Анатолій ЗАГНІТКО,
доктор філологічних наук, професор, Донецький національний університет
Закінчення. Поч. у ч. 9 за 2016 р.
Мовно-інформаційна безпека в мас-медіа. У мовно-інформаційному просторі друкованих засобів масової інформації сучасної України переважає російськомовний компонент, який за своїм виміром є нерівнорядним, оскільки охоплює видання ліберально-поміркованого (“Бульвар”, “Моя семья”, “Факты”, “Сегодня” і т. ін.), розважально-пізнавального (“Нострадамус”, “Охота и рыбалка”, “Тайны прошлого” та ін.), агресивно-пропагандистського (“Вести”, “Комсомольская правда в Украине”, “Аргументы и факты в Украине”, “2000”, “Московский комсомолец в Украине”, “Экспресс-газета” тощо). Навіть побіжний погляд на увесь спектр названих друкованих видань свідчить, що більшість із них є клонами відповідних московсько-російських (“Комсомольская правда в Украине”, “Аргументы и факты в Украине”, “Московский комсомолец в Украине”, “Экспресс-газета”), звідки й отримують ті чи ті вказівки та належно координуються щодо політики публікацій, добору матеріалів, а найголовніше — акцент висвітлення події, її вмонтування в загальне тло подій. Насправді постає ефект подвійної дії, суть якого в тому, що показ того чи того дійства спочатку реалізують засоби масової інформації материкової Росії, а синхронно їх підхоплюють наче й “рідні” вітчизняні видання. У цьому випадку важливим є те, що в друкованих мас-медіа можуть подавати не одну подію з різних боків чи в начебто різних інтерпретаціях, а різні події, але на ту саму тему і з тим самим наголосом, що й створює ефект подвійної дії. Звичайно, що подібний стиль засобів масової інформації має бути належно скоординований. Мешканці багатьох населених пунктів українських територій Донецької та Луганської областей постійно скаржаться на те, що сигнали українських телеканалів та радіостанцій не активізовані в них, а в цей час “Русское радио Украина” заклично лунає по всіх усюдах українських земель. Напевне, й тут має бути волонтерський рух, але що ж тоді за владні інстанції в нас, що скрізь необхідно мати провідників відстоювання національних інтересів?
Цікавим є те, що більшість учасників конференції “Оцінюючи російський вплив на периферії: чи справді Росія виграє в інформаційній війні?”, що була організована нещодавно незалежним відомством уряду США — Радою керуючих з питань мовлення, яка відповідає за всі державні громадські міжнародні ЗМІ, зокрема “Голос Америки”, “Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода” та ін., спільно з міжнародною компанією Gallup, що здебільшого займається проведенням соціологічних опитувань та управлінським консультуванням, констатували високий організаційний рівень інформаційної війни, здійснюваної російськими мас-медіа. Так, директор з дослідження глобальної міграції та регіональний директор Світового опитування Gallup Нелі Єсипова заявила: “Якщо Захід хоче брати участь у формуванні громадської думки в цьому регіоні (Крим і Донбас — А. З.), йому справді потрібно внести деякі зміни в свою комунікаційну стратегію. І ці зміни мають стосуватися не тільки контенту, а й тону подання інформації. Унікальність цього регіону в тому, що люди мають дуже сильні зв’язки з Росією, а російські ЗМІ знають свою аудиторію і вміють до неї апелювати”. І як висновок: “У цьому раунді інформаційної війни російські ЗМІ виграли” (Свірі Д. Gallup: Росія лідирує в інформаційній війні // http://ukrainian.voanews.com/content/information-war/3178485.html).
Мовно-інформаційна безпека в сучасному інтернетівському просторі. Одним із популярних засобів масової комунікації стає Інтернет, у мережі якого пересічний громадянин знаходить не лише звиклу новинарну інформацію, а й численні адміністративно-управлінські, комерційно-економічні, фінансово-платіжні, розважально-пізнавальні послуги та ін. У сучасному інтернетівському полі українськомовному слову належить не більше 8‒10 %. Звичайно, в адмінстративно-управлінських та фінансово-платіжних його відсоток становитиме більше 85 %, але цей компонент максимально заформалізований, містить численні кліше, тому істотно не впливає на динаміку комунікативно-мовленнєвої сфери. Натомість усі інші інтернетівські виміри — новинарні, розважальні, юридично-консультаційні тощо — всуціль сповнені російськомовним компонентом. Безперечно, є українськомовні видання на кшталт високоавторитетної “Української правди” та ін., але вони охоплюють зовсім малий сегмент інтернетівського простору. Значна ж частина або оформлені як українськомовні (“Новини. Ukr.net” і под.), але наповнення в них або повністю російськомовне, або ж наявні автоматизовані програми перекладу, що призводить до спотворення змісту. Сучасне суспільство вступає в еру знаннєвого виміру, який поступово заступає інформаційний. Тому надзвичайно важливо, аби знання здобувалися українською мовою. Якщо поглянути на сучасний інтернетівський простір із проблем різноманітних технологій, то легко помітити в ньому низьку питому долю українськомовного компонента. Останній не постає константою духу Української Держави, її вияву в цивілізованому техніко-енергетичному світі.
Не менш значущою є мовно-інформаційна захищеність інтернетівського простору, усіх тих веб-ресурсів, що координують надскладні механізми енергетичного забезпечення окремих регіонів країни та усієї держави загалом. Здійснені з-поза меж України кібератаки на енергожиття кількох областей підтверджують низьку якість мовно-інформаційної безпеки. Поза сумнівом, засвідчене лише перші ластівки у справжніх мовно-кібернетичних атаках, що спроможні зруйнувати всю фінансово-банківську та адміністративно-управлінську систему за лічені хвилини. В України, її мовно-інформаційної безпеки сьогодні надскладні завдання захисту та убезпечення життєдіяльності держави. Для цього необхідне не лише програмне забезпечення, а й механізми його застосування в різноманітних лінгвістичних процесах — від синтезу мовлення до його аналізу, автоматичного діагностування кібератак на ґрунті індексування текстових матеріалів, лінгвістичне діагностування складних технологій мовного маніпулювання й мовного навіювання, встановлення агресивних напрямів в інтернетівському просторі для переривання мовної тяглості поколінь, створення потужного образу ворога через мову та ін. Підтвердженням подібного напрацювання новітніх технологій мовного маніпулювання є засоби масової інформації на окупованих територіях, а також різноманітні фейкові сюжети з українськомовним елементом на російських телеканалах. А пересічний телеман зможе доповнити ще й тим, що в більшості російських телесеріалів покоївки, повії, дрібні злодюжки, інколи безхатченки — фальшивомовні українці, мовлення яких насичене різними фонетичними, орфоепічними, граматичними, лексичними рисами, чим сформовано стійкий образ маргінального члена суспільства. Подібний прийом активно застосовувано і в колишньому радянському кіно, де українською здебільшого користувалися чи то поліцаї, чи то різноманітні маргінальні елементи, чи то вояки Української повстанської армії, чи то члени оунівського підпілля, яких завжди кваліфікували як ворогів системи і яким не могло бути місця в системі усталених комуністичних цінностей.
Перспективи мовно-інформаційної безпеки. Розвиток держави без чіткого формулювання принципів її мовної ідеології приречений. Мовна ідеологія має ґрунтуватися на двох взаємодоповнюваних постулатах — мовна державність і державність мови, що відбивають у цілісності своїй мовну тяглість поколінь і мовну безперервність територій. Усі гасла на кшталт “Єдина країна — Единая страна”, де слово країна і слово страна треба писати з великої літери, бо говориться про власну Державу, можуть лише поставати одним із елементів актуалізації мовної політики, але аж ніяк не її побудову, а тим паче — розбудову. Адже в статті 10 Конституції України чітко визначено наріжний камінь мовно-державного устрою Держави та визначальний принцип мовної ідеології.
Ще одним виміром мовно-інформаційної безпеки та мовної ідеології держави постає різноманітна кінопродукція, що в більшості своїй є або російськомовна, або ж виконана іншими мовами. Українськомовний продукт тут важко знайти, а якщо він і є, то далеких років радянської системи. То як можуть формуватися українськомовні смаки та національно-патріотичні цінності в такій ситуації. Звичайно, можна все кинути на відкуп держави й чекати від неї певних результатів. Як свідчить досвід минулих 25 років Української Держави: якщо чогось у цьому вимірі можна й дочекатися, то лише одного — звуження силового поля української мови. Незаперечною заслугою й подвигом українського народу є збереження власної мови в усі віки бездержавності, постійного переслідування української мови, її численних заборон. Здавалося б, сучасний поступ Держави мав би лише сприяти розбудові усього того, що зорієнтовано на її розбудову. Насправді ж варто констатувати інше: 1) на більшості радійних станцій повністю домінує російськомовний компонент (“Наше радіо”, “Хіт-FM” та ін.), крім новинарних випусків; 2) у телевізійному просторі частка російськомовного продукту в рази перекриває національно-державний компонент; 3) українськомовний інтернетівський простір перебуває під інформаційно-мовною загрозою та ін.
Особливе місце в історії формування норм української мови належить народній пісні, що стала основою основ творчого портрета Тараса Шевченка — що не рядок, то відчутними є акорди глибинного пісенного слова. У сучасній Україні мав би бути хоча б один канал, що пропагував народнопісенну неповторність, яка захоплює увесь світ мелодійністю та неповторністю, крім “керманичів” Держави. Кількагодинне прослуховування радіопередач, перегляд телевізійних програм переконує, що українську народну пісню силоміць вилучено з усього силового простору, відкинуто в історію, асоційовано лише з народною традицією, обрядовістю, але ж вона є надійним сучасним засобом формування естетичних смаків, непересічних цінностей та самобутності українського народу.
В одному зі своїх інтерв’ю (6 липня 2012 р.) Павло Мовчан із внутрішнім неспокоєм наголошує: “Українська мова — останній бар’єр захисту України” (http://press.unian.ua/pressnews/980846-movchan-ne-viklyuchae-scho-zahisniki-ukrajinskoji-movi-vdadutsya-do-bilsh-radikalnih-diy.htmla). І боротьба за українську мову сьогодні перенесена на передову — і в прямому, і в переносному значеннях. Будь-яка завойовницька операція завжди розпочинається із забезпечення надійної основи її проведення на відповідних землях, що і здійснювалося тривалий час на нині окупованих територіях Донецької та Луганської областей з послідовним нав’язуванням ідеї мовної та ментальної, культурної та етнічної особливості. У сучасному вимірі відстоювання українськості освячено кров’ю тих її захисників, хто пішов під кулі на її захист. І пам’ять про них має єднати усіх у відстоюванні всього істинно національного, рідномовного та ріднослівного.
В оповіданні Любові Голоти один із персонажів зауважує, що з часом, коли дедалі більше грошей стає в кишені, помічаєш лише машини й дорогу: що більше грошей, то модерніше авто (Голота Л. Там, де ніколи: роман, оповідання, новели / Любов Голоти. — К.: Ярославів вал, 2015. — 490 с.). Чи не в оцій гонитві так званих бізнес-еліт і криється одна з визначальних проблем — їх національна індиферентність, коли фінансові прибутки заступають усе інше. Адже національно-фінансові еліти мають працювати насамперед на розбудову власної Держави, не сповідувати чужі цінності, які ніколи й нікому не приносили добра.
Один із поетів нашого славного минулого Лев Венглінський писав: “Слов’янщина — це не Москва! Хто сам у моральній гнилі знаходиться, не може підняти, ушляхетнити й ощасливити інших […]. Нехай ці Слов’яни, що вірять у майбутнє з Москвою, зрікаються своєї віри й традицій, своєї мови й звичаїв, своїх інституцій і прав, від таких Слов’ян ми воліємо триматися осторонь! Переживаємо за їх сліпоту. До того часу, коли їх опікунка, цей вовк у овечій шкурі, не визнає наших прав, не вчинить справедливості, не загоїть глибоко роздертих наших ран, доки не перестане знищувати польську й руську народність, ім’ям якої скористалася, викравши в Русинів їх історію, їх мову й історичну назву, назвавши їх зневажливо Хахли, а сьогодні забороняючи навіть будь-які видання їх мовою, яку назвали хахольською”. Лев Евгеніуш Венглінський (бл. 1827—1905), який народився в м. Журавно (Жидачівський район, Львівська область) і тривалий час проживав у Польщі, належав до майстрів слова покордоння, де активно користувалися українською та польською мовами. Тому свої твори автор писав цими мовами, підписував псевдонімами Лірник Наддністрянський, Годземба, Кость Правдолюбець з Єзуполя, L.K.G.W, але скрізь і завжди наголошував на своїй українськості, для письмового відтворення поезії створив власну українську абетку на латинській (польській) основі та видав нею п’ять оригінальних збірок поезій, дум, пісень. Варто вдуматися в ці слова, що тонко передають значущість рідномов’я та ріднослів’я в самоідентифікації кожного громадянина.
Сьогодні надважливо не наздоганяти втрачене, а працювати на випередження, що передбачає: а) створення надійного лінгвокомп’ютерного забезпечення для активізації захисту мовно-інформаційного простору від різноманітних кібератак; б) включення щонайширшого кола молодих науковців до творчих пошуків у царині опрацювання українських мовних багатств, на що може бути спрямована організація й проведення всеукраїнського мовного віча на ґрунті “Віртуальної лексикографічної лабораторії” (Український мовно-інформаційний фонд Національної академії наук України); в) формування мовно-дослідницьких груп для витворення протидії механізмам мовного навіювання; г) створення Державного фонду національної героїки з належним висвітленням у ньому усіх періодів історії України; ґ) формування Мовного кодексу України і под.
