Антонія ЦВІД,
лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Олександра Олеся та літературної премії НСПУ “Благовіст”
14 березня минає чергова річниця, як відійшла у вічність легендарна просвітянка Катерина МандрикКуйбіда — символ жертовності в ім’я свободи і незалежності України. Зв’язкова ОУН—УПА, багатолітній в’язень сталінських катівень, вона як виразник народної душі ніколи не переставала бути її берегинею. І сьогодні, в час героїчного спротиву українців російській агресії, її вогненна поезія актуальна, як ніколи.
Кожна з поезій Катерини Мандрик — ніби зведений курок… Ця поезія — як метання ножів! Іноді ці вірші страшні і вбивчі у своїй влучності, нагадують саркофаг, у якому похований хтось живий! Так і чекай, що осьось зірве віко, а там — товща епох… У цих віршах моторошно й жарко. Увіходячи в їхній світ, хочеться ридати й сміятися крізь сльози, усвідомлюючи всю трагедію народу, який без крові ніяк не може підвестися з колін… Отакий ми народ — величний у своїй непокірності!
А пришестя страшного суду настало для юної Катерини Мандрик несподівано. 25 жовтня 1950 року її заарештували в дорозі, коли йшла в Сколе на зв’язок. Вона не встигла знищити себе, лише встигла викинути зашифровану “штефету”, але недалеко. Москалі її таки знайшли, а відтак доправили до Болехова, у районний відділ МДБ. “Почалися страшні допити. (…) Він мене запитував і бив, бив і запитував. Втомиться, відпочине і знову б’є. Б’є кулаками будькуди. Палицею б’є по голові, по шиї, по ступнях ніг. Пхав пальці в двері. Ставили до стінки і стріляли. Але я не мала страху, що застрілять. Для мене це було бажано, бо позбулася б тих мук. Дуже я боялася, щоб не наговорити такого, що не треба, щоб кого не видати. Коли б мене убили чи розстріляли, це було б щастя”. Але “щастя” не сталося. “І надумала я собі смерть зробити”. І стала вона рвати на собі недорване катами волосся і сукати покаліченими пальцями надійний рятівний шнурок… А душа благала: “О діво, Пречиста Маріє, Зніми нас із цього хреста”. І Діва таки явилася просто в камеру, і Катруся викинула сплетену косу…
Перечитую незавершену “Автобіографію” Катерини Мандрик, де вона описує свою тяжку долю, і проводжу паралелі тих подій з її життя, коли саме створювалися ці неповторні поезії. Вірші — події; події — вірші, де поетичні образи виступають ілюстраторами її життя, а життя — ілюстрацією поетичних образів. Її вірші — інтерпретатори душ цілого покоління борців. Тут відчутна не лише сила поетичного дару, а ще й магнетична енергія поетки, передана у цих творах, як у живописних полотнах. Кожний її вірш — невмирущий вихід із фізичного тіла…
Бог посилав їй слова, які лягали в римовані рядки, як внутрішня потреба, ознака вродженого дару. Бо ж Поезія — це така субстанція, що її не вирвати з душі, не “вийняти з грудей”, не відбити разом з “печінками”, як її татові.
1939 року прийшли “совіти”. “Червонопагонники” заповзялися нищити народні звичаї разом із релігійними святами й віруваннями. “Учителів нам змінили, а образ Ісуса Хреста в нашому класі, перед яким ми всі молилися, зняли”. А коли в середині січня 1941 року село почуло про суд у Львові над учнями й студентами, членами ОУН, більшість із яких прирекли на розстріл, то заніміло від жаху. Катрусі було жаль своїх ровесниць, дівчат, які мали всього по 14—15 років. “Щасливо, затишно було… / Загавкали собаки — / Входили нагло у село / Московські посіпаки”.
Що таке ОУН і як вона діє, Катруся Мандрик пізнала 1944 року. На той час вона мала всього 17 літ. Адже до їхньої святої господи вдерся зі своїм власним статутом сам антихрист. “Великий день. Урочі дзвони / Наш дух здіймають до небес. / Ми Україну обороним! / Христос Воскрес! Христос воскрес!” Катруся стала зв’язковою повстанських загонів, доправляючи їх через гори й полонини від села до села, працюючи ще і як розвідник. А поезія… Катерина Мандрик не могла не писати поезій, бо вони самі виривалися з її грудей, як полум’я. Вона читала їх натхненно молодим повстанцям, запалюючи їхні очі вогнем перемоги над загарбниками. Та й хіба можуть не вразити такі сміливі рядки, сповнені рішучості і волі до перемоги? “Я чую силу спротиву до болю, / Яка мене наповнює ущерть: / Або здобудеш вимріяну волю, / Або достоту вигадаєш смерть!”
Читаєш її рядки й дивуєшся, звідки береться в цієї тендітної дівчини аж така енергетична насиченість, стільки експресії, віри, патріотизму? Духу, який додає й іншим стійкого переконання у власній правоті, любові до рідного краю, пісні, слова? Звідки стільки наснаги і сили, щоб покласти свою красу, юність на вівтар борні за волю України… Вона благала в Господа лиш про одне: “У звіра час, у час крові / Зітнутись дай у серці силу, / Шоб не сахалася громів / І по боях не голосила”.
Тяжка й небезпечна робота зв’язкової ОУН—УПА: переводити лісовими стежками повстанців чи зв’язувати між собою. Те, що довелося пережити, вона з силою віртуозаживописця ілюструє у віршах: “Ми йшли один за одним в тиші, / У слід укладували слід / І охоронець наш — Всевишній — / Ховав завією від бід. / Несли поранених на марах…” І справді картина проступає, як на полотні зпід пензля вправного художника — ти бачиш повстанців, яких веде дівчина засніженими горами. Ця поезія безцінна уже тим, що донесла нам правду очевидця про ті події. Не з архівів, а струмує жива кров із рядків, проливаючись у нинішній день…
Навесні 1945 року всі похворіли на тиф і Катруся теж. Та не встигла й добре стати на силі, як станичний наказав їй іти в бункершпитальку, де лежали хворі бандерівці, бо медсестер немає. “На землі лежали один попри одного грубі патики. На патиках — гілки ялинки. На тих гілках лежали хлопці, хто в чім ходив. Не було ні простирадел, ні подушок, ні коца, ні ковдри. Посередині стояла обернена догори дном бочка. Збоку було вирізано дверці. Палили нафтою, щоб не було диму. На тій бочці я підігрівала чай і давала їм пити”. Вона промивала їм рани, відпоювала чаєм, заспокоювала їхні душі сестринським теплом, і снувалися в її душі рядочки: “Лежала на ошматті голова, / Кирвавили пов’язки, що на ранах. / Злітали з вуст безхитрісні слова: / Йому у сні ввижалася кохана”. Звучить, ніби сьогодні писане! Це моторшне поєднання любові й смерті вдалося авторці пропустити через серця читачів наступних поколінь. Бо на таке здатна лише справжня поезія. Сьогодні, як і тоді, знову віддають своє життя хлопці за вільну Україну, захищаючи її від того ж одвічного ворога.
“Тих хлопців ніхто не примушував іти в УПА. Вони добровільно йшли боротися проти наших ворогів: поляків, німців, руських. Їм не давали ні одежі, ні їжі. Ліс був за хатину, а сніг — за перину та ще й родичів в Сибір вивозили. А тепер дають і їсти, і одежу, і платять і то не дуже хочуть йти до війська”. Журиться через роки, а ніби сьогодні промовляє до молоді геть не з жіночого голосу: “Бунтуй, борися, будь завзятим, /Не відсиджуйся в домівці! / Хоч війна для нас не свято, / Ми є воїни, не вівці!” А то якось йшла вона на босу ногу в самих постолах. Сніг нарізав ноги так, що вони почали кровити. А в душі народжувалося, як Божий день: “Зоря багрить і гори, і крайнеба. / Бредуть бійці снігами по плаю. / Я — зв’язкова — попереду. Халепа — / Знакую кров’ю стежечку свою”.
Гортаєш поетичні сторінки, де пульсує нескорене серце безсмертної поетеси, і знову дивуєшся: яка магічна відчайдушність в душі задушених цих слів!
Над вбитим воєм друзі не ридають,
Бо впали ті відважно, як герої.
“Ми окупантів виженемо зграю”, —
Клянуться над загиблими на зброї.
………………………………………………..
Наш дух ясний, мов сонечко на прузі.
Декалог нас боротися покликав:
В боях і тюрмах, крові і нарузі
Народжується нація велика!
Така поезія твориться для віків. Ніколи не спадало на думку, що “над вбитим воєм друзі не ридають”. Це — як одкровення. Виявляється, існує інша правда паралельно з правдою. Інша віра паралельно з вірою. Інший світ паралельно зі світом… Інший ти паралельно з собою! Нам слід усвідомити, що Катерина Мандрик була не просто собі зв’язківцем і провідником, вона була поетомтрибуном, який давав повстанцям силу вірити у свою незнищенність і перемогу. Вона була їхнім рупором і, якщо хочете, стягом. Вона чеканила крок і декламувала вірші. А вояки йшли за нею, як за орудником. Так перед силою цих рядків не міг встояти і жоден боєць. Вони захоплювали воїв із головою, кликали і вели в бій.
Життя — як кінострічка, у якій її Творець може перемішувати світи між собою — реальний і ірреальний, внутрішній і зовнішній, далекий і близький. Кожну людину при народженні Господь знакує своїм хрестом. І кожен же мусить нести свій, тільки свій хрест, яким би затяжким він не здавався. Але мусиш донести власний хрест до власної Голготи. Коли вже геть несила його тягти, а тобі й померти не дають — це ще не твоя Голгота!
Голгота українки Катерини Мандрик — ГУЛАГ. Туди переселилася мало не вся “братня” Україна. Їй, вже інвалідові, як “особливо небезпечному злочинцю” 17 березня 1951 року присуджують 10 років суворого режиму в концтаборах. Катерина Мандрик напише: “За цих нелюдських обставин виникла особлива потреба в інтенсивному духовному житті”. Так вона підіймається до вищої сфери свого існування — духовної, одночасно живучи і в тому світі, і в цьому. Між двох світів — як їхня зв’язкова! Зв’язкова світів. Реальних і потойбічних, минулих і сучасних, внутрішніх і зовнішніх…
Я не випадково зіставила фрагменти оповіді самої Катерини Мандрик і її вірші. По самих лише віршах можна простежити долю поетеси, яка вміла не лише тримати в руках зброю, а й перо. Ця потреба внутрішнього слова доводить присутність вродженого дару. Це свідчить лише про те, з симбіозу яких непоєднуваних у собі величин складається людська душа. Її життя, її розповідь про своє життя і її поезія, яка сили й краси набиралася, як і Шевченкове Слово, саме з народної пісні — презентували перед нами одну цілісну картину: життя однієї людини. Кожне з них — невіддільна частина цілого. Прекрасного створіння — рідкісної жінки: патріотки, поетеси, матері.
Ніякі концтабори, попри те, що зробили інвалідом, не зламали волі і її поетичної наснаги. Провідною темою поезії Катерини Мандрик до кінця залишається боротьба за українську державність. Вона і далі пише свої натхненні вірші, які, здається, народилися сьогодні на кривавих стежках Донбасу. Ось вірш, написаний 1957 року:
Ця нескінченна траурна ріка
Тече невтішно поміж териконів:
Несуть на цвинтар друзі земляка —
Кати його замучили червоні.
Несуть його дорогою плачу.
Яка важка остання ця дорога!
Це кожен з нас багато раз відчув,
І терикон, хоч ми пройшли повз нього.
Це поезія, яка повсякчас доводить свою природну справжність, Божу присутність у рядках, отой дар, який не потребує університетської освіти, бо проходить найвищі народні й житейські університети, зокрема й, як це і в Шевченка, — через пісню й народну мову. Вільний лет її духу дозволяв їй говорити з Богом на рівних: “Як, Боже праведний, ти міг / Віддати ворогу на сміх / Народ, який ще не воскрес?” Та власне й себе вона 1958 року, коли народжувала сина Василя, ототожнює з Богородицею, проводячи лінію його народження як найбільшого явлення народові, звеличуючи святість материнства: “І сторожко вслухаючись у тишу, / Запитую, коли ж прийде та мить, / І зірка в обрії нічному / Про мого сина світу возвістить?”
Як не випробовувала доля Катерину протягом життя, а все ж воздала їй — дала дожити і на власні очі побачити відродження української незалежності, що стало для неї великим святом і найбільшою винагородою за всі муки. Її немає серед нас, але дар великої поетеси і провидиці України спричинився до народження таких блискучих рядків, у яких чути дзвони Київської Святої Софії і сам образ Катерини МандрикКуйбіди спливає над стольним градом Кия і всія святої України живим голосом заступниці Оранти:
Я нездоланна повернуся в рідні гори
По довжелезному ув’язнення шляху,
Залишивши засніжені простори
Я биша, єсьм і побихом бяху!
