівських топонімів. Деякі з них геть не в’яжуться до назв вулиць… Я, звісно, нічого не маю проти активного учасника визвольних змагань і плідного літератора Романа Бжеського, чи професійного археолога Дмитра Самоквасова, який розкопав знамениту Чорну могилу в Чернігові, чи до лікаря і фольклориста Степана Носа. Однак поставлю себе на місце їхніх мешканців. Перша назва вулиці тяжко вимовляється, особливо дітям (як і попередня — Віліса Лаціса), про другу вчувається регіт чоловіків: мовляв, він “сам квасив”, а ми не можемо, на третій, до прикладу, живуть всі дівчата “носаті”… Це те саме, що назвати вулиці іменами моїх старших колегписьменників, на жаль, уже покійних, Станіслава Реп’яха та Петра Зуба (а вони справді на те заслуговують). Порушує всі мовні закони і назва Льотна.

Років із двадцять тому перейменували вулицю Свердлова на вулицю Гетьмана Полуботка. Починається вона на Красній площі, де свого часу були редакції обласних газет, далі йде на схід — біля військового госпіталю, а колись оселі Полуботка, біля педуніверситету, біля будинку, де я мешкаю… Зараз уже мало хто пам’ятає її колишню назву. Через одиндва роки забудуться і вулиці імені Ворошилова та Калініна, Щорса та Клари Цеткін, Крупської і Павлика Морозова, різних там Колгоспних, Комінтернів і Жовтневих, як щось віджиле, застаріле, до якого ми вже ніколи не повернемося. А декомунізовані вулиці мають справді людське обличчя. Тільки придивіться уважніше…

Газ. “Деснянська правда”, 25.02.2016 р.