Уривок із документально-фантастичного роману
Дія нового документально-фантастичного роману Юрія Щербака “Зброя Судного Дня” відбувається в 2014—2015 роках, коли вирішується доля України: з метою зупинити російську агресію, група українських патріотів намагається таємно створити ядерну зброю — бомбу для Путіна.
Новий твір Юрія Щербака готується до друку у видавництві “Ярославів Вал”.
“Зброя судного дня” — еталон класичного політичного роману з усією його гостротою проблем сучасного світу й людини в суспільстві. Воднораз цей роман — яскравий зразок трилера, що має виняткову сюжетну напругу, інтригу й парадоксальність ситуації. Виявляється, і сьогодні ми, сучасники, катастрофічно мало знаємо про те, що відбувається довкола нас і що має найбезпосередніший вплив на долю всього світу й кожного з нас.
Такого характеру роману в українській літературі ще не було”, — стверджує Михайло Слабошпицький.
Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” уривок з роману.
Частина четверта
Чекаючи чорного лебедя. Літо 2015
70
ДЕКЛАРАЦІЯ
Руху опору України
У драматичний момент новітньої історії України,
— коли Росія здійснила акт безпрецедентної агресії проти України, захопивши Крим і частину Донбасу;
— коли Україна веде криваву, виснажливу вітчизняну війну проти російських загарбників та їхніх місцевих поплічників;
— коли відчуваємо смертельну загрозу самому існуванню незалежної української держави та українського народу,
ми, всенародний Рух опору України, що об’єднує всі верстви населення, громадян різних політичних поглядів та конфесій, україно- і російськомовних, які відстоюють вільний і незалежний розвиток України,
урочисто заявляємо:
1. Будемо боротися всіма засобами проти московських загарбників за існування незалежної держави Україна та українського народу. Не дозволимо знищити кращі набутки української державності, тисячолітні матеріальні та духовні скарби українського народу. Не дамо російським зайдам та їхній п’ятій колоні поневолити Україну.
2. Готові вести священну визвольну війну до останньої краплі крові, розуміючи, що наша поразка означатиме загладу України, зникнення її з географічних карт та історичних хронік.
3. Інформуємо ООН і застерігаємо і наших ворогів, і союзників: у разі спроби військової окупації України, знищення її збройних сил та добровольчих з’єднань, у критичний момент загибелі нашої Вітчизни ми застосуємо проти Росії ядерну зброю — зброю останньої надії. Називаємо це зброєю Судного Дня — тої хвилини, коли Україна переживатиме свою загибель. Тільки тоді застосуємо безжально ту зброю, яка спопелить ворога. Нехай російські злочинці пам’ятають про неминучу відплату.
Удар буде завдано по центрах управління й місцях концентрації збройних сил агресора, по промислових і адміністративних центрах Імперії Зла.
Загибель України означатиме одночасну загибель Росії. Агресор спізнає, що таке Судний День.
У нас вистачить ядерних боєзарядів та засобів доставки їх для смертельного удару по території агресора.
У нас вистачить волі й рішучості здійснити цей справедливий акт помсти і покарання тих, хто заніс меч над Україною.
Слава Україні!
Смерть ворогам!
Рух опору України
71
— Як? — “Медуза” забрав червоні папки у Брихта й Неселовського.
— Коли і як ви збираєтесь це оприлюднити? — спитав Неселовський.
— Це дуже складне питання і хотілося б почути вашу думку, — “Медуза” сховав папки до сейфа. — Цей документ бачило п’ять осіб.
Обережно зачинивши важкі дверцята сейфа, “Медуза” глянув на своїх гостей і невесело усміхнувся:
— Це наш заповіт. Заповіт України. “Поховайте та вставайте”.
Він повернувся до свого крісла, над яким на стіні висів портрет президента України.
— Ми створили першу у світі приватну ядерну зброю. Але віддаємо її на служіння державі. Нації. Суспільству… А щодо оприлюднення… Думаю, що цей заповіт треба в супертаємному режимі доставити до перших кабінетів Росії, США, Великобританії, Франції, Німеччини. Й України, звичайно. Зробити так, щоб це не потрапило передчасно в ЗМІ. На ток-шоу Шустера.
— Це означатиме, що Україна оголошує про вихід з режиму нерозповсюдження? — спитав Брихт.
— По-перше. Режиму нерозповсюдження не існує. Це фікція. А після російської агресії вже ніхто не повірить у липові гарантії. А по-друге, наша декларація стане політичною атомною бомбою. Задумаються не тільки в Росії. А й в інших країнах. Думаю, що декларацію сховають і не оприлюднять. Думаю, що будуть спроби тиску на нашого президента. Але обережні. І також думаю, що декларація примусить наших союзників замислитись. Що краще? Ядерна війна між Росією та Україною — тобто всесвітня ядерна війна? Чи жорсткий вплив на Росію, аби та не переходила червону лінію?
До речі: союз України з Саудівською Аравією з участю кримських татар може дати додаткові аргументи на користь припинення російської інвазії в Україну.
— Тому, — “Медуза” витягнув із шафи три склянки і пляшку віскі й почав потроху лити в них руду рідину, — маємо всі підстави для оптимізму. Пропоную тост: за українську ядерну зброю! Будьмо!
Вони легенько цокнулись важкими склянками й випили по ковтку холодної, бо з кубиками криги, рідини.
— Глобин знає про цю декларацію? — спитав Неселовський, заїдаючи віскі солоними горішками.
“Медуза” спохмурнів.
— Мої перші слова після його заяви були: продажний мудак. Мої другі слова — він рятує нас. Показує, що наша ядерна зброя — дитяча затія. Міраж. Він рятує реноме президента — і спасибі йому за це. Треба знати Глобина. Я колись працював з ним. Він вважає себе наймудрішою людиною на Землі. Вам відомо, як його звали? “Я знаю”. На все, що йому казали, відповідь була одна: “Я знаю”. Кучма дав йому ковтнути отруйну речовину: владу. Люди втрачають глузд. Глобин не втратив, коли його вигнали з королівського двору. Але проголосив себе МУД.
— Що, що? — не витримав Брихт цього фарсу.
— МУД. Мудрець української держави, — “Медуза” налив ще по крапельці віскі. — Через те в нього такий трагічний вираз на обличчі. Як у Кассандри. А насправді — він мріяв лише про одне: знову повернутися до королівського двору. Допускаю, що ядерний проект він підтримав — спасибі йому — тільки щоб на нього звернули увагу. Звернули. Повернули. Нагородили. Але не простили. Партія миру і торгівлі не любить бавитися з ядерною зброєю. Їм не зброя потрібна, а бабло. За першої ж нагоди вони Глобину дадуть під зад, щоб не псував їм настрій своїм скорботним виразом МУДа номер один. За перемогу! — підняв “Медуза” склянку.
Коли прощались, він спитав Брихта:
— А якщо серйозно. Поїдете до Саудів?
— Ні, — твердо сказав Брихт. — Там пити не можна. Я не витримаю.
72
Горлівська літня євразійська спека, не згірчена ні вугільним пилом, ні отруйними викидами “Стірола” (промисловість міста не працювала), стояла над спорожнілим містом, на околицях якого (з півдня з боку селища Озерянівка та з півночі — від Зайцевого) було чути глухі звуки вибухів та черги важких кулеметів. Ці звуки, звичні для горлівчан, серця яких удень і вночі стискав страх, не хвилювали трьох мужів Новоросії, які після обіду в ресторані “Барселона” подалися до закритого елітного борделю на розі проспекту Леніна та вулиці Комсомольської. Колись це була приватна квартира процвітаючого горлівського стоматолога доктора Розенблюма, який після травня 2014 року, побачивши свято переможного напівшахтарського люду — пограбування банкоматів, ювелірних магазинів та автосалонів, підпали винних крамниць і захоплення заручників, — найняв за тисячу доларів мінібас і вивіз свою сім’ю та цінності до Києва, звідки швиденько емігрував до Ізраїлю. Квартира стала народною власністю — тобто власністю комунальною, тобто перейшла у володіння до Гени Якименка. Він удекорував квартиру темно-бордовими оксамитними завісами й умеблював іспанськими диванами, лавсітками та кріслами (кришталеві люстри лишилися в спадок від стоматолога), встановивши у великій вітальні подіум і дві вертикальні стійки — блискучі труби з нержавійки — для стриптизерок Феани та Регіни, елітних проституток, привезених Геною з Донецька, з ахметовського гламурного готелю “Донбас-палас”. На першому поверсі обладнали елітну баню.
Гена Якименко, тепер велика шишка — полковник контррозвідки МГБ ДНР, разом зі своїм шуряком — братом дружини Зої Антоном Білоножком, головним радником міністерства інформації ДНР, приймав важливого гостя з Москви — Савелія Шмакова, члена керівної ради народного руху “Русская раса”, близького до самого Дугіна — тобто до Самого. Власне, помічник Дугіна подзвонив до Антона й попросив прийняти по першому розряду — мовляв, мужик дуже впливовий, рух його набирає силу й фінансується російським олігархом з українським прізвищем. Кмітливому Антону не треба було розшифровувати ім’я православного мецената на “енко”: чолов’яга той був взірцем переродження малороса-недолюдини в надлюдську формацію володарів світу — руських, росіян, рашек. Антон, молодший брат Зої Білоножко, виховувався в скромній українській родині (батько — інженер, мати — бібліотекар), змалку розмовляючи по-українськи. Але ранні душевні муки прийшли до нього вже в першому класі, коли, почувши його українську мову, Сашка Соколов, хуліган-переросток (загинув у восьмому класі під час спроби пограбувати інкасатора) закричав “кугут! кугут!” і обізвав його “Антон-гандон”. Щоправда, що означає це слово, який предмет та його призначення — цього малий Антон не знав, хоч і розумів, що слово це обидне. Відтоді, ще з першого класу, з’явилася в Антона нехіть до всього українського. Ще до четвертого класу він так-сяк розмовляв вдома по-українськи, та дедалі більше стаючи горлівським звичайним пацаном — з матом, довгими плювками, першими ковтками шмурдяка і дешевої горілки, з цигарками й вуличним хуліганством, — відмовився від української мови легко, наче викинув порожню пляшку з-під пива. Правда, згодом в Інституті іноземних мов довелося складати вступні іспити й заліки українською, але цей етап він подолав легко, бо українська — хоч-не-хоч — була його рідною мовою. Зате все його юне єство захопила книга, яка стала для нього Біблією, чимось на взірець творів Леніна “Государство и революция” або Гітлера “Майн Кампф” — для революціонерів початку ХХ століття. Настільною книгою стала для нього праця невідомого автора “Предназначение русской расы”, зі сторінок якої відкрилися перед Антоном сяючі вершини арійського духу справжньої Росії, куди природно вписувалась малоросійська гілка єдиного неподільного народу майбутніх господарів світу — світу без єврейських лихварів, сіонських мудреців, галицьких бандерівців, африканських шаманів, мусульманських осквернителів святого православ’я, європейських геїв, американських та британських лютих ворогів Росії.
З 2003 року молодий Антон Білоножко почав працювати на місцевому горлівському телеканалі, прибравши нове, більш милозвучне ім’я Антон Андронов і створивши свій незабутній зоровий образ: голомозий молодик в чорних окулярах (навіть ведучи вечірній репортаж з новорічного балу, не скидав окулярів) і чорному одязі, з кам’яним, непроникним обличчям. Багатьом це подобалось, бо в Антоні відчувалася незламна впевненість, наче за ним стояла якась невідома сила.
Стояла.
Вже 2005 року, коли розкручувалася перша інформаційна війна проти України та “помаранчевої чуми”, Антон зустрівся з таким самим як і він перекинчиком на бік Імперії — колишнім працівником Адміністрації президента України, співробітником Міністерства закордонних справ України Ростиславом Іщуком. Той працював у таємному управлінні, яке вело інформаційну війну проти України і яке особисто курував помічник Путіна Владислав Сурков (справжнє ім’я якого — Асланбек Дудаєв). Іщук, в обличчі якого — в ледь звужених очних щілинах і в слабкій рослинності борідки й вусів — прозирали давні ординсько-монгольські риси, люто ненавидів Україну за недооцінку його дипломатичних талантів, за непризначення його послом до Німеччини; прихопивши з собою всі таємні й нетаємні папери, він намив з Києва до Москви, де як агент ФСБ був гостинно зустрінутий і призначений на генеральську посаду новоутворених диверсійно-інформаційних військ РФ.
Гість із Донбасу сподобався Іщуку своєю прямолінійною, безкомпромісною, яничарською ненавистю до України та обожнюванням усього російського. Це нагадало Іщуку формулу Леніна щодо інородців, які пересолюють у виявленні свого російського шовінізму. Але не сказав цього гостю, а навпаки — познайомив його з офіцерами ГРУ, співробітниками свого управління, й пообіцяв у ході тісного співробітництва видати Антону російський паспорт на прізвище Андронов.
Із перших днів заколоту Антон Андронов у своєму канонічному образі пасіонарного, на грані істерики, інформаційного бойовика за народне, російсько-донецьке щастя уславив себе формулою: не ДНР і ЛНР входить до складу України, а Україна нехай стане невід’ємною частиною Новоросії. В одному зі своїх телерепортажів він обізвав Єгора Комара “ідейним укронацистом” і закликав знищувати таких, як той, прибічників хунти. Стоячи перед будівлею виконкому, над якою вже було піднято російський прапор, Антон запитував: “Чому не шукають прибічників бандерівців і не арештовують тих, хто чіпляв над виконкомом український прапор під час першого штурму?” “Не простимо хунті Одесу! — кричав Антон у травні 2014-го. — Треба спалити всіх союзників хунти! У нас є дрова! Приведіть сюди правосеків!”
Його слова, схожі на удари батога, й пекельна переконаність у правоті магнетично діяли на багатьох горлівчан, які організовували суди Лінча над українськими активістами. Вбивати завжди приємно, коли ти робиш праведну справу. Але особливо прославився Антон своїми трупними репортажами, за що одержав прізвисько “Антон-могильник”. Стоячи над трупами щойно вбитих мирних мешканців Горлівки — обезголовленими жінками, розірваними навпіл пенсіонерами, він примушував телеоператора довго і крупним планом показувати розтерзані тіла й без жодного хвилювання й виразів співчуття, з садистським холодним натхненням закликав до боротьби з українцями — фашистами, бандерівцями, тупими америкосами та єврогомосеками. “Ми захопимо Україну, ми помстимося за вбитих, ми дійдемо до Польщі, ми не зупинимося на її кордонах!” — волав несамовито він, стоячи за кілька метрів від російських батарей, розташованих у дворах житлових будинків; телеоператор не показував, як гармати ведуть вогонь по українських позиціях, викликаючи вогонь у відповідь.
Антон Андронов знав істину: першою жертвою війни стає правда. Бо сам був убивцею тої правди.
73
Не все так просто було з організацією цієї зустрічі: і Геннадій Якименко, і Антон Андронов-Білоножко перевірили надійність рекомендацій Шмакова — все зійшлося, навіть фотографії, прислані з Москви електронкою. Шмаков прибув з Ростовської області на броньованому “Мерседесі” у супроводі джипа охорони — два бодігарда при ньому і чотири охоронці в джипі. Всі говорили чистою російською мовою без домішок малоруських фрикативних “г”, викликаючи заздрість у місцевих чверть-росіян. Троє з них виглядали як чеченці або осетини. Антона Андронова охороняли двоє донецьких відморозків, які входили до складу його телевізійної групи за наказом Ростислава Іщука.
Геннадій Якименко за півтора року в окупованій Горлівці домігся безроздільної (як здавалося йому) влади в місті. Влади, що стверджувалась у підвалах МГБ, супроводжуючись зойками тортурованих і передрозстрільних людей, — так само як і влади грошової,
коли кілька конкуруючих банків зникли, а мережа продуктових супермаркетів та бензозаправок стали власністю Якименка; разом із захопленням нових пластів влади і нових шматків багатства зростав його страх — й тому він оточив себе численними охоронцями, керованими відставним офіцером ФСБ з Сиктивкара.
Весь цей конгломерат озброєних людей — і приїжджих, і місцевих — розмістився на площадці перед квартирою-борделем, на сходах, у під’їзді та на вулиці — біля автомобільних кортежів.
Якименко, розморений алкоголем, ліниво дивився на фарбовану блондинку Феану, яка показувала дива брудного стриптизу, з використанням пальців, намагаючись привернути увагу чоловіків до розчахнутої шмоньки, бо дістала наказ спокусити московського гостя в умовах таємної відеозйомки — про всяк випадок, для компромату, якщо такий знадобиться.
Грала тиха музика Вівальді, щоб не заважати розмові поважних людей і засвідчити високий духовний рівень ДНР.
Антон Андронов коротко представив московському гостеві картину всенародних змагань проти українських окупантів, а щоб ілюструвати настрої, що панують на бандерівському боці, навів вірш, складений невідомим народним поетом малоросійською мовою. Вірш красномовно свідчив про крах укропівської антипутінської пропаганди:
Гривня обвалилась — винуватий Путін.
А хто ще винуватий? Тільки він по суті.
Холодно у хаті — винуватий Путін.
Жінка не дає — щось Володя мутить.
“Если будет возможность, передайте Владимиру Владимировичу эти стихи как свидетельство его популярности на Украине”, — в чорних окулярах Андронова вистрибували червоні бризки вогників — декоративної оздоби борделю.
Савелій Шмаков — кремезний мужчина з поголеною головою і темно-рудою бородою дереворуба, чим нагадував скоріше ісламіста, сидів у розстібнутій темно-синій шовковій толстовці й розповідав господарям про останні генетичні дослідження “Русской расы”, яка відкрила особливий арійській ген північного росіянина, названий “Полярне сяйво”: по секрету повідомив, притишивши голос, що Путін В. В. носить у собі цей взірцевий ген і що можна всього за двадцять доларів пройти лабораторне дослідження і знайти в собі цей дорогоцінний ген — наукове підтвердження належності до чистої російської раси синів полярного сяйва, не засмічених хохлацькими чи єврейськими генами.
Господарі делікатно проминули цей пункт (боялися засміченості своєї крові чужими домішками), натомість дуже цікавились — чим “Русская раса” може допомогти Новоросії в її виснажливій боротьбі з бандерівською хунтою.
Савелій Шмаков відповідав дуже конкретно, не оминаючи гострих кутів: уже сьогодні рух може прислати добровольчу бригаду “Русское сияние”, озброєну новітніми зразками стрілецької, мінометно-артилерійської зброї та бронетехніки. Бригада формується в Архангельську з тих, хто пройшов генетичний тест на справжню російськість.
Шмаков говорив не по-московськи — акаючи, а навпаки — повільно розтягував слова на О, пояснивши, що саме так говорили стародавні Помори з Північної Русі.
Некваплива, солідна розмова супроводжувалася не лише демонстрацією Феаниних принад, а й безупинним споживанням алкоголю — горілки, віскі, коньяку. Шмаков пив як справжній північний сяючий російський богатир, дивуючи навіть такого хронічного алкоголіка, як Гена Якименко. Втім, Гена не дуже дотримувався алкогольного ритму розмови: його з’їдала якась чужа, неприємна думка, навіть не стільки вербально сформульована мисль, скільки незрозумілий тягар на серці, щось пекуче-чуже; можливо, це був спогад про давнє, назавжди втрачене щасливе життя — про Зою з її дивними очима, про той час, коли його не оточували відморозки-вбивці, коли, навпаки, вбивць намагалися ловити й брати в кайдани, коли він жив в інший країні — настільки іншій, що здавалася вона країною снів, де не гуркотіла артилерія й ненависть не палахкотіла в крові, коли кров не лилася, люди не носили фальшивих, вирізаних із жерсті орденів, а Зоя любила його, довірливо притискалася до нього вночі — не так, як ці курви та шмари, смердючі розпашки яких так набридли Геннадію, а слиняві смоктачки-роти викликали в нього огиду.
Він перестав вслухатися в плутаний хід розмови, в брехню цього чергового полярника — бо не вірив Гена в цілу бригаду озброєних російських месників, бо його куратор із ФСБ, справжній полковник Дранік тихо попередив про згортання операції “Новоросія”, перехід до нової фази глобальної боротьби; Гена розумів, що перш за все треба було б прикінчити самого Драніка — виняткову тварюку, який усіх своїх підлеглих по МГБ перетворив на холуїв і який шантажував Якименка Зоєю, тим, що стала вона, мовляв, агенткою бандерівського СБУ, виступає на п’ятому каналі американських холуїв у Києві — ганьбить Росію і народне повстання в Горлівці. Дранік залякав Якименка своїми підозрами, перетворив його на тварюку повзучу, на постачальника проституток і наркоти цьому коротконогому вилупку.
Думки Якименка, котрий страждав під тиском болю в душі дедалі сильніше, повели його в страшному напрямі: уявив, як убиває Драніка в приміщенні МГБ й, захопивши списки таємної агентури, переходить на бік укропів з повинною, як кається, викриваючи московську агентуру, зокрема й свого родича Антона, всіх тих, які спровокували повстання в Горлівці й перші пролили кров громадянської війни. І як мириться із Зоєю. Одного разу він навіть спробував подзвонити їй, але почув відповідь якогось Єрохіна чи Єрофеєва.
Незчувся, як залишився сам у мороці стриптизного залу з похиленою на груди головою, де Феана майже припинила своє похабне кривляння під музику Вівальді.
Савелій Шмаков пішов до туалету слідом за Антоном Андроновим. Той стояв на колінах перед унітазом й заходився в судорогах блювоти. Музика Вівальді звучала і в туалеті, щоб усолоджувати відвідувачів борделю під час відправляння природних потреб. Майже не захмелілий (бо ковтнув таблетку американського антиалкогольного інгібітора, подарованого в Києві знайомим співробітником РУМО США — інструктором спецназу, який працював із загоном Голубка) Гліб Голубко, котрий з весни вирощував розкішну бороду, витягнув кинджал морської піхоти США й спокійно, наче різник на бійні, перерізав горло Антону Андронову, помітивши при цьому, що той скинув чорні окуляри і що в нього невинно голубі очі; кров хлинула в унітаз. Дивне словосполучення “горло — Горлівка”, подумав Гліб, відмивши кинджал у раковині й висушивши руки в хрипливому вентиляторі, який майже не подавав гарячого повітря. Потім з мобілки послав сигнал своїй охороні.
Повернувшись до зали, Гліб тихо послав Феону нах — вона, добре тренована бордельним життям, негайно злиняла на кухню. Гліб підхопив Якименка, поклав його руку собі на плече, й підвівши, витягнув на площадку. Люди Гліба тихо зламали тут шиї двом охоронцям заступника начальника міськуправління МГБ ДНР. З піснею “Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой!” (пісню в міру своїх сил намагався підхопити Якименко) Голубко вивів Якименка на двір, де вже смеркалося, й оголосив, що вони з Геною їдуть до справжніх дівчат, бо від цих прогнилих курв їх нудить.
Всадовив Гену до свого “Мерседеса” й вони рушили на північ, в напрямі до Зайцевого.
На заході низьке степове сонце червоною важкою загравою позначило закінчення цього дня.
74
Рай, моїй мамі
Галині Іванівні Онопко
Люба матусю, мамочко, мамуленько!
Пише тобі твоя доця Ліза, вона ж Аліса. Переконана, що ти перебуваєш у раю, бо якщо на світі є Бог, він не зміг би помістити мою маму десь інде, ніж рай. Це зі мною Йому доведеться багато помучитись, поки вирішить — де моє місце на небі.
На землі місця майже не залишилось.
Все почалось від того, коли я зрадила тебе, коли, будучи в хмільному загулі, не пішла до тебе, до лікарні, де ти померла. Не побачила тебе в останні твої хвилини, не попрощалася, за що тепер Бог мене карає. Я сподіваюся, що, коли ми зустрінемося з тобою, матусю, на небі, ти простиш мене й приголубиш твою нещасну доньку.
Не буду описувати події останніх кількох років — що відбувалося зі мною, як шарпала мене моя доля і моя дурна натура. Якби я все це написала — вийшов би примітивний бульварний роман, бо писати як Генрі Міллер “Тропік Козерога” все одно не зможу.
Але за цей час я втратила все: залишки совісті, психічну рівновагу, здатність любити кого-небудь, втратила Київ і взагалі Україну, і людину, про яку я думала, що кохаю, і квартиру, і гроші — й опинилася на чужині. В Білорусії. В Мінську. Звідти я подалась на ще чужішу чужину — до Варшави.
У Варшаві я бувала двічі — купувала речі, необхідні нашим воякам, але добрих знайомих так і не набула. Коли опинилась там тепер сама-самісінька й коли в банку почула, що мої численні кредитні карточки заблоковано і грошей у мене немає, я зрозуміла, що влетіла у велику халепу, потрапила до ями, з якої немає виходу. Боргова яма, як у середні віки.
У мене лишилося сто злотих з останньої поїздки і я вирішила переночувати в якомусь дешевому готелі. Нарешті знайшла пристанище за 40 злотих за ніч — недалеко від центрального залізничного вокзалу.
У Варшаві стояла холодна дощова погода з пронизливим вітром, я була втомлена, ледве ноги тягнула й проклинала все: своє життя, втечу з Києва, Польщу і цю Варшаву, де на більшості вулиць немає дерев, а в холодні дні довго тут ходити неможливо. Готель називався “Гостел” на вулиці Твердій. Уявляєш, мамуню, які назви вулиць? Тверда, Залізна, Крохмальна. Ця Тверда вулиця виявилась для мене справді Твердою. Я дісталася готелю надвечір. Виявилось, що платити 40 злотих треба за ліжко, що стоїть у кімнаті на 10 (!) ліжок — двоповерхових, як у концтаборі.
Кімната смердюча, якісь бомжихи ночували, старі повії, я лягла на нижньому ліжку і щойно заснула, бо була змучена, як почула, як по обличчю тече тепла сеча — бо наді мною якась п’яна ідіотка помочилась. Я пішла до рецепції, поскаржилася, там якийсь єзуїт з пияцькою спухлою мордою дуже ввічливо вибачився, навіть кланявся — пшепрашам, пані, прошем пані, зараз дам пані окремий покій — і заштовхав мене до якоїсь комірки, почав здирати з мене майку й спробував зґвалтувати, схиляв до орального сексу. Я дала йому в пику, він став бити мене в живіт, я впала на підлогу, а він викликав поліцію. Приїхало двоє, щось ґелкотіли з єзуїтом, я не зрозуміла, але заламали мені руки й сказали, що я щось вкрала у сусідки по ліжку, — а та підтвердила. Коли почули, що я з України, поліцаї почали кричати “курва, курва!” — з них це слово летіло потоком, як гівно з каналізаційної труби, вони кричали “понаїхало тут злодіїв і курв з України” й поволокли мене до відділку. Ти вибач, мамо, ти хоч і в раю, але повинна знати, що коїться на землі. Я спробувала забрати свою сумку з документами й залишками грошей, але сумки під подушкою вже не було. В кімнаті запалили світло, всі ночівниці зірвалися з ліжок, кричали, що ніякої сумки не було і що спати їм не дають, — і так, побита і пограбована, я опинилась у четвертому відділенні варшавської поліції на вулиці Житній, у центрі міста. Та це я зрозуміла тільки наступного дня. Мене запхали до мавп’ятника, де був той самий контингент, що в гостелі.
Я почувалася викінченою, безнадійно загубленою в проклятому світі, покинутою всіма, нікому не потрібною. Був момент, коли пожаліла, що не поїхала до Москви з одним знайомим. Примостилася в кутку камери, хтось кинув мені лахміття, залишки шерстяної ковдри, і я заснула.
І тоді до мене прийшов Він, мамо! Він!
Наснилося мені дивне місто, не схоже ні на Київ, ні на Варшаву, — на високій горі, сяюче, хоча сонця на небі не видно. Будинки білі, рожеві, блакитні, але на вулицях нікого нема — таке враження, що всі люди кудись побігли, наче на стадіон чи мітинг, бо здаля чути гомін натовпу. Я повзу, знесилена, намагаючись знайти прихисток — де б переночувати? Але всі двері будинків зачинені, ніхто не відповідає на мій стукіт — і я розумію, що до кінця цієї нескінченної вулиці, що йде вгору, я не дійду. Помру.
І раптом мені назустріч йде молода людина, схожа на Джона Леннона — я навіть зраділа, що це Леннон. Але це був не він.
На білій майці в нього напис: “To make Love”. А джинси старі, драні на колінах. І ноги босі, роздерті в кров на камінні, яким вимощено вулиці.
Від Нього йшло світло, якого я ще ніколи в житті не бачила. І окулярів, як у Леннона, у Нього не було.
Не знаю як, але зрозуміла: це Ісус.
Він зупинився й уважно подивився на мене. Я зупинилася, ще не вірячи своїм очам.
— Куди йдеш, сестро? — спитав Христос лагідно.
— Не знаю. Я збилася з дороги й не відаю — куди йти.
— Є лише одна дорога. Йти зі мною, — тихо сказав Він.
— Але я брудна повія, я зрадниця, я зрадила маму, я вбивця, я втратила рідну землю, я продажна хвойда, я відмовилась від свого імені й прізвища. Уявляєш? Мені не подобається прізвище Онопко. Ніби воно селюцьке, дурнувате, занизьке для мене!
Він дуже високий і худий був. Поклав руку мені на голову і я відчула дивну полегкість у тілі й у душі, наче ковтнула якийсь драг.
— Я прийшов, — мовив Він, — не судити тебе, а щоб тебе спасти.
— Забери мене з собою у свій час, — попросила я.
— Ти мені потрібна в цьому часі, — відповів Він.
А потім Христос сказав щось незрозуміле:
— Фарисеї не тільки там, де мене проклинають, а й там, де мене славлять. Бійся їх.
І додав:
— Я виноградна лоза. Ти — мала галузка. Перебувай у мені, в моїй любові, а мої слова перебуватимуть у тобі. І тоді проси, що тобі забажається, — і станеться тобі.
Він зник, і я лишилася сама на порожній вулиці дивного міста.
І одразу прокинулася в мавп’ятнику від галасу жінок і брязкоту заґратованих дверей. Урешті мене привели до жінки в поліцейському мундирі, її звали підінспектор Ева. Вона терпляче слухала мої пояснення, аж потім непоганою українською мовою сказала: “У тому гостелі кояться погані речі. Це вже не перший сигнал. Я спробою знайти твою сумку. Але моя тобі порада: йди до українського консулату. Вони дадуть тимчасові документи й відправлять в Україну. Повертайся додому, бо тут… ніхто тебе не чекає”.
Вона дала мені папірець з адресою і телефонами консулату й двадцять злотих і відпустила. І я знову опинилася на чужих, бездеревих вулицях Варшави. Звісно, я не збиралася йти до консулату, бо не хотіла повертатися до України, де мене чекав суд і тюрма. Але я вже не боялася нічого, бо несла в собі світло Христове, що осяяло мене у відділку поліції на вулиці Житній. Назва вулиці — хлібодайна. Я просто вирішила йти куди очі ведуть, відчувала в собі нові сили. Йшла повз якісь палаци й старовинні будинки, гарні, але не такі, як у нас у Києві: схожі, але чужі, що належали до іншого світу.
Нарешті я побачила триповерховий будинок з колонами, — мабуть, належав якомусь магнату, а біля входу до будинку стояли дві жінки, які розмовляли по-українськи. Уявляєш, матусю? Обіцянка Христа почала збуватись. Я спитала жінок — що це за будинок, а вони сказали, що це — церква! Українська! Я не могла очам своїм повірити, доки вони не завели мене всередину: справді — світла, без усяких розписів на стінах, але неймовірно гарна, з картинами на стінах, старовинна церква Успіння Найсвятішої Богородиці Діви Марії, що належить українській греко-католицькій церкві сестер василіанок. А вулиця — як зветься та вулиця у центрі Варшави, де стоїть ця церква? Вулиця Медова, мамо! Отак Він привів мене з вулиці Твердої до Медової! Мені так сподобалось у цій церкві — тут люди вже збиралися на молитву за мир на Україні, де мав служити сам митрополит варшавський, що я спитала жінок: чи можна влаштуватися тут працювати?
Одна з жінок, звали її Марія, вона з Перемишля приїхала, спитала — що я вмію? І що хочу?
Я сказала, що хотіла б стати монашкою, а вмію працювати руками — прибирати, шити, варити, доглядати за садом… Звичайно, я не сказала, що вмію співати, кривлятися, займатися блудом і писати дурні вірші, зніматися в ХХХ-фільмах, прости мене, мамуню… Бо тепер я відчувала Його в собі й хотіла йти за Ним всюди.
Я знала куди приведе Його шлях.
Ця літня жіночка Марія сказала, що належить до громади сестер-служебниць пренепорочної діви Марії в Бартошицях — далеко від Варшави. Це маленьке містечко, недалеко від Балтійського моря, на землях колишньої Східної Пруссії. Сестри займаються опікою над хворими, над дітьми з сиротинця — і якщо я бажаю служити Богу, то може мене забрати з собою до Бартошиць. Звичайно, заперечила вона, я не стану одразу монахинею — це довгий шлях молитов, очищення від гріхів минулого, випробування бідністю, покорою й працею. Але стати на цей шлях я зможу, коли почну працювати в їхній громаді.
Я матиму ліжко для проживання й скромну їжу, а грошей майже не буде — хіба що, співчутливо похитала вона головою, зберемо трохи злотих на дантиста, щоб поставити тобі зуби.
Я погодилась на все, мамо, бо справді вирішила почати нове життя, тільки згадувала весь час — як хреститися? Згадала, як це робила ти — і виявилося, що греко-католики моляться, як ти, й хрестяться так, як це робила ти, а молитов я не знала — і чесно призналася в тому Марії. Вона сказала, що тексти молитов мені дадуть і я повинна буду їх повторювати п’ять годин на день, і ходити на всі служби в жіночому монастирі благословенної сестри Йосафати Гордашевської.
Сестра Марія спитала — як би я хотіла, щоб мене називали, і я обрала твоє ім’я, мамочко: Галина. Найкраще ім’я в світі. Сестра Галина.
Отже, сьогодні я разом із сестрою Марією їду вечірнім поїздом до Бартошиць з вірою в нове життя.
Єдине, що мене непокоїть — і про що я нікому ще не сказала, — це те, що упродовж останніх трьох місяців у мене зупинка менструацій і я боюся, що завагітніла.
Цілую тебе, мамулю.
Твоя Ліза, тепер — сестра-служебниця Галина.
Далі буде.
