Віталій АБЛІЦОВ
Епіграфом до нотаток стосовно щойно виданого двомовного (російською й українською) “шедевра” вітчизняної публіцистики “Четверта республіка” Б. Ложкіна (глава Адміністрації Президента України), взято два речення, які автор спеціально викладає російською мовою (цитати взяті з “Української правди” від 18.03.2016): “Будущее Украины — как бы мы к этому не относились — неразрывно связано с будущим России… Миллионы украинских граждан тяготеют к русской культуре, да что там тяготеют — просто являются носителями русской культурной традиции. Наша задача — сделать так, чтобы они не чувствовали себя чужими внутри украинского политического проекта”. Подібні “відкриття” ніяк не можуть звучати у викладі українською мовою хоча б тому, що вони продовжують зміст розкольницьких програм, котрі ще недавно поширювали адепти “русского мира” й регіонали втікача В. Януковича.
Т. Шевченко:
“На нашій — не своїй землі”
Отже, минуло понад півтора століття, а українці продовжують жити “на нашій — не своїй землі”.
По-перше, хто такі ці проголошені “мы”, про яких просторікує Б. Ложкін?
Хто уповноважував навіть високопосадового чиновника (кандидатуру якого нібито розглядають на пост віце-прем’єра (?!) говорити від імені народу? Тим більше визначати наше майбутнє — бути вічною колонією Російської імперії?
І вимушено доходиш висновку: тому й топчемося на місці ось уже чверть століття, бо центральна влада у нас, хоч як це гірко визнавати, далека від народу. Очільники київського владного олімпу оточили себе, немов міцним бетоном, відвертими українофобами, котрі не бачать (очевидно й не розуміють!) історії вітчизняного державотворення (складної й, на жаль, повної суперечливих сторінок) і загалом — завтрашнього дня України. Їхній словник — запозичений набір (точніше — мавпування) виразів і визначень, що не мають жодного стосунку до оцінки нашої нинішньої ситуації, до якої привели народ “політики”, основне заняття яких діяти за нормами, описаними в сатирі “Батрахоміомахія” (“Війні мишей та жаб”), автори якої були майже сучасниками Гомера з давньоантичних часів.
Та й сама ідея першої чи четвертої республік запозичена з Франції, де історично склалася подібна періодизація історії.
Хочеться це комусь визнавати чи ні, але 24 роки незалежної України — це роки насамперед не економічних і політичних реформ, а тотального протистояння “політичних еліт”, лідери яких мали й мають єдину мету — міцно всістися на владному пагорбі й збагачуватися за рахунок бюджету, тобто народу. І ця жабомишодралівка врешті довела нас до війни, бо якби ми мали відповідні вимогам часу збройні сили, ніколи б авантюрист Путін і його проімперське оточення не насмілилися анексувати Крим і захопити третину Донбасу.
Але чому глава президентської адміністрації дозволяє собі вживати недолугі вислови “український політичний проект”, тощо? Ніхто не напише сьогодні “про ізраїльський політичний проект”, хоча Ізраїль від проголошення рішенням ООН 29 листопада 1947 року незалежності весь час вимушений захищати своє історичне право на самостійність і самобутній розвиток. І в цих надскладних умовах єврейський народ досяг неймовірних успіхів і в економіці, і в науці, і в оборонних технологіях (до речі, Україна й Ізраїль тісно співпрацюють особливо нині, коли нам треба в стислі терміни відновити рівнозначний вимогам часу боєздатний рівень армії і флоту).
Вільність (від невігластва) у вживанні політичної термінології дозволяє собі не лише Б. Ложкін (у пресі було достатньо запитів щодо освіти глави адміністрації, але належної відповіді так ніхто й не дав). Подібні вислови можна почути й від частини народних депутатів, урядових чиновників.
І добре, що опус “Четверта республіка” з’явився саме нині (злі язики вже запустили в журналістський кругообіг вислів “Недоношене дитя”, бо “шедевр” творився 9 місяців). До речі, співавтором Б. Ложкіна виступає одесит В. Федорин, котрий нагадав нам про свого співвітчизника — політолога українофоба Г. Павловського, котрий зі шкіри ліз, догоджаючи В. Путіну й зміцнюючи владу В. Януковича в Україні.
“Звонок от Порошенко застал меня на юге Иордании”
Цей рядок можна вважати своєрідним епіграфом Б. Ложкіна до його книжки. Сподіваюся, що читачі відразу згадали героя кінофільму “За двома зайцями” за п’єсою
М. Старицького Cвирида Голохвостого. Той же розв’язний панібратський словник, та ж центропупівська манера поведінки. Майже через абзац: “Я подумал…”, “Я сказал…”, “Я решил…”. А за цим яканням ховається всього лише провінційний ділок, котрий, користуючись недосконалим вітчизняним законодавством і за фінансової підтримки московських “любих друзів”, русифікував наш інформаційний простір.
Отже, не слова, а діла головне.
А справи Б. Ложкіна явно не проукраїнські. Саме цей медіа-магнат, повторюю, закріпив в Україні російськомовну пресу від “Комсомольской правды” до “Совершенно секретно”.
Про яку контрпропаганду в умовах війни, що триває, можна говорити, коли в Україні немає жодної загальнодержавної газети? Коли всі провідні телерадіоканали віддані у власність егоїстичних олігархів? Коли більшість кабельних телемереж віддані російським телеканалам?
Немає у світі прецеденту, щоб тривала війна, а держава-агресор вільно поширювала свою пресу й ТБ-радіо на території країни, частину якої вона окупувала.
Висновок може бути єдиний: чинна влада не здатна створити належні умови для розвитку національного інформаційного простору. Всюди у світі ЗМІ перебувають у руках громадянського суспільства, а не держави. Незалежні журналісти — єдині, хто здатен виконувати дві основні функції преси: давати народу суспільнозначиму інформацію та забезпечувати моніторинг діяльності влади.
Не з бюджету повинні черпати кошти ЗМІ, а зі створеного Фонду незалежної преси, котрий фінансується за рахунок податків на олігархів, зокрема, за користування ресурсами державного Концерну РРТ, за рахунок податків зарубіжних друкованих видань і телебачення-радіо тощо і, звичайно ж, прибутків від реклами (за різними даними рекламний ринок в Україні оцінюється в кілька мільярдів доларів!).
Про яке спільне майбутнє з Росією говорить Б. Ложкін? Хто забуде загиблих українських воїнів під Іловайськом і Дебальцевим? Хто пробачить звіриний “парад ганьби” в Донецьку, вулицями якого провели наших полонених мобілізованих бійців? Очевидно, у ложкіних кам’яні серця й отруйні пустоти в голові щодо національної оборони.
Можливо, в далекому майбутньому між Україною й Росією відновляться обмежені ділові стосунки, а сьогодні говорити про подібне можуть лише ті, чиї рідні не захищають зі зброєю в руках Батьківщину, хто дбає не про нашу Незалежність, а про свої прибутки й кар’єрні вигоди.
***
Зрозуміло, що “Четверта республіка” Б. Ложкіна ще чекає свого рецензента. Адже ця горепоробка з претензіями на успіх не повинна пройти без виваженої оцінки суспільства. Де наш “Рух”, де об’єднання “1 грудня”, де взагалі наша громадськість?
“…все мовчить, бо благоденствує!” (Т. Шевченко “Кавказ”, 1845).
Б. Ложкін виклав у своєму опусові ті думки, якими сповнені голови багатьох, сьогодні — провідних політиків і можновладців. Це єдине корисне, що, очевидно, зробив у своєму житті медіа-магнат, а нині ймовірний претендент на якесь високе урядове крісло, якого він, безумовно, недостойний.
Закономірно, що навіть так звану “нейтральну” пресу обурило представлення “шедевра” Б. Ложкіна: 600 учасників у бальній залі одного зі столичних готелів, котрих пригощали вином та вишуканими закусками. Жирують-пирують під час війни господарі життя: податок на багатство не сплачують (навпаки — одержують додаткову фінансову допомогу, бо на нове шикарне авто не вистачає доларів).
Мабуть, належить подякувати Б. Ложкіну. За що? За те, що виявив свою позицію, як особа з оточення лідера держави.
Невже ми здатні лише на майдани — спалахи емоцій, коли вже терпіти не можна! Давно настав час аналізу й адекватних висновків. Завтра може бути пізно.
