Свято Героїнь у світлі новітніх реалій

Лідія КУПЧИК,

Львів

У 50х роках ХХ ст. весь світ сколихнула звістка про повстання українських політв’язнів у таборах Норильська, Воркути, Кенгіру. Найбільш вражаючою у цих подіях була участь у повстанні жінок (переважно українок), які беззбройні, з високо піднятими головами і палаючими серцями, щільними лавами виступили перед радянськими танками, які направили на придушення повстання в’язнів. Жінки виступили вперед, намагаючись захистити повсталих від розправи, вважали, що неможливо військовим нищити беззбройних жінок… Проте танки, послані нелюдами, не зупинилися, сунули вперед, і під їхніми гусеницями обривалися життя сотень кращих дочок України… Отоді в українській діаспорі й виникла думка започаткувати Свято Українських Героїнь, яке відзначають наприкінці лютого.

Україна багата виявами саме жіночого героїзму. Коли в інших країнах героями ставали переважно чоловіки, то в Україні маємо зразки надзвичайної свідомості та надзвичайного героїзму жіноцтва. І це варто підкреслювати.

Адже жінка від природи — сотворіння делікатне, ніжне, фізично досить слабке. Кожен геройський вчинок коштує їй багато більше, як чоловікові. І все ж упродовж усієї нашої історії ми маємо подиву гідні постави жіночого героїзму. У всі важкі для нашої землі часи жінки мужньо ставали поруч чоловіків, своєю відвагою надихали їх на високі подвиги, оберігали їх від зневіри та занепаду духу.

З найдавніших переказів і легенд доходять до нас відомості про прадавнє жіноцтво України: Либідь, сестру засновників Києва, Доброгніву, дочку київського посадника Уліба, княгиню Ірину Аскольдову та інших. У часи, коли багато народів оспівували лише красу своїх дочок, українські легенди й літописи відзначали їхній героїзм і патріотизм. Кожна епоха залишала нам образисимволи героїчного жіноцтва свого часу.

Протягом тисячоліття вшановує наш народ пам’ять про Ольгу — княгиню РусиУкраїни. Яку мудрість і мужність треба було мати, щоб зробити перший крок української нації шляхом християнства!

Із часів козаччини до нас світить яскравий подвиг Олени Завісної, дружини сотника Михайла Завісного, коменданта замку містечка Буші на Поділлі. Коли 1654 року польське військо під командуванням Степана Чарнецького намагалося приступом узяти замок, коли поліг у нерівному бою її чоловік, Олена Завісна, не зважаючи на пропозиції здаватись та обіцянки гарантувати всім оборонцям життя, підпалила порохівню й висадила у повітря себе, своїх дітей і решту оборонців, при тому знищила багато ворогів.

Небачений героїзм виявляли українки в період Першої світової війни та боротьби за Українську державу. Геройськими подвигами прославились українські дівчатасічовички, які стали поруч чоловіків на прю із найбільшим ворогом українства — московською навалою. Видатною стала жіноча чота Січового Стрілецтва. Австрійські газети відзначали, що це перші жінки у бойових формаціях Європи. А було їх немало — тридцять три у сформованій ще до війни жіночій чоті УССІІ.

Олена Степанівна, Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Василина Ощипко, Олена Кузь, Павлина Михайлишин… Ці та інші жіночі імена прийшли до нас із тих важких і героїчних днів. У 1920 р. виникає УВО (Українська Військова Організація), у ній особливо відзначається Ольга Басараб. Закінчивши своє життя мученицькою смертю в польській тюрмі, перенісши неймовірні катування, та нічого не виказавши катам, Ольга Басараб стала черговим символом нескореності й героїзму. У буремні дні Другої світової війни на західноукраїнських землях створено армію, яка не підкорилась жодним ворогам і дала приклади небувалого стоїцизму і мужності. У цій боротьбі масово були задіяні жінки. Українські підпільниці були розвідницями, зв’язковими, бійцями, медиками, пропагандистами. Назавжди залишаться в народній пам’яті імена Катерини Зарицької, Богдани Світлик, Галини Дидик, Олександри Паєвської, Люби Гайовської та багатьох інших.

Дякувати Богові, серед нас ще живуть представниці того нескореного покоління — Ольга Ільків, Дарія Гусяк і ще деякі, котрі мужньо перенесли неймовірні тортури від совєтських катів та багаторічне ув’язнення, але не зломилися, не втратили бажання служити державотворенню Незалежної України.

Сьогодення дає нам нові свідчення жіночого героїзму. На захист найвищих політичних і соціальних цінностей Української Держави стали представники нового покоління, зокрема народженого вже в Незалежній Україні. І серед цієї патріотичної молоді яскраво виокремляться представниці так званої “слабкої” статі. Та дух їхній аж ніяк не слабкий. Яку самовідданість і силу духу виявили Руслана Лижичко (1973 р. н.) на Київському Майдані і Софія Федина (1984 р. н.) на Львівському Майдані! Як мужньо стала на боротьбу зі злом українська журналістка та громадська діячка Тетяна Чорновол (1979 р. н.)! Антоніна Дворянець (1952 р. н.) 18 лютого 2014 року кинулася допомагати чоловікам, яких беркутівці забивали кийками на верхній барикаді на вулиці Інститутській, після чого сама загинула під кийками спецпризначенців міліції. Звироднілі бійці “Беркута”, позбавлені елементарної чоловічої гідності й людяності, люто били всіх, кого вдалося зустріти. 23 січня 2014 року беркутівці викрали 22літню волонтерку медичної служби Майдану Олександру Хайлак, родом із Донеччини, використовуючи приватний легковий автомобіль, вивезли її до лісу й після побиття залишили там без документів, речей, грошей і ліків. Тендітна дівчина зі Львівщини Ольга Бура (1986 р. н.) з 24 листопада 2013 року була в загоні сотні Самооборони Майдану. Від отриманих під час протистояння важких травм померла в київській лікарні 10 березня 2014 року. Посмертно їй присвоєно звання Героя України. Посмертно присвоєно звання Героя України і старшій жінці, лікарюанестезіологу Людмилі Шеремет (1943 р. н.) котра загинула в Хмельницькому 19 лютого 2014 р. біля будівлі СБУ внаслідок стрілянини, яку з автоматів відкрили по українських протестувальниках. Отож немало жіночих душ теж полетіли з вирієм Небесної Сотні.

І далі у визвольній війні (яку завуальовано звуть АТО) захищають Україну від банд сепаратистів і російських окупантів численні українки — як бійці, як медики чи волонтери. Наразі не знаємо імен усіх новітніх Українських Героїнь, але яскраво світить нам і цілому світу величний образ українського незламного духу в особі відважної льотчиці Надії Савченко (1981 р. н.). Мужність і талант, велика любов до України становлять духовний стрижень цієї дівчини. Зрештою, такі ж риси притаманні її матері Марії Іванівні та сестрі Вірі. Це — сучасна велич українського жіноцтва!

Не вдається ворогам зламати Надію. Боячись оприлюднювати її слово на суді (вона появилася з тризубом на грудях і говорила українською мовою), її часто не привозили до судової зали. Порушуючи всі міжнародні норми, не допускали до неї українського консула й чинять беззаконня. Навіть коли Надію Савченко обрали народним депутатом України, а згодом і Делегатом Парламентської Асамблеї Ради Європи, її права ігнорує злочинна російська влада. 21 серпня 2014 року Президент України нагородив Надію Савченко орденом “За мужність” III ступеня — “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку”.

Весь український народ вважає її символом мужності, нескореності й величі Української Жінки!

Тож звертаючи погляди до українських героїнь сьогодення, які продовжують славні традиції своїх попередниць, не занедбуймо Свята Героїнь. Візьмімо за спільний обов’язок популяризувати постаті наших славних героїнь, на їхньому прикладі виховуймо почуття патріотизму, здатність дієво долучатися до перетворення України в могутню, справедливу й щасливу державу.