Галина ПАГУТЯК,
м. Львів
Вчора
Там усередині росте дерево. Воно захищене стінами від вітру, йому є куди рости в глибину, в звітрілу селітру, струхлявілі дошки, людські кості, листя, що заносять протяги через вікна, аж до тієї спокійної чорної землі, м’якої і теплої. Воно має рости куди вгору, прагнучи піднятися над краями проламаного даху. Воно тут не самотнє: ще пару кущів бузини, які зайшли подивитися, що тут діється, і вирішили зостатися, хоча чи відшукають їх у тіні метелики і бджоли, коли вони зацвітуть? А дерево, мені здається, має бути акація. Між уламками деревини, скла, цегли й дахівки стовбур його покрутився, гілля покривилося і нагадує покручені артритом руки старої жінки, яка все життя ходила прати на ріку взимку і стан її згорбився від копання картоплі й проріджування буряка. Але листя, як пір’я зелених птахів, не має жодного ґанджу, бо народжується пізньої весни і опадає восени. Чим довше живеш на світі, тим більше зазнаєш кривди і страждань, і одного разу по тебе приходить смерть з сокирою, аби це все припинити. Не тому, що їй хочеться тобі допомогти, а тому, що треба звільнити місце для когось іншого. А коли не прийде? Тоді у тебе сама по собі згасне воля до життя. Ти зрозумієш, що не сягнеш ні вище даху, ні до чорної спокійної землі не проб’єшся. І почнеш всихати, марніти, і помреш без звуку. Бо дух твій вмер раніше, а без нього нема життя.
Звідки я знав про дерево, хоч навіть не наближався до того зруйнованого костелу? Лише бачив його з вікна маршрутки, їдучи до Львова чи вертаючись звідти. Досить далеко від дороги, на узвишші, він ще зберігав ренесансні форми, навіть вежа виглядала цілою. Але мене не обдуриш. То як ліс, що спереду стоїть, а за ним зрубище з пнями і колючим плетивом ожини. По дорозі з Ходорова до Бібрки жодного живого костелу, але навіть із заплющеними очима я не можу не бачити тої святої руїни. І мене серце болить, ніби ті дикі дерева проростають і в моєму серці. Така біда, що є кому служити, а нема кому ходити до костелу. Батьки мої з Волині, але я родився вже у Польщі, і став тут одним із перших римокатолицьких священиків після комуністичної влади. Післали мене сюди, як і отця Юзефа, і отця Мар’яна, поки не вивчаться українські хлопці у Львівській семінарії служити тим нечисленним вірним, що лишилися після великої масакри останньої війни, плакав я разом із ними у занечищеному храмі, та з Божою поміччю далисьмо собі ради, хоча вкрадених скарбів не повернули, але зробили ремонт, поставили лави, та й правиться коли раз на день, а коли два. І дітки конфірмуються. Того року троє було.
Я не знаю, чи в тому селі Соколівці є ще люди, а чи то згорблені примари ходять по вулиці чи сидять на лавках під плотом. Тому й не виходив ніколи з автобуса. Але з думки не виходить мені той костел, чиє нутро роздирає колюче гілля і цупке коріння. І холоне душа від страху. Через страх я боюсь когось питати, хоч би отця Івана з Бібрки, він молодий. Боюсь, що повість він мені щось таке, про що я не хотів би знати. Мені здається, що коли я вийду там, посеред села, то вже не повернусь назад. Увійду до святині й не вийду. Це називається — приліпитися серцем. З жахом чекаю, що врешті мене переведуть на іншу парафію. Звикати тяжко в будьякому віці, а коли тобі за 70… То я придумав таке. Як тільки під’їжджаю до Соколівки, зараз заплющую очі й молюся на вервиці. Та все одно повіки мені розриває видіння того покинутого храму, наче кров’ю стікають очі. І тоді костел опиняється у моїй жмені переляканим горобчиком, і я чую, як калатає його серденько.
Невеликий синій автобус покидає село, переїжджає через місток, вниз, потім трохи вгору — і вже відразу друге село. Вони всі близькоблизько одне біля одного, але в кожного своя доля і свої випаси для безтілесних душ — зарослі цвинтарі, де стримлять поодинокі, але й ті понищені надгробки, а чи лежать повалені, вкриті густим плетивом позаторішньої трави, нога ще може намацати їх. Легкий вітерець котиться за автобусом, злітає угору, шарудить у кроні старих дерев і десь там гасне. Це лише коливання повітря, породжене рухом старечих губ, які шепочуть молитву. Але в якомусь іншому, паралельному світі — цей вітерець, весняний легіт збурює пекло, даруючи надію тим, хто там пропадає. Найперше тим, хто тут родився і перемінився з чоловіка на звіра.
А ще в іншому світі — тут місто Сенява, а на горі село Соколівка. Ніхто не думав, що світ це пісковий годинник — беркиць і Соколівка внизу, а Сенява в порожнечі, тільки до дна прикипів костел з проламаним дахом і сходами на вежу, що уриваються над безоднею, і сни — сни залишаються найдовше. Жорстокі сни, просякнуті кров’ю помсти і зреченням, сльозами і димом пожеж. Диявол, розмахуючи червоним прапором, під’юджує: він убив твого сина, тож пімстися — убий його родину, спали йому хату. Ненависть тих, хто не знав любові, не молився щиро, не приклав подорожника до рани, нанесеної кривдою.
Зрубай сад і посади замість нього дерева безплідні, як вояки без честі. Позбивай хрести на цвинтарі, виколи очі на світлинах померлих, зітри дати життя і смерті, написані ненависною мовою, — так твориться порожнеча, у якій чорнозем заростає будяками, і люди тікають звідти, щоб не чути передсмертного шепоту, плачу, крику.
Краще б нічого тут не було. Краще, щоб розорали землю, як зробили колись на місці Соколіва, міста, що проіснувало 500 років, а за 5 років було зруйноване.
Село, костел, посеред якого росте дерево — хоч би хто взяв усе це в пригорщу і востаннє зігрів, перед тим як воно розсиплеться на порох.
Сьогодні
Сьогодні побачив отця Каспара з Ходорова, за спинами польських туристів, яким я відчинив костел для оглядин. Він стояв геть сивий у отворі дверей і я згадав раптом той дзвінок ще ранньої весни, коли він повернувся від мене. Сказав: “Я бачив нині між Соколівкою і Бібркою щось біле на ріллі. Перший раз мені здалося, що то мертвий боцян, і другий раз мені так здалося, але коли я третій раз се побачив, то зрозумів, що то міхи зпід насіння, знаєте, такі плетені з целофанових ниток”. І я теж радше був повірити, що то мішки здалеку схожі на мертвих буськів, бо не може стільки буськів загинути на такому короткому проміжку. Я не поїхав перевірити, але зараз, дивлячись на це змучене віком і тривожними думками обличчя, пошкодував про це. Бо брехати не вмію навіть задля того, щоб заспокоїти серце цього чоловіка, якого я ніяк не можу зрозуміти і перед ним почуваю якусь провину. Його втома від життя така велика, що можна нею і заразитися. Наче Господь звалив на його плечі тяжкий хрест і не показав, куди йти. І як розімкнути руки, щоб обійняти увесь світ?
Поляки дивились трохи здивовано на крісла замість лав, на вбоге, напевно, для тих, хто бував у Римі, та навіть Кракові, опорядження храму, але я розповів їм те, чим зазвичай бавлять туристів. Весело, без натяків на скарги. Роздав їм буклети про наш храм, а де пожертви на відновлення — вони самі розібралися. І наостанок поставив традиційне питання, чи є хтось із них, чиї родичі колись мешкали у Бібрці. Були то люди молоді, відтак ішлося радше про діда чи бабу, які покинули містечко в дитячому віці. Хай це й не похристиянськи і не полюдськи, але мене тішить, що рани майже загоїлись, і екзил для цих молодих то історія краю, а не їхніх родин, хай спочивають у мирі. Але отець Каспар — зовсім інший. Він хоче неможливого.
І тут я почув від високого хлопця у смугастій тенісці:
— Мій дідо родом зі Сеняви, питав, чи є ще таке місто. Дідо вже помер, але я хотів би знати.
Отець Каспар, який уважно слухав бесіду, цофнувся назад і квапливо вийшов. Я зрозумів чому. Він не хотів слухати розповідь, призначену не для його вух. Але я не розумів, чому його бентежить так оцей костел, давно, ще з війни мертвий, скелет у бур’янах, абсолютно безнадійний, бо п’ятеро римокатоликів із Соколівки — замало для створення парафії і відновлення костелу. І отець Каспар це чудово знав, однак в очах його я бачив мовчазний докір, наче я був у тому винен. Дізнавшись про прикрий стан костелу, молодик наївно спитав:
— Чому ж ви його не відновите?
Я не вперше чув таке питання і відбувся невиразною відповіддю, що все можливо, хоча я народився і виріс в Україні, де ніхто не вірить у чудеса, які постають за допомогою великих грошей. Бо у близькій перспективі це нереально, а у далекій — бачили б вони цю руїну!
Коли гості нарешті поїхали в бік Ходорова, я кинувся шукати отця Каспара. Він чекав мене біля хвіртки плебанії, стискаючи у поплямованих старістю руках торбинку з печивом, яку привіз мені на гостинець. Його смиренна поза нагадала мені одного з волхвів, на честь якого й назвали мого гостя. Я зрозумів, що завтра буде пізно робити те, що можна сьогодні.
— Зараз ми пообідаємо і поїдемо туди, — мовив я, хоча не знав, чи має отець Каспар якісь справи, окрім церковних. Про них можна поговорити й за обідом. А йшлося, очевидно, про Трійцю, яка наближалась, чи про одне з тих розпоряджень консисторії, яке треба було витлумачити. — Я на машині, потім підкину вас до Ходорова.
Старий був дуже делікатний і не хотів, щоб я витрачав гроші на бензин, тепер я шкодував, що легко піддавався на його відмови. Очі в нього спалахнули на мить. Я зрозумів, що він чекав від мене цього, але не наважувався попросити. Я був уже в цьому костелі десь рік тому, пізно восени. І не хотів би розповідати, що там бачив. Здається, я навіть забув помолитись, принаймні моя молитва була така формальна, що не досягнула небес. Але я, звісно, поїхав би з отцем Каспаром, якби він попросив. Тепер, коли я побачив, як насправді глибоко в ньому засіла ця колючка, той страх, з яким він покинув храм при першій же згадці про СенявуСоколівку, то вирішив діяти просто з мосту.
Отець Каспар нічого не сказав. Небагатослівним він був і поки ми обідали та пили каву з його печивом. Власне, я якось не подумав, що туристи могли б забрати його і він би показав їм ходорівський костел, що був колись у центрі міста, а тепер опинився на задвірках, і трапилось це, правда, дуже давно, чи не за Австрії. Так вчинив би прагматичний чоловік, але я був певен, що ця поїздка була б затяжкою для старого ксьондза. Він, як і я, був нетутешній, і не потрафив би розповісти про ці краї, як і я. Зрештою, костел їм відчинять, якщо туристи його помітять, їдучи на Рогатин. Гід був польський, і що в нього було в планах, я не знав.
Наче соромлячись, щоб він не бачив, я потихеньку взяв з собою пляшку святої води і пару свічок, і поклав на заднє сидіння. День аж світився від цвіту акацій та бузини, останніх квітучих дерев та кущів, незабаром все поблякне аж до осені. Ми повернули направо, як тільки виїхали на гору.
— Оті хати, — показав я на рядок однакових сірих кам’яниць, що тягнувся вздовж ґрунтової дороги, — були колись єврейські. Тепер там знову ніхто не живе. Стоять на продаж. І близько до Львова, і дешево, однак ніхто не купує.
Не знаю, чи слухав мене отець Каспар, але натомість я чув себе, наче від мене відділилась якась істота і слухає, і розуміє, що щось тут не те з цією Соколівкою — спокутує вона давні гріхи безлюддям і вимиранням.Не одна вона. Війна повиймала з тих містечок і сіл душу, і я, незважаючи на молодість, іноді думаю, що величезний бібрський костел — це вмістилище невидимих тіней, поміж яких жменька людей, пригнічених, розгублених і приголомшених. І наші міста і села не святкують із нами, ми розділені часом, а не обрядом, як мені спершу здавалося.
А цей костел, що здіймається над бур’янами — порожня шкаралупа, її покинули вже й тіні. Ми йдемо по траві, видно, що туристи трохи її витоптали. Таки потрапили. Вони дивляться на святині крізь віконечко фотокамер, а не через вікно душі. Але я радий і цьому — їхньому гомону, безцеремонності, і бездумно клацаючи камерами, вони поповнюють картотеку вічності. Отець Каспар, чи йде він за мною? На якусь мить мені здається, що він зупинився, і коли я обертаюсь, каже майже на вухо:
— Там всередині має рости дерево.
— Там справжні джунглі, — відповідаю я. — Хаос.
Нагромадження зогнилих дощок, шматків бляхи, цегли, скла і кущів. Від дверей не можна зайти всередину, там ще зірвані плити підлоги і ями, замасковані струхлявілим гіллям, де колись були поховані люди. І я бачу це очима тієї іншої істоти, і мені нестерпно соромно, хоча перший раз я й близько нічого такого не відчував.
Так, ось і дерево. Акація. Впізнаю по листі. Вона трохи здіймається над цим хаосом, тоненький кволий стовбур, криві гілки, молоді листочки. Під роздертим склепінням пару напівстертих личок херувимів, що прозирають наче зпід криги. На вежу ведуть металеві східці, які уриваються. Я намагаюсь не торкатися стін, щоб не посипалась цегла, бо, здається, один рух — і костел складеться як картковий будиночок і поховає нас обох під руїнами.
Але двері, що їм кількасот років, можна зачинити і сховатись від зливи під шматком склепіння, цілком затишний куток. У надбиту чашу чорного мармуру я вливаю святої води, а до престолу можна увійти з боку ризниці, там пролом. Я ставлю біля підніжжя престолу дві свічки і поки їх запалюю, отець Каспар, що досі рухався як сонна риба поміж водоростей, складає хрестом дві гілочки, обчухравши їх від листа, перев’язує повитицею і кладе на престол. Ми молимося довго, не розтуляючи уст, наче чекаємо якогось знаку: голуба, що випадково залетить сюди, тікаючи від яструба, чи бодай метелика, чи снопу проміння, яке раптом позолотить пил на престолі. Але нічого не відбувається. Нічого.
Завтра
У баби ноги не ходять. Послала мене замість себе. Баба — полька, а ми — ні. Бо поляк той, хто знає польську мову і ходить до костелу. А ні я, ні мама не знаємо мови і ходимо до нашої церкви. Вона дуже гарна. Дах позолочений і багато вишитих рушників. Ще два роки тому баба їздила до Бібрки — в костел, тепер навіть до магазину не дійде. Ми з мамою би її відвели на ту службу Божу, попід руки, але вона не хоче: “Костел каліка і я каліка, встидно мені буде перед отцем Іваном, що я така хора”. У баби ще тиск піднявся, ми вже хотіли швидку викликати. Вона мене вигнала: “Йди, бо спізнишся!” Я хотіла коліжанку Олю взяти, але її не пустили, бо не люблять поляків. Ті колись їм хату спалили. Олька теж дурна, коли то було. Наш сусід, вуйко Стефан ходив косити позавчора коло костелу. Він теж католик, але не поляк. Ніби дідо його був поляком. Стефан любить їздити до костелу в Бібрку. Він живе сам і в неділю після служби йде обідати або до ксьондза, або в кафе, як має гроші.
Баба каже, що в костелі не правилося 70 років, і я мушу піти і подивитися. Бо Бог один для всіх. Я теж так думаю, бо і в католиків, і в грекокатоликів, і в православних є Божа Матір і Ісус Христос.
Я взяла мобілку і фоткала службу Божу. Вона відбувалася перед костелом, бо всередині там дуже страшно. Не було кому попрятати. Добре, що я вже у сьомому класі, бо скоро школу закриють і я буду їздити до Бібрки. Мені сподобалася служба. Там ще берізки поставили коло дверей, але зілля не святили, як у нашій церкві. Правило два ксьондзи, один з Бібрки, молодий, і старий — аж із Ходорова. Люди поприносили з собою стільці, а я не знала, що треба принести, і стояла. Хоч сидіти мені більше подобається. Я порахувала, скільки було людей, певно, двадцять. І з сусідніх сіл поприходили. Усі старі. І всі плакали, коли отці правили. То польською, то українською.
Баба дуже на мене чекала. Я поки йшла додому, то думала: а що як баба помре? І через те ноги мої ставали такі самі неслухняні, як у баби. Але в баби вони спухлі, а в мене як патички. І я ще придумала: як бабі фотки сподобаються, то можна віддати у Бібрці, аби їх надрукували. Баба буде дивитись на них, скільки захоче. Навіть завтра можу поїхати, як дадуть мені грошей. І мені ще дали образок зі святим Станіславом, усім роздавав той старий ксьондз. Казали, що він їздив і просив, аби дозволили відправити в тому костелі, бо то костел Святої Трійці.
Я не заходила досередини і не фоткала, бо баба би плакала, якби то побачила. А я дуже люблю свою бабу і жалію, бо вона була маленька, коли йшла війна. Вона ще нічого тоді не розуміла. А після війни вже все розуміла. І казала, що її мама витягла образ Матері Божої з потоку, куди комуністи його кинули. Тепер той образ з костелу у нашій церкві.
Баба й так буде плакати, але вже від радості.