Петро СОРОКА
Продовження.
Початоку у 4—7, 9 за 2016 р.
Український читач втомився чекати на сильного героя, який викликав би захват і якого хотілося б наслідувати. Школа втовкмачувала і продовжує втовкмачувати у дитячі голови, що література наслідує життя, хоча насправді життя значно більше наслідує літературу. Тому так важливо, щоб було що наслідувати.
Наведу два найяскравіші приклади великої ролі літератури. Поляки переконані, що їхня нація сконсолідувалася і спромоглася на визвольну війну проти Росії завдяки романам Генрика Сенкевича. А в російській критиці побутує думка, що перемогу в Другій світовій війні Росія одержала й завдяки “Василію Тьоркіну” О. Твардовського. З цього приводу пригадується також Франкове твердження про Шевченка: зробив для України більше як сто переможних армій.
Маю переконання: втрати Криму і війни на сході можна було б уникнути, якби за роки незалежності література перебувала під опікою держави, утримувався її високий рівень і статус. Це ж стосується і кінематографа.
Літературу не тільки відкинули на задній план, її знищили нівеляцією, а це найстрашніше для мистецтва. Бездарний письменник не тільки не спроможний підняти високопатріотичну тему, він її профанує. Біда не в тому, що у нас немає творів про героїку часів УПА чи козаччини, а в тому, що вони низькопробні. У літературі все вирішує рівень художності.
Боротьба за державу — це також боротьба за високий рівень стилістики. Держава, що дбає про себе, має тиражувати мільйонними накладами високохудожні твори і ставити заслін попсі й сірятині.
Більш як за два десятиріччя не видано масовим накладом жодного художнього твору, здатного вплинути на рівень національної свідомості. Не з’явився жоден україноцентричний фільм, на основі якого ми могли б виховувати патріотів.
Не вірю, що можна виграти війну і об’єднати націю без літератури і мистецтва загалом.
Проза Василя Трубая належить до найцікавіших мистецьких з’яв нашого часу. Трубай вишуканий стиліст, майстер добре акцентованого слова, точного вислову, напрочуд поетичних описів і глибокої філософської думки. Магістр підтексту і надтексту. І разом з тим він залишається найменш поцінованим автором. У нього немає великих багатотисячних накладів, високих нагород і відзнак, про нього зовсім мало пишуть критики і літературознавці, він не потрапляє у жодні літературні обойми.
Усе це дуже несправедливо, навіть образливо. Але що вдіяти. Літературне безчасся затягується. Хоча, з іншого боку, В. Трубая охоче друкують провідні літературномистецькі часописи, він потрапляє у престижні антології, врядигоди його перекладають іншими мовами. Він не метушиться, не педалює ситуацію, не працює ліктями, а трудиться зі стоїстичним спокоєм майстра. Він знає, що у його прози заповідається велике і довге життя, бо належить до тих прозаїків, які визначають обличчя сучасної української прози.
В. Трубай легко витримує порівняння з великими стилістами Ернестом Юнгом, Йозефом Ротом і Петером Надашем. Естетично підготовлений читач це відчує і підтвердить.
Своєрідна візитка В. Трубая — новела “Все просто”. Це коротка оповідь про один день творчої людини, що поєднує споглядання і замилування красою світу з розумовою і фізичною працею. Щось є у цій новелі від японських майстрів, які працюють на випередженні думки, щось від еллінів, у яких горує переживання. Але це глибоко національна проза, україноцентрична за духом і світовідчуттям. Так написати може тільки той, хто щокою тулиться до серця своєї вітчизни. А це серце для Василя б’ється у селі Халеп’я на Київщині.
У В. Трубая слово дихає і фраза пульсує. Легко і радісно відчувати живчик його прози, гойдатися на глибоких водах її ритмів. Це дарує насолоду. Це невимовно. Як і пахощі, які вона розпросторює, як і акустика, яку створює, як і настрій, який неможливо забути — ні на землі, ні, гадаю, на небесах.
З титульної сторінки цієї книжки (Наш Дімаров. Статті. Інтерв’ю. Спогади. Листи. Присвяти. — К.: Фенікс, 2015) на нас проникливим поглядом дивиться красивий чоловік поважного віку. Губи ледьледь усміхаються, очі зіркі й теж усміхнені, високий мудрий лоб прикриває весела кепка. Це обличчя не тільки добре відоме усім, закоханим у літературу, воно стало для багатьох близьким, дорогим і рідним.
Анатолій Дімаров прожив велике і плідне життя, він один із тих, хто найповніше і найправдивіше виповів правду про ХХ століття — епоху апокаліптичних зрушень і катаклізмів. Поряд з ним можна поставити небагатьох — Григора Тютюнника, Віктора Міняйла, Юрія Мушкетика, Павла Загребельного, Василя Захарченка, ще, може, двохтрьох. І це в країні, де тисячі професійних літераторів і сотні тисяч творчих чи пишучих, де нині, може, кожен десятий вважає за необхідне видати свою книжку.
Ці спогади про Метра відкриває винятково проникливий, з геніальними знахідками вірш В. Базилевського “Патріарх”.
Щось цей світ аж судомить від болю,
Щось занадто вже холодно тут.
Це тому, що Андрійович Толя
Спокусився на вишній маршрут.
Десь там в іншому вимірі й часі
П’є нектар з галактичних криниць.
Юних муз веселить на Парнасі
Дивогляддям земних небилиць.
А мені його тут би обняти!
В окаянну добу холодів
Був мені він за старшого брата,
Літописець погаслих світів…
Знову й знову перечитую ці чеканні, виболені строфи, уже знаю їх напам’ять, але якась магічна притягальність змушує повертатися до них, вчитуватися в надії відкрити щось нове, приховане в підтексті, між рядками.
У “Нашому Дімарові” перехрестилися долі багатьох людей. У іменах це відбито так: М. Жулинський і В. Дончик, М. Слабошпицький і Г. Штонь, М. Наєнко і Т. Гросевич, Ю. Мушкетик і П. Загребельний, А. Жикол і С. Гречанюк, П. Перебийніс і М. Кодак, В. Лис і П. Вольвач, С. Козак і Н. Зінець… Цей перелік можна продовжувати ще довго. Анатолій Андрійович любив людей і люди це відчували, інтуїтивно тягнулися до нього. Звичайно, душу в цю книгу вдихнули передусім Євдокія Несторівна Дімарова, Павло Щегельський і Леся Степовичка.
Назагал ця книга дуже цільна, містка, вагома. Тут є що зачерпнути допитливому розумові, є чого вчитися, особливо молодим літераторам, бо найважливіше, як на мене, це уроки, які дає Дімаров, які залишив нам як великий і мудрий майстер. Ось деякі позначки на тому шляху:
“Мої друзіписьменники правильно помітили, що я дуже давно відмовився від оцих зовнішніх описів: “то була молода людина, років сорок, блондин…” Завжди хотів, щоб читач побачив мого героя наче він справді сам із живою людиною зустрівся. Зовнішність має проявитися в діях героя”. “Мені ніколи не доводилося ритися в словниках, бо в мені це відчуття мови, життя українського жило з народу”. “Над першою фразою іноді сидів і мучився і місяць, і два, і три. Бо саме та правильна перша фраза вела мене далі”. “Свої книжки ніколи не перечитую. Я що — дурний?” “Дивлюся я на цих сопливих, які матюки пишуть. Ну, ви розумієте, що це ж найлегше — матом писати. А вони ще й цим пишаються. Невже не можна те саме сказати так, щоб не образити читача? Я ніколи не вживав нецензурну лексику”. “Прозу писати набагато важче (ніж поезію, — прим. П. С.), це треба щодня як проклятому працювати, мучитися над словом. У кожного речення м’язи мають бути такі, як у Кличка. А головне — письменник має вже першою фразою спіймати читача на гачок”. “Я ніколи нічого не досліджував для своїх творів. В архіви не ходив, очевидців не шукав. Брав усе від життя… Писав так, як умів, нікого не наслідував”. “Нації — це єдиний подарунок Бога, який збереже людство”. “У селі якось одразу видно, що в тебе на душі… У місті — народ прийшлий”. “Книжку ніщо не замінить. Навіть кіно. Книжка — дуже затишна річ, адже вона зі мною може навіть мандрувати. Книжка збагачує, дає розраду, збуджує уяву. Людство читатиме книжки доки й житиме. Може, щоправда, друкуватимуться вони не на папері”. “Тепер останнє слово, як перед смертю. Усі оці зрушення соціальні — це не головне в житті. Найголовніше — прийти додому, у затишок, де є людина, яка вас розуміє. Оце й важливо — берегти своє кубельце”.
Безперечно, в цій книзі кожен відкриє щось своє. Дімаров невичерпний.
Хочу сказати, що це видання я отримав з такою прекрасною дедикацією: “Шановному Петрові Івановичу — авторові найкращої рецензії на твори Анатолія Андрійовича (за визначенням самого А. Д.), вміщеної в цій книзі (стор. 116). З подякою Є. Н. Дімарова — дружина письменника. 7.07. 2015 р. м. Київ”.
Звичайно, я був би дуже наївною людиною, якби сприйняв цю гіперболізовану похвалу великого майстра за чисту монету. Куди кращі відгуки за мій написали М. Жулинський, В. Базилевський, М. Наєнко, М. Слабошпицький та інші критики. Але Дімаров на схилі літ любив і поособливому виділяв лаконізм у літературі й тому, можливо, звернув увагу на фрагмент із мого денника. Скільки разів я зарікався не писати більше рецензій та відгуків, та спробуй втриматися після таких реляцій.
І ще. Читаючи цю книжку, відчув живу присутність А. Дімарова. І з якоюсь неймовірною схвильованістю вигукнув: “Дякую, Боже, що я не розминувся з кращими письменниками свого часу: Харчуком і Дроздом, Холодним та Іллею, Іовим і Кожелянком, Бастюком і Гудзем, Зборовською і Гнатюком, Орачем і Сомом… Ніколи не перестану дякувати, що в моєму житті були Кошелівець і Качуровський, Славутич і НитченкоЧуб, ГайГоловко і Зоя Когут, Г. Вишневий і Р. Бабовал… І ще десятки, а може, й сотні інших…
Зі словом пов’язана якась особлива тайна. Розгадати її немислимо.
Між тим, що я думаю, і тим, що озвучую, — майже провалля.
Наприклад, я подумки звертаюся до Бога і це звучить щиро і сповідальнодовірчо. Але тільки спробую повторити це вголос, як слова втрачають глибину і звучать наскрізь штучно, навіть фальшиво. Хоча, здається, я просто озвучив ті слова, що звучали в мені.
Чому? Як знати.
З письмом ще гірше.
Написане — тільки блідий відбиток виношених і виболених думок. Ось де джерело непереминальної муки для письменника.
Нічого вище духовного побратимства, творчої дружби для мене немає. Хтось може запитати, а як з отим: “Платон мені друг, а істина дорожча”? А я скажу: що мені до тої земної істини, яка завтра може виявитися неістинною, а з погляду вічності просто ілюзорною. А дружба справді вічна, і душа забере її з собою, як безцінний скарб, на небеса.
Озираючись на пройдений шлях, бачу, що дружба, приятелювання, спілкування з письменниками та іншими творчими людьми дарували мені не менше радості й утіхи, як прочитані книжки. І нині, сягнувши такого поважного земного віку, кажу: хай буде благословенна творча дружба! А хто цього не збагнув і виявляє баранячу впертість у відстоюванні ілюзорних принципів і сумнівних істин, для мене більше не існує.
Книжки для мене все: розрада, розкіш, щастя і труждина. В них знаходжу мудрість і втіху, відповіді на насущні питання і поживу для розуму. Вони мій кисень, мій наркотик, крила і власяниця. Та передусім любов. Хочу вірити, вічна і непроминальна.
Кажуть: людина голіруч приходить у цей світ і відходить з порожніми руками. Хочу вірити, що це не так. Бо надіюся, що заберу з собою у засвіти багатотисячну бібліотеку прочитаних книг, сотні улюблених героїв, високі емоції і хвилюючі душевні стани, прозріння і осяяння, знання і невситиму жагу пізнання.
Далі буде.
