15 лютого 2016 р.
Не так тії вороги…
Інколи справді буває за приказкою: “не так тії вороги, як “добрії” люде…” А коли це на війні, то тим страшніше. Хоч не дуже вірю, що до “добрих людей” дійдуть ці історії, а всетаки у щоденнику хай вони будуть. Вода камінь точить. Може, до когосьтаки дійде.
Через несправний
акумулятор!
Беруться майстри реанімувати стару техніку, яка потім слугує на війні. І це добре. Але іноді виходить на зле…
Лежить у 7й палаті гнійної хірургії київського шпиталю Володимир Борисович Карпулін. Йому 55 років, із Херсонщини. В АТО служив у роті матеріального забезпечення. Поки було 10 градусів морозу — клопотів із машиною не знав. І раптом довелося рушити у дорогу за тридцятиградусного морозу. Машина зупинилася на трасі. Почав заводити — не заводиться. А ніч насувається. Машина підрихтована і зовні наче нова, а акумулятор… старенький. Він такого морозу не витримує. Довгенько мордувався Володимир коло машини. Вже й розвиднюватися почало. Відчув, що дубіє від холоду.
Рушив до села. Йшов важко. В селі — наші. Ноги гріти почав, але вони як не свої. Медбрат тільки поглянув на них і одразу повіз у Часовий Яр. Там — перша допомога і негайно до Харкова, тоді до Києва. І лежить воїн, чоловік, батько Володимир Карпулін на шпитальному ліжку без… обох ніг.
Усе через несправний акумулятор. Через чиєсь безголів’я.
Із вини залізничників
Чую миле ім’я та прізвище — Олег Черепаха. Його носій жартує: серед українських прізвищ присутній весь зоопарк! Родом із села Степанки на Черкащині. З 19 квітня 2015 року сержант 28ї бригади. Головна професія — водій. Але обов’язки зв’язківця також виконував. Я зрозуміла — майстер на всі руки. На фронті універсалів особливо цінують.
Та лишилася бригада без Олега… Тіло, особливо ноги, в суцільних опіках. Чому? В Куп’янську ремонтували машину на платформі. Коли її оглядав, втрапила в Олега електрична дуга 27,5 тис. вольт, бо залізничники… не відключили лінію, хоча це був їхній безпосередній обов’язок! От і сталося тяжке враження струмом і опалення полум’ям. Спершу лікували у Харкові. Воно, може, не гарно так писати, але сказав Олег: “Там не лікарі мені трапилися, а коновали”. У Києві лікування нормальне.
Хоч як би там було, а з вини своїх залізничників побратимифронтовики лишилися без Олега Черепахи — майстра на всі руки.
19 лютого 2016 р.
Я вірю в Україну
Завжди радісно спілкуватися з оптимістичною, інтелігентною, сильною духом людиною. Тим більше з військовою.
Саме таким є Сергій Олексійович Мащенко. У мирний час слюсарремонтник газового обладнання. Коли почалася Революція гідності, пішов на Майдан. Стояв на блокпостах у рідному КорсуніШевченківському, аби не пускати на Київ тітушок.
А коли московити почали війну проти України, Сергій Олексійович пішов на фронт, став розвідником. Його небезпечний розвідницький труд врятував життя багатьом воїнам.
Мабуть, нема людини в Україні, яка б не жахнулася від телевізійної інформації про те, як мужніх хлопців, які були на передовій у боях, відправили “перепочити” на полігон без зручностей (одне ліжко на трьох!) і в суцільному болоті (багно до колін!). І ці мужні воїни пішли маршем протесту до Миколаївської військової прокуратури… Лише тоді начальство заворушилося…
Подібне призвело до тяжкої застуди Сергія Олексійовича. Не лише бронхіт, легені, а й нирки зачепило хворобою. Тому й втрапив із передової до київського шпиталю. Та не охочий про хвороби говорити. Більше про життя! Наприклад, про те, що, поки він на фронті, дві його невісточки подарували дідусеві внуків — Назара й Тимофія! А ще фронтовик із гордістю показує мені книжку “Украина — Быль и боль”. Автор — його колишній командир Віталій Янушевський. У передмові про її зміст сказано: “правдивий фрагмент недавнього минулого”. Книжка потрібна. А на моє зауваження, чому не українською написана, пан Сергій сказав, що автор думає і державною мовою її видати.
Бесідували і про проблеми армії. Потішив мене Сергій Олексійович: “Армія наша піднялась добре, стає професійною. Люди у нас гарні. Я вірю в Україну”.
Я тішилась його оптимізмом, його добрим життєвим настроєм. Але думала про те, що ворог знов розкручується. Московити використовують заборонену зброю. Побільшало поранених. Як тяжко знов чути про загиблих! А тут ще і “своїми силами” себе калічимо. Який абсурд!
17 лютого 2016 р.
Коли вперше прийшла до біженців із Донецька родини Марії Стус, сестри поета Василя Стуса, і почула, як її малесенька (рочків три) правнучка Меланка, бавлячись мирними цяцьками, тут, у спокійному Києві, час від часу вигукує “Піфпаф”, мені похололо в душі… А ось тепер чую “Піфпаф” від маріупольця Олександра Володимировича Жукова: коли рік тому почалися інтенсивні обстріли міста, внучка питала щоразу: “Діду, це грім?” А вони далі палять! А дитя питає… Не витримав — пішов до військкомату.
“Думав, маю військову спеціальність, досвід служби в армії — буду корисним. Я за освітою інженермеханік по авіаційних двигунах. А мені сказали: “Всі літаки попадали (!) і такі фахівці не потрібні. Спрямували у флот. Там сказали, що 53 роки, застарий. Запропонували посаду замполіта. Та це — не моє. Після всіх пригод і перенавчань став командиром навчального взводу на полігоні “Десна” із переносних зенітноракетних комплексів! Але довелося добряче спочатку самому вивчити ту зенітну пушку. Ось така дивна кадрова політика. Кухарів і піхотинців перевчають на техніків літаків, а готового техніка перевчають на інше. Як все “мудро і гарно” організовано.
А помацайте мою військову форму, яку в народі звуть “стекляшка”! Видно, за хороший відкат хтось виграв тендер на цей матеріал? У такій клейонці влітку пітнієш, а взимку мерзнеш. За літо тричі хворів на бронхіт, хоча в мирному житті ніколи не хворів на застуди. А тут — почалося…
Згодьтеся, в екстремальних умовах військовим потрібні вітаміни. За весну, літо і осінь з вітамінів я куштував тільки… позаторішні квашені бочкові огірки і кашу, схожу на клейстер.
А ще ж контингент який! Особливо в шосту хвилю мобілізації прийшли ще ті “воїни”! Такі, що хоч стій, хоч падай. Особливо відзначився Харків, який нам прислав або відвертих бомжів, або закінчених алкоголіків, ще й хворих на туберкульоз… Чи не вміли організувати мобілізацію, чи хабарі спрацьовували, але дістали ми таких вояків. Їх збирали, де прийдеться. Фотографували у черговому піджаку (один на 10), виписували їм нові військові квитки… Був випадок: вів я такого новобранця на склад одержати форму, а він дорогою знепритомнів. Якась алкогольна проблема. Ось такі у нас бійці трапляються!”.
Цю страшну розповідь почула від воїна Жука, коли проводжала його алеєю до… туберкульозного корпусу шпиталю. Не диво, що викладач, маючи справу з хворими воякамибомжами й алкашами, підхопив цю тяжку хворобу. Тепер — на антибіотиках і паралельно — лікування печінки. У шпиталі вже три місяці. А на сході знову розгулюють бандити.
21 лютого 2016 р.
У селі Лісовому Тальнівського району на Черкащині стоїть на подвір’ї Шумейків дерев’яний млин — вітряк. Як витвір мистецтва. Про старовину нагадує. Пишаються цією красою односельці. Як і іншими творами народного художника, 45літнього Юрія Шумейка — оригінальними меблями, казковими, міфічними образами з дерева.
Про свого дядька Юрка з гордістю розповідає мені у шпитальному коридорчику племінниця Марія Кравченко, акушерка одного з київських пологових будинків. Щодня після роботи — у військовому шпиталі, допомагає своєму родичу долати страшну біду. Він лише другий день як з реанімації. Нині — на перев’язці. А це довга процедура. Бандитський снайпер розривною кулею (забороненою!) калібром 12,2 мм влучив у шию Юрія і далі в обличчя, розірвавши його… Слава Богу, що мозок не зачепило. Але швидше за все, праве око Юрій втратить. Говорити зовсім не може. Він пише. Так і спілкується зі світом.
Славу і подяку висловлює Марія хірургу відділення щелепнолицевої хірургії шпиталю Сергію Миколайовичу Козловському, який зробив таку складну операцію Юрію Шумейку!
А тяжкопоранений художник тим часом розповідає письмово про дива: оком, яке наче не бачить, він… бачить дим, туман і різні образи, які пливуть тим туманом.
На фронті з літа 2015 року. Доброволець із шевченківського краю Юрій Шумейко служив у 93й бригаді. Позивний “Британець”. Охороняли стратегічний об’єкт — шахту “Бутівка” біля Донецька. У той злощасний момент проти наших захисників діяли аж три снайпери. Двох знешкодили. А третій… влучив у Юрія…
Тількино Юрій отямився в реанімації, написав: “Я безсмертний! Повернуся ще на схід! За душею того снайпера!”
Затямте, вороги, український воїн безсмертний!
Фото Стефанії ДОВГАНЬ
