Володимир КМЕТИК
Коли мою родину в лютому 1940-го у вагоні для худоби вивозили до Сибіру, новонароджених дітей викидали по ходу потяга в діру в підлозі. Туди, куди справляли нужду. А обабіч зграї здичавілих і зголоднілих собак шматували і розтягували людське тіло та кості. Трупи дорослих складали на залізничних станціях. Отак і пішли: без могил, без хрестів, без імені. Вмирали від холоду, голоду і хвороб. За всю дорогу (два місяці) попався один жалісливий “охраннік”. Якщо мій дядько, трирічна дитина, просив крізь заґратоване вікно: “Таваріщ, дай води”, той міг із даху вагона зачерпнути трохи снігу: пів солдатського “котєлка”. Більше нічого. Не своїм же мав ділитись. А що робота в нього така, так він чоловік “малєнький”: що гвинтик. Нині — “охраннік”, і робить те, що кажуть. Таке життя!
Кілька років тому я хотів поїхати з мамою на могилу її брата, у Сибір, у концтабір № 35. Думалося, може, мамі полегшає після цього, трохи відпустить. Та й мені також. Проте, на відміну від Бухенвальда, Освєнціма, Буркінау, Майданека місце його смерті ніде на мапі не позначене. Як і немає згадки в місцевих архівах чи якихось інших відкритих джерелах. Зрештою, як і про тих, що були до 35-го. Мама пам’ятає ще 36-й і 37-й, але і про них нема згадки. Немовби наших людей там, як казав Т. Шевченко “і не було”… Ні сліду, ні згадки, ні могил: Рассєя!!!
Нещодавно, тижнів два тому, в інформаційній стрічці пройшло повідомлення, що в Німеччині засудили 96-річного охоронця концтабору. Знайшлися-таки люди, що домоглися! Із німців. У нас — ніколи і нікого за злочини большевизму не засудили! Ці партійці, урядовці, прокурори і судді та “охранніки”, як суспільна скверна, за законом сполучних посудин, перелились у нову, відроджену Україну. З методами державного управління, телефонним правом, “договорняками” і таким іншим. Вони у пошані, з привілеями, з власними учнями й послідовниками. І хоча історично це мовби і делигітимізовано, його рудименти зберігають ще значну здатність опонувати здоровому розвитку суспільних і правових відносин. “Ленінопад” і декомунізація — щойно розпочинають процес очищення. Ще нічого не відбулось остаточно!
2015 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення незаконно продовжила ліцензію для телеканалу “Інтер”. Після оголошень кількох попереджень і звинувачень в антинаціональній, по факту, діяльності і в непрозорій власності. Всупереч власним неодноразовим публічним запевненням, що відтепер, після Майдану, все буде справедливо і по закону. Але сталося, як завжди. (Не допомогло, що, пам’ятається, у вишиванках на роботу ходили).
Чому не законно? По-перше, тому, що закон забороняв Нацраді продовжувати телекомпанії ліцензію на мовлення, якщо її засновником є іноземна юридична особа (тут — “Общєствєнноє Россійскоє тєлєвідєніє” — ОРТ, Москва). По-друге, тому, що “Інтер” у заяві не вказав достовірно своїх власників, що зобов’язувало Нацраду відмовити в її розгляді. По-третє, тому, що Нацрада не з’ясувала, хто насправді є власником “Інтера”, і чи виконуються норми закону щодо відсутності серед власників офшорних компаній та обмеження 30 % в статутному фонді компанії іноземного капіталу. (Вони також є категоричними підставами для відмови в розгляді заяви). По-четверте, термін ліцензії “Інтера” відповідно до Закону закінчився 2011 року і продовжувати її 2015-го підстав не було.
Багато хто каже, що які до них претензії: не самі ж ухвалили рішення. Не їхня ініціатива. Відомо ж, у яку будівлю і в який кабінет веде це питання. А члени Нацради, спішно анулювавши попередження і проголосувавши за продовження “Інтеру” ліцензії, лише “відробили” свому працедавцеві “хлібне” призначення. Вони, хоч і “незалежні”, але чого варта ця незалежність, якщо не ухвалить річний звіт Нацради і всіх його членів звільнять. Одне слово — “гвинтики”. І до чого тут “Жити по-новому!”. Сказано разово, до виборів: красиво, та як посилання не серйозно. А що мають статус міністрів, так для зарплати. (Там ще і зарплату платять). Отже, “поіменно”:
Юрій Артеменко — голова Національної ради, Ольга Герасим’юк — перший заступник голови, Уляна Фещук — заступник голови, Катерина Котенко — відповідальний секретар, Олександр Ільяшенко — член Національної ради, Сергій Костинський — член Національної ради, Олег Черниш — член Національної ради, Григорій Шверк — заступник голови у червні 2015 р.
Було б несправедливо вважати, що це незаконне рішення ухвалювали без формального обґрунтування. Ні, доповідаючи на засіданні, заступник голови Шверк послався на наявність юридичної експертизи, ознайомившись із якою, він дійшов висновку, що в Нацради немає законних підстав для відмови в продовженні “Інтеру” ліцензії. Присутня на засіданні група підтримки, вже “Опозиційного блоку”, в особі народних депутатів Королевської, Мірошниченка і Павленка (чи там мали “сидіти”?) продемонстрували повну солідарність із членами Нацради й одразу ж розродилася коментарем про високу професійність працівників юридичного управління Нацради. Так-от, ніякого “юридичного висновку” насправді не було. Пан Шверк публічно сказав неправду! Згодом, лише на вимогу суду, мені надали копію “службової записки” на ім’я голови Нацради за підписом начальника юруправління п. Фещук, бо “юридичний висновок” із цього питання юруправління повноважень робити не мало. Не передбачено це в його повноваженнях. Чому ж тоді пан Шверк збрехав? “Для пущєй важності”, бо фраза “юридичний висновок” на публіку звучить ґрунтовніше і переконливіше? До речі, щодо переконливості.
За письмовою оцінкою професора Ющука, видатного спеціаліста з семантики мови, за змістом цей висновок у службовій записці, цитую: є “смисловою нісенітницею”, “позбавлений будь-якого сенсу”, “має ознаки словесної маніпуляції” і “змістовно необґрунтований”. Чому ж тоді ця “абсурдна за сенсом” “смислова нісенітниця” і “словесна маніпуляція” змусили членів
Нацради, як аргумент, проголосувати за продовження ліцензії “Інтера”?
Чи можна допустити, що члени Нацради мали якесь одночасне затьмарення свідомості й були недієздатними та неспроможними розпізнати його абсурдність? А може, існували якісь інші, переконливіші аргументи, поза процедурою публічного розгляду, що змотивували таку подиву гідну одностайність? Проголосували всі як один!
Очевидно, що члени Нацради в цю нісенітницю і не вчитувалися: використали, як папірець для позірного обґрунтування уже наперед заданого результату голосування. Справжні ж аргументи були по-большевицьки іншими, не публічними. Там, на засіданні, була проведена лише процедура голосування, заключний акт процесу. Його вистава. Своєрідне оформлення, перепрошую, “договорняка”, інакше — закулісних і незаконних домовленостей.
Ось стисло те, що зробила і чого не зробила Нацрада, порушуючи і не дотримуючись норм закону на користь “Інтера”.
Ніхто з членів Нацради навіть не хотів слухати про те, що виступ пана Шверка є неправдивим і недостовірним. Жодної реакції: “немовби й не було мене”! З неприхованим роздратуванням і обуренням вони цікавились хіба що тим, чому не “поважні” телекомпанії, а з якогось дива якесь там “Малятко ТВ” “вплутується” у процес ухвалення рішення і вимагає при цьому якоїсь законності: “куди тобі зі своїми халявами, та на панський двір!”. Для справедливості: пан Артеменко порекомендував подати до суду на Нацраду за незаконне рішення про відмову телеканалу “Малятко ТВ” у видачі ліцензії в мережі “Зеонбуду”. Мабуть, як компенсацію.
І як тут не пригадати ще одного, вже колишнього члена
Нацради — Ларису Мудрак, яку призначили за квотою президента В. Ющенка, з проукраїнського, так би мовити, патентово-демократичного середовища. Вже за Януковича вона ревно стояла на сторожі рішень на користь “сім’ї” та кримінально-олігархічних кланів. Була у цьому наполегливо-завзята і вигадлива. Нині ж пан Артеменко, голова Нацради, публічно рекомендує телеканалу “Малятко ТВ” повторно судитися
щодо цих рішень і добиватися справедливості. (Як води дав напиться. Зі снігу. На пів-“котєлка”). Ось такі паралелі й такі інверсії!
Та що можна вимагати від людей, котрі, за висловом колишнього працівника Нацради, вставали з-за столу, коли їм телефонував Колєсніков. Нині пані Мудрак “світиться” вже поза колом людей Ахметова, Хорошковського-Льовочкіна-Фірташа, Калєтніка чи Януковича. Часи змінилися! Вона вже знову на сторожі патріотизму і демократії — “волонтер”. Допомагає у шпиталях пораненим воякам. Невдовзі разом із Катериною Ющенко і Мариною Порошенко (“під патронатом”) візьме участь у заході благодійників України. Не інакше як у вишиванці. Часи змінюються! Але чи каже пані Мудрак солдатам, що в тому, що їх скалічено, є і її вина, що вона особисто доклала рук до встановлення в країні тих порядків, проти яких український народ повстав? Що вона натхненно служила тим, хто цю війну розв’язав? Чи просить вона за це пробачення? Аж ніяк! Не чути! Мабуть, вважає себе “гвинтиком” цієї системи, людиною, що лише вписувалась у цей “договорняк”, що лише обслуговувала його, як міністр, з обов’язку посади. Чи не знайомо?
Не хочеться запитувати в Катерини Ющенко, чому, приїхавши в Україну з Вільного світу, вона так швидко “совєтизувалась”. Але Марину Порошенко хотілось би попросити ретельніше вибирати собі товариство, хоч якими б благими намірами це прикривалося. Хочеться, щоб насправді “по-іншому”! Зрештою, це навіть не персональна справа, це обов’язок підтримувати суспільну легітимність влади чинного Президента України.
Тепер чому ліцензія “Інтера” закінчилась 2011 року. Та тому, що вона мала чітко встановлений термін: із 23 жовтня 2001 року року до 23 жовтня 2011 року. А що 2007 року Нацрада у спосіб, що не передбачений законом, вписала в ліцензію “Інтера” термін до 1 липня 2015 року, не робить його легітимним.
Бо акти, що видані з порушенням вимог, які до них ставляться, є дефектними за законом. Бо є категорія рішень (дій або бездіяльності) державних органів, які не тягнуть за собою жодних правових наслідків, навіть незалежно від того, визнав їх суд такими чи ні. І пан Шверк визнав, що не було такого законного порядку і правил, за якими “Інтеру” продовжили ліцензію до 2015 року. Що це було зроблено, як він висловився, “не стандартно”, не за “какіє-то ковріжки”.
Отже, це рішення Нацради називалося “Про попередні заходи з впровадження цифрового мовлення в Україні”. Ухвалювали його в порядку якихось незаконних домовленостей між “Інтером” і Нацрадою, внаслідок чого “Інтер” за власний кошт розбудовував для себе телевізійну мережу і переходив на цифровий стандарт мовлення до 2011-го. Причому 75 % — українською мовою. Надворі вже 2016 рік: ані цифрової мережі “Інтера”, ані 75 % ефіру українською. А переоформляти можна було лише внаслідок переходу з аналогового на цифровий стандарт і то на термін, що вказаний в аналоговій ліцензії, тобто до 23 жовтня 2011 року. Ось такий шахер-махер! “Не стандартно”, як зауважив пан Шверк. А мав додати — незаконно: в жодному законі не прописано право Нацради порушувати встановлену процедуру продовження ліцензії та її переоформлення на підставі якихось домовленостей, договорів чи “договорняка”. Це рішення Нацради ухвалювали персонально такі її члени: Віталій Шевченко — голова Національної ради, Ігор Курус — перший заступник голови Національної ради, Юрій Плаксюк — член Національної ради, Володимир Лясовський — член Національної ради, Віктор Понеділко — член Національної ради, Тетяна Лебедєва — член Національної ради, Андрій Мирошніченко — член Національної ради, Тетяна Мокріді — член Національної ради.
На суді, між іншим, впала у вічі практична тотожність текстів Нацради та “Інтера”. Постало питання, хто і під чию диктовку їх писав. Представник Нацради твердила, що писала сама, без інших осіб. Те саме про себе сказав і представник “Інтера”. А ось учений-мовознавець професор Пономарів, порівнявши ці тексти, дійшов висновку, що їх писала “одна і та ж людина”. За величезною кількістю ознак, співпадінь і характерних помилок. Якась суцільна містика між Нацрадою та “Інтером”! Чи то “Інтер” є частиною Нацради, чи навпаки — частина Нацради приватизована “Інтером”? Не в якихось же “ковріжках” причина?! Хоча як сказати. Пан Шверк уже народний депутат України від блоку Петра Порошенка, а пані Фещук — уже член Нацради по квоті Президента України Петра Порошенка: всілякі рішення потребують відповідної обслуги. У нас це не осудно. Ні законом, ні суспільством. Сам суд на тому ж боці!
Цими днями в суді слухалася справа за позовом телеканалу “Малятко ТВ” до Нацради щодо незаконного продовження ліцензії для “Інтера”. Хочеться вірити, що серед її членів (теперішніх і колишніх — згадали поіменно) знайдуться ті, котрі виступлять за приведення діяльності “Інтера” та Нацради до вимог законодавства України. Багато з них тривалий час подавали себе за патріотів і демократів і тому були при посадах. Нація має право (особливо в час війни) вимагати від них відповідальної поведінки. Йдеться не про телеканал, а про засіб та інструмент війни, який ворог у нашій же хаті використовує проти нас самих. Один із фронтів проходить саме по цій лінії протистояння. Все гранично ясно: час виправляти помилки! Це потрібно полеглим! І живим це потрібно!
