Наука в Україні переживає складні часи. За оцінками багатьох учених, експертів, нині вона — на межі виживання. Чому так, які причини, що призвело до такого стану? Як за таких умов наука виживає?
Наш співрозмовник — директор Державної установи “Інститут регіональних досліджень імені М. І. Долішнього НАНУ” у м. Львові, доктор економічних наук, професор Василь Степанович Кравців.
“Наша наука довела свою спроможність давати результати в стислі терміни”
— Українська наука і її центральне ядро — Національна академія наук — має славну історію і вагомі здобутки, визнані в світі. Це гордість і надбання держави, якими треба пишатись і необхідно підтримувати. На жаль, в останні роки все відбувається навпаки. Чому?
— Мені, людині, котра вже 35 років працює в науці, зокрема в системі НАНУ, боляче спостерігати за тим, що держава “витворює” з науковою сферою. Соромно за тих діячів, які, прикриваючись складною економічною ситуацією, війною на Донбасі, нібито низькою віддачею від науки, роблять усе, аби її знищити. Як це недалекоглядно! Згадаймо історію.
1918 рік в історії України був надскладним і політично, і економічно: революційні події із реальною загрозою цілковитої військової окупації, падіння Центральної Ради і криза фінансового ринку, що розпочалася ще з часів царату, безгрошів’я. Але саме 1918го відбувається одночасне становлення таких економічних атрибутів державності, як Держбанк, Держскарбниця і Державна митниця. І саме поряд із цими інституціями гетьман Павло Скоропадський вирішує створити Українську академію наук, перші робочі загальні збори якої відбулися 27 листопада 1918 року. Таке рішення здавалося тоді несвоєчасним з огляду на фінансову ситуацію, але було стратегічно важливим для української держави і науки: уже через кілька років результати київських дослідів, про які доповів академік Володимир Вернадський у Парижі, викликали сенсацію.
А потім настали складні (в ідеологічному та фізичному сенсі) часи для Академії наук УРСР. У цей період відбулося практичне знищення українськомовної науки та інститутів гуманітарного профілю, переведення академічних установ на обслуговування радянського ВПК. Та навіть за таких умов українські науковці досягали високих результатів… Напевне, не слід недооцінювати внесок наукової спільноти у збереження ідей української державності та становлення незалежності сучасної України. І далі працівники НАНУ, незважаючи на доведення її до стану фізичного виживання, радше — всупереч, ніж завдяки ставленню держави, доводили свою здатність забезпечити гідні позиції у світі за низкою пріоритетних наукових напрямів. Ідеться про розробку новітніх розділів математики і теоретичної фізики; про дослідження наноструктур і розробку нанотехнологій; про радіофізику міліметрового та субміліметрового діапазонів; про імунобіотехнології, біосенсорику та молекулярну діагностику; про біотехнології рослин та біофізику; про кріобіологію та кріомедицину; про нейронауку, зокрема — нейрофізіологію; про інформатику, мікро та оптоелектроніку; про численні аерокосмічні технології, а також про інші напрями фізики, хімії, біології. Чимало створених у цих галузях технологій і ноухау вже сьогодні могли б потужно вийти на світові ринки.
Однак залишилась одна проблема: довести українським політикам і чиновникам значення здобутків вітчизняної науки і пояснити, що від науки не можна чекати ефекту “завтра”, якщо гроші вкладені “сьогодні” (а тим більше, якщо не вкладені). Адже формування дослідника і його нового результату — процес тривалий і працемісткий. Тож творення фундаментального знання (саме таке найбільше цінується в світі) вимагає наявності наукових шкіл і традицій.
Поряд із цим, українська наука довела свою спроможність продукувати результати в дуже стислі терміни. Йдеться про низку розробок, які з’явилися упродовж кількох місяців для потреб сьогоднішньої війни. Але тут слід зважити, що таке стало можливим винятково завдяки наявності кваліфікованих дослідників і наукових напрацювань, які тривали не один десяток років.
Дивно, що цього не розуміють керівники, багато з яких мають наукові ступені доктора чи кандидата наук, і які їх здобули в установах Національної академії наук.
Тож на 98му році від дня заснування НАНУ дедалі частіше лунає думка про можливість покращити матеріальний стан держави за рахунок видатків саме на науку. При цьому слід нагадати, що річні обсяги бюджетних видатків на всі установи Національної академії наук за сучасних умов менші, аніж видатки на фінансування одного з провідних українських футбольних клубів.
— Нині стали популярними заклики, зокрема від Міністерства освіти і науки України, перевести науку в університети, як це зробили на Заході. Як Вам така ідея?
— Щоб перевести науку в університети “як на Заході”, треба спочатку створити такі університети, “як там”, не кажучи вже, що саме в тих країнах дуже багато науки — поза університетами. Сучасні українські університети мають надто багато системних проблем, через які навіть істотне збільшення фінансування науки в них не забезпечить її розвиток. Однією з них є перевантаження викладачів, яким просто ніколи займатися науковими розробками. Додамо до цього практичну відсутність умов для роботи: власних кабінетів, лабораторій, обладнання. Через це наука в університетах перетворюється на слідування формальним вимогам, рейтингам та бездумне застосування наукометричних показників, що, радше, є лише імітацією науки.
Ще одна теза про подальший розвиток науки особливо популярна сьогодні. “Зараз, отримавши доступ до європейських фондів (ідеться про програму “Горизонт2020”), я прошу, щоб Ви зібрали всі наукові установи, академії, ще раз усім пояснили — ось механізм, як залучати гроші, ось механізм, як мати доступ до провідної європейської науки. І дати їм чіткі директиви, що треба робити для того, аби кошти європейських фондів освоювалися, і для того, щоб Україна мала зиск із освоєння цих коштів”, — звернувся Прем’єрМіністр А. Яценюк до міністра освіти і науки С. Квіта. Цілком слушно, але тут слід подумати ось над чим. Поперше, програми Європейських фондів готові фінансувати винятково ті дослідження, які вже показують результати, а не “роздуми на тему”. Подруге, чи не найвагомішим критерієм фінансування таких фондів є наявність підготовлених фахівців із відповідними знаннями і науковими здобутками. Потретє, будьякий грант на здійснення наукових досліджень від міжнародної структури вимагає фінансової співучасті з українського боку. Тобто, цей механізм не може розглядатися відірвано від державного фінансування науки, а може бути лише додатковим джерелом ресурсів.
У контексті цього необхідно розглядати і таку проблему: одне питання — це фінансування установ фізикоматематичного та хімікобіологічного профілів, цілком інше — гуманітарного. Як показує світовий досвід, саме гуманітарні дослідження переважно фінансуються з бюджету, адже дуже часто їх ефект має переважне значення для культурного розвитку держави, збереження її ідентичності, формування ціннісних орієнтирів нації. А такий ефект не так легко виміряти у фінансовому еквіваленті. Однак сьогодні в Україні склався стереотип про “непрестижність”, “другорядність” гуманітарної сфери. Це значною мірою зумовлено відсутністю в державі стратегічного бачення її розвитку.
Водночас, не можна не сказати, що Національна академія наук України потребує системного реформування і модернізації. Критерієм ефективності таких реформ має стати можливість збереження і примноження наукового потенціалу Академії, не примарна економія державних коштів.
Сподіваємося, що столітній ювілей (2018 р.) НАНУ відзначатиме в умовах позитивних змін. Інакше матимемо ситуацію, коли наші розробки знову лежатимуть в основі світових брендів, але при цьому гордість за Україну матиме лише репутаційний характер (десь в інтерв’ю буде інформація, що розробник вчився в Україні). Однак це абсолютно не даватиме країні жодного економічного ефекту, про який говорять сьогодні політики і чиновники.
— Чи не здається Вам, що для можновладців ласим шматком при знищенні науки є майно Національної академії наук? Щоправда, дехто вважає, що вона неефективно його використовує. Де тут правда?
— НАНУ володіє значним майновим комплексом. Це будівлі, землі і т. ін. Академія наук — друга після Міноборони установа за кількістю майна. Звинувачення з боку високих державних очільників, парламентарів у тому, що Академія використовує своє майно неефективно, безглузді. Для підтвердження один красномовний приклад: на балансі нашого Інституту є земельна ділянка площею 3,26 га, з яких 2 га вільні й можуть бути передані інвестору в довгострокову оренду для будівництва житла. До нас ще три роки тому звернувся потужний інвестор із пропозицією віддати йому в оренду 0,8 га землі, на якій він збудує житловий будинок. Натомість він виділяє Інституту безкоштовно приблизно 25 квартир, які можна було б надати молодим науковцям установ Західного наукового центру. Вигідно? Так.
Бюро Президії НАНУ підтримало таку ідею. Але… Згідно з постановою Кабінету Міністрів України, підписаною ще Азаровим, і яка чомусь діє дотепер, я, як керівник установи — балансоутримувача, маю право підписати договір з інвестором лише після того, як отримаю позитивні висновки на всі документи від Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України, Фонду державного майна України. І тільки після отримання позитивних відповідей від тих відомств Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням може надати мені дозвіл на укладання договору з інвестором. Цей процес триває вже понад два роки. Ось вам дерегуляція, “спрощення” дозвільних процедур і т. ін. Хіба так держава має створювати умови для ефективного використання майна? Такого немає ніде в світі. Щоб уряд розпоряджався клаптиком землі, яка належить міській громаді? До речі, нещодавно поцікавився, як розв’язують подібні питання в Польщі і розповів згадану вище історію. Поляки тільки здивувалися і поспівчували. У них такі справи вирішують на місцевому рівні протягом трьох днів.
— А може, у поданій Вами процедурній схемі закладена корупційна складова?
— Без коментарів. Головне, що її дотепер чомусь ніхто не хоче змінювати.
“У керівництва держави… відсутнє перспективне мислення і стратегічне бачення ролі науки”
— Але є ще така складова майнового комплексу Академії, як будівлі. Ваш Інститут має на балансі величезну будівлю, де розміщені ще чотири академічні установи. Як її утримувати, ремонтувати?
— Від цього й болить голова. Адже будинок експлуатується вже понад 20 років. Треба оновити його фасад, капітально відремонтувати дах, внутрішні водопровідні й каналізаційні мережі. На це потрібні значні кошти, яких не дають ні держава, ні область. Сьогодні фактично єдиним джерелом фінансування витрат на ці роботи могли б стати кошти, отримані від оренди вільних приміщень. І тут наведу ще один приклад “підтримки” науки. Свого часу, 2007—2008 рр., за фінансової кризи, у тодішнього Прем’єрМіністра Ю. Тимошенко вистачило державної мудрості й поваги до науки, щоб знизити для її установ ставки орендної плати на 45 %. За таких умов це був дуже розумний і сміливий крок. Орендарі залишилися. За рахунок оренди утримували будівлю в належному стані, сплачували комунальні платежі. Виживали. А нині? Жодних пільг, встановлені орендні ставки зашкалюють. Більшість орендарів розірвали договори і переїхали до приватного сектору, де платять наполовину менше. Я їх розумію. А з Інституту, як балансоутримувача, за комунальні послуги щомісяця вимагають сотні тис. грн. Держава на це виділила “аж… 10 тис.”.
Парадокс у тому, що формально держава нібито підтримує науку, обіцяє їй 1,7 % ВВП. А з Держбюджету виділяє для неї копійки. За таких умов, як свідчить світовий досвід, наука деградує. І при цьому держава хоче від науки швидкої “віддачі”.
А тепер конкретно. Інститут — єдина академічна установа економічного профілю в Західному регіоні, має добру репутацію і в Україні, і за її межами. Є 8 наукових підрозділів, працює 12 докторів і 45 кандидатів наук. Це фахівці високого рівня. Загалом, в Інституті працює 110 осіб, враховуючи допоміжний персонал. У першому кварталі нам на місяць виділено аж 290 тис. грн. З них 170 тис. я мушу сплатити за комунальні послуги. Далі — рахуйте самі. Це, в середньому, по тисячі гривень заробітної плати. Половина працівників — молоді, перспективні науковці, в них сім’ї, деякі доїжджають на роботу зза меж Львова. Як бути?
Виникає ще одне важливе питання. За таких умов не можна вимагати від працівника підготувати за результатами досліджень стількито наукових, доповідних записок, опублікувати стількито статей у фахових і міжнародних виданнях (це зафіксовано у посадових інструкціях). До речі, щоб опублікувати статтю у таких виданнях, треба заплатити. Що ж можна вимагати від науки?
— Може, варто залучати позабюджетні кошти. Скажімо, якщо йдеться про дослідження на держдоговірній основі, міжнародні гранти…
— Інститут як наукова установа економічного профілю співпрацює з органами влади різних рівнів. Усі наші пропозиції, рекомендації, доповідні записки вони позитивно оцінюють і використовують у своїй роботі. 2015 року з призначенням нового голови налагодилися добрі контакти з Львівською обласною державною адміністрацією. Ми розробили Стратегію розвитку Львівщини до 2020 року, яка після багаторазових слухань зараз подана на розгляд Львівській обласній раді. Інститут розробив нову модель формування територіальних громад області, яку взяли за основу для практичної реалізації. Тепер здійснюємо науковий супровід цього процесу.
Наші розробки використовують й інші області Західного регіону. Але… Як тільки ми подаємо конкретні пропозиції щодо тематики прикладних наукових досліджень актуальних проблем розвитку областей, на графі “обсяг фінансування” вся підтримка закінчується. Мовляв, в обласних бюджетах немає на це коштів. Про нижчі рівні регіональної влади навіть казати нічого.
А тепер — про гранти. Отримувачами міжнародних грантів із української сторони можуть бути неурядові та громадські організації. Інститут — державна установа. Міжнародний грант, зокрема в рамках ЄС, може отримати установа, яка представляє країну, члена цього співтовариства. Тут ми можемо виступити як співвиконавці. У цьому напрямі активно працюємо з установами Польщі і Румунії. І, мабуть, головне. Вимога всіх міжнародних грантів — гарантії установиспіввиконавця у дольовій фінансовій участі в реалізації проекту. А це — 10—20 %, що може складати сотні тисяч гривень. Де їх узяти? Але і в цьому напрямі ми активно працюємо, шукаємо виходи.
— Чим пояснити таке ставлення держави до науки?
— Уважно стежачи за діями держави щодо розвитку української науки, аналізуючи всі перипетії останніх років, пов’язані з жорсткою атакою на Національну академію наук, відчуваючи це все зсередини як керівник Інституту, можу стверджувати, що в керівництва держави і політиків, на жаль, відсутнє перспективне мислення і стратегічне бачення ролі науки в подальшому розвитку України. Колись Президент Ізраїлю з трибуни ООН сказав, що держава, яка не поважає і не підтримує свою науку, приречена. Нині бачимо, на якому рівні інноваційнотехнологічного розвитку перебуває Ізраїль, а на якому ми.
Хто в нас формує державну наукову політику? Верховна Рада, Уряд, Президент. Парламент після великих дискусій ухвалює компромісний варіант Закону України “Про наукову і науковотехнічну діяльність”. За поданням Кабінету Міністрів, Верховна Рада ухвалює Закон України “Про державний бюджет України на 2016 рік”, яким ставить науку на коліна. Президент зустрічається з провідними українськими вченими і заявляє, що для науки створені належні умови, і він сподівається, що незабаром у стінах вітчизняної науки з’являться Нобелівські лауреати. Ось вам і промовиста політика, яку інакше, як знущанням над наукою, не назвеш. Для Уряду вона другорядна, бо треба втримувати економіку країни на плаву, та ще й війна. Для народного депутата наука, на жаль, не престижний напрям його роботи. Нинішній виборець, доведений до межі виживання, підтримує його за “вибиті” кошти для ремонту доріг, шкіл, амбулаторій, соціальний захист населення, різні протестні акції. Це болючі проблеми нашого життя, на яких депутати заробляють поточні політичні дивіденди. На жаль, такі реалії.
— То що ж відбувається з українською наукою: над нею знущаються чи її справді знищують?
— Відповім лаконічно: українську науку знищують шляхом знущання. Але я оптиміст. Сподіваюся, що так довго не триватиме. Наша наука переживала в своїй історії ще й не таке. Переживе і вистоїть зараз. Вірю і в майбутнє Національної академії наук.
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник Пресцентру наукової журналістики Західного наукового центру НАНУ і МОНУ,
Львів
