Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Як відомо, з вересня 1916 р. Михайло Грушевський відбував заслання в Москві, знімаючи квартиру на Арбаті, 55.
Пізніше, в “Автобіографії, 1914—1919 рр.” написав: “Але от прийшла революція, в марті 1917 року зпало ярмо московське. В Київі українці почали організовувати політичний центр, названий Центральною Радою, вибрали мене головою й стали кликати, щоб негайно приїздив”.
Вийшло так, що чотири доби після обрання головою Центральної Ради Грушевський ще жив на Арбаті… Тільки ввечері 11 (24) березня 1917 р. він вийшов із восьмої квартири будинку № 55 і попрямував на Брянський вокзал…
Про те, як розгорталися події далі, ніхто краще за самого Грушевського не розповість:
— Я спішно зібравсь і ввечері в суботу, 11 березня, як встиг і з чим встиг, виїхав з Брянського двірця. Мав маленьку переділку першої класи, де, крім мене, був якийсь молодий співак, що вертавсь на фронт, здається, мобілізований по санітарній часті. Він мене нагодував, чим мав, бо я не встиг нічого купити в дорогу, літаючи по місту. Встиг зате забрати стародруки, раніше закуплені у Большакова (московський букініст. — В. М.), і тепер не витерпів, щоб не подивитись на сі свої скарби. Переглянувши, я вийняв собі Заблудівський Апостол, досить гарно захований (збережений. — В. М.) примірник і взяв його собі під подушку, щоб оглянути на свободі. Потім заліз на своє верхнє ліжко, довгенько оглядав його, доки не згасили світла, і я собі лежав в приємнім настрою, думаючи про поворот до Києва, до родини, стараючись відгадати характер і форми того нового українського руху, що підіймався в нових умовах.
— Ніч пройшла спокійно. Моїм звичаєм я збудивсь рано і, полежавши трохи, зліз додолу, по можності тихо, щоб не збудити свого компаньйона. Було приблизно коло сьомої години. В коридорі коло туалету застав дівчинку, що, видимо, чекала вступу до клозету. Потім виявилось, що се була служниця румунської емігрантської родини, що займала сусіднє з нами купе. Вона була нездорова жолудком, і, збудившись, запалила сухий спирт і поставила молоко, щоб зогріти дитині, а сама вийшла до клозету, але застала його зайнятим, стала чекати і забарилась. Помившись, я вернувсь до свого купе і став убиратись, коли раптом почув з сусіднього купе розпачливий крик румунської пані: foco! foco! (вогонь). Я скоренько докінчив убирання, відчинив купе і виглянув в коридор, — побачив, що з сусіднього купе курить і виривається вогонь. Вияснилось, що, поки служниця ходила, триножок з молоком і бляшечка з сухим спиртом від руху поїзду зсунулися з столика і впали на підлогу, бляшечка покотилась під ліжко, спирт, розливаючись, запалив хідники, котрими вистелено було купе, а далі і сидіння почали горіти. Пані, збудившись і побачивши вогонь, почала крик. Кілька пасажирів вискочили разом зі мною. Піднялась тривога. Прибігла перелякана служниця й стала помагати своїм паням. Пасажири кинулись шукати кондуктора, алярмову гальму, щоб спинити поїзд. Досить довго не могли знайти, поїзд летів, і рух повітря роздмухував вогонь. Я скоренько вбрав своє хутро і, вхопивши з своїх речей дерев’яну коробку і кошик, став виносити з купе. Поїзд за той час уже став. Пробившися між людьми, що збилися й собі з речами в коридорі, я викинув з вагона на сніг винесені два пакунки і почав пробиватись по решту до купе. Але поки добивався, купе вже було повне диму і полум’я. Поткнувсь до середини — трудно щось побачити, борода у мене почала горіти. Бачу, що небезпечно далі там зіставатись, пішов назад. Тим часом вагон сей відчепили від поїзда, — протягом п’яти минут він згорів дощенту, до залізничної платформи. Нам казали перейти до середнього вагону. Коли ми проходили по снігу, почали стріляти патрони, що були в вагоні з різними офіцерами — так ми під такою оригінальною перестрілкою й переносили свої речі. Та мало що котрий і урятував. Було ще рано, всі спали — ледве що встигли повбиратись та повискакувати. Добре, що ніхто не згорів. Румунська та родина — пані з матір’ю й дитиною — дуже пручалась, не хотіла виходити — здається, мала там в купе в речах дорогоцінності чи гроші і не хотіла їх кинути — відтягли їх силоміць, щоб не погоріли.
— Було се недалеко від Брянська. Довезли нас туди, трохи ми там очухались. Люди, щоправда, були здебільшого фронтові, які не дуже були збентежені пригодою — жалували тільки речей, що погоріли. Якийсь жидокспекулянт з останніх грошей (а може, й позичених) накупив був отсе шовкових матерій і віз на контракти до Києва в купе з собою, щоб не платити за перевіз, і все се згоріло. Багато згоріло й у мене: рукописи, книги, найпотрібніші, що я взяв з собою, вся одежина і білизна, і та колекція стародруків, що я збирав у Москві, — дуже в тих роках в них я кохався. В дорозі від Брянська з нами їхав якийсь залізничий агент і списував протоколи, як сталася пожежа (очевидно, підозрівали, чи не було тут якоїсь ворожої чи “злоумишленної” руки) і що у кого згоріло. Нас, пасажирів, се особливо інтересувало: мали ілюзію, що нам повернуть вартість страченого. Розуміється, дуже тяжко було сю вартість обрахувати — подавали її з деяким прибільшенням, рахуючись — мовляли, що речі останніми часами дуже здорожіли, але скільки не прибавляли, все виходив один сміх. Я, щось пригадую собі, вивів цифру свого інвентаря тисячі на три рублів. Залізниця признала мені з того 600 рублів, і поки ті прийшли з управління дороги до київської контори, сі 600 рублів становили вже таку маленьку суму, що я так і не зібравсь піти їх отримати. І всетаки найбільш було шкода стародруків. Я не міг спокійно згадати сих книг, особливо того Апостола, що я розглядав на ліжку і сховав собі під голову…
Про втрату толкового Євангелія 1569 р. Грушевський розповів також у статті “Українські стародруки” (1921):
“Між ріжними утратами, великими і малими, які мені прийшлось понести отсими роками, не раз заколе мене в серце згадка про прегарні примірники українських перводруків — заблудівського толкового “Євангелія” 1569 р. і львівського “Апостола” 1574 р., котрі я віз, вертаючись з свого заслання на Україну, в перших днях революції. Вечером у вагоні я не втерпів, щоб ще раз не поглянути на сі чудові пам’ятки нашої старої графіки, і положив їх собі під подушку, лягаючи спати; але більше не довелось мені їх побачити, бо на світанні вагон сей згорів в усім”.
Ішлося про першодруки Івана Федорова (Федоровича), перший із яких — “Євангеліє учительноє” — побачив світ у Заблудові на Гродненщині, в маєтку князя Григорія Ходкевича (нині — територія Білорусі). Автори коментарів до 9го тому творів Грушевського, в якому надрукована цитована стаття, пишуть: “М. Грушевський відносить його (“Заблудівський апостол”. — В. М.) до “українських перводруків” з погляду культурної єдності українського та білоруського етносів у ХVІ ст., що спільно розвивали високу культуру, писемність. Хоча ці два етноса мали відмінні народні мови та виразні етнографічні особливості”.
У зв’язку з хвилюваннями Грушевського щодо втрати Євангелія в березні 1917 р. згадався мені його студентський запис у щоденнику від 21 червня 1889 р.: “Вчора їдучи, згубив з оберемка Новий Заповіт свій, що вже три роки возив скрізь з собою, которим вчився, втішався і болів…”
Відразу видно справжнього книжникабібліофіла, яким Грушевський став ще в юності. У “Споминах” Михайло Сергійович написав про гімназичні роки: “Я став гарячим бібліофілом, прихильником і аматором літератури”.
У жвавій і докладній розповіді Грушевського є кілька цікавих моментів, які кожний читач виокремить для себе посвоєму. Зверну увагу на два з них. Передусім, у критичній ситуації Михайло Сергійович поводився спокійно й розсудливо. Він не впадав у паніку і не метушився, швидко вдягнувся і врятував свої коробку і кошик, викинувши їх з вагона. Більше того, намагався винести ще щось, аж поки не зайнялася борода (не забудемо, що відчеплений вагон протягом п’яти хвилин “згорів дощенту”). До речі, з пізніших спогадів відомо, що небагатий гардероб Грушевського таки майже весь згорів, і на перший візит у Києві до Центральної Ради її голова навіть не мав чого вдягти. Згоріли навіть калоші, що було серйозною втратою. Цілий тиждень після приїзду в Київ Михайло Сергійович нікуди, крім Центральної Ради, не виходив, “щоб не промочити ніг і не перестудитись”. Потім йому передали калоші покійного Василя Симиренка, і він уже “міг марширувати куди хоч”.
Далі мою увагу привернуло те, що в тому всеросійському безладді, після вкрай неприємної пригоди до пасажирів оперативно підсів залізничий агент (не виключалася версія терористичного акту), який вислухав їхні претензії. Інша річ, що Грушевський, навіть перебільшивши свої втрати, не став отримувати грошову компенсацію з причини її мізерності внаслідок стрімкої інфляції рублів.
Вочевидь, необхідно точніше визначити, коли Михайло Грушевський прибув із Москви до Києва. Здається, все ясно: виїхав увечері 11 березня, а приїхав у першій половині дня, на край — у другій, 12 березня. Врештірешт, навіть з урахуванням затримки, пов’язаної з пожежою, — всетаки 12 березня. Так і зафіксовано в солідних виданнях: “Приїзд М. Грушевського з Москви до Києва був 12 березня 1917 року”. Проте, враховуючи, що кожна година життя голови Центральної Ради набула з його поверненням у Київ особливого значення, зроблю деяке уточнення.
Нагадаю, пожежа у вагоні сталася неподалік Брянська. Грушевський розповідав:
“Замість згорілого дали нам вагон III класу, в котрім досить тяжко нам було заховати свій стан посідання від відпускних солдатів, що набивались дорогою. Стративши свій час, їхали ми досить затяжно. Я з Брянська дав додому телеграму, більшменш такого змісту: “Вагон згорів, їду далі, приїду на ніч”. Цензура зчеркнула інцидент з пожаром, що зіставсь під підозрінням “злоумишленності”, і так покрутила зміст, що мало що з нього можна було зміркувати, крім того, що я таки їду. Деякі громадяни приготовляли мені можливо урочисту стрічу (газета “Киевская мысль” повідомляла 13 березня, що місцеві українські організації обговорювали справу вшанування професора Михайла Грушевського, який вертає до Києва. — В. М.); Дорошенко жартував, що готовив навіть якусь кінну процесію; вибрались на двірець в приписаний для потягу час, але довідавшись, що він прийде незвісно коли, десь серед ночі, безнадійно розійшлись додому. Те ж саме зробила і моя родина. Ми, погорільці, їхали довго і нудно, пригнетені пригодою і реакцією пережитого схвилювання, що в сам момент не відчулось, а тепер давало себе взнаки. Знервовані люди сварились. Була глибока ніч, десь по 2й годині, коли ми доїхали. На двірці було пусто, ніяких візників. Віддавши на переховок урятовані пакунки, я пустивсь серед ночі, по мокрому снігу без калош (бо згоріли). Не міг пізнати улиць поночі і блудив, поки потрапив додому. Так незвичайно і більш ніж скоромно відбувся мій поворот на рідну землю і прилучення до української революції”.
Додам до цього прецікавий спогад уже згаданого Володимира Дорошенка щодо прибуття Грушевського:
“Дивна була обстанова його приїзду. В призначену годину з вечора ми з покійним Ф. Матушевським поїхали автом… зустрічати дорогого гостя. Дожидали кілька годин, а поїзда не було. Ми залишили авто чекати, а самі вернулись додому. Шофери чекали до четвертої години ранку і теж поїхали додому спати. А в п’ятій годині прибув нарешті поїзд: з ним трапилось в дорозі нещастя — загорівся спальний вагон, в якому якраз їхав Грушевський, і він ледве встиг вискочити в одній білизні та пантофлях. Погоріли всі його речі, в тому числі кілька старих українських друків ХVІ—ХVІІ вв., які він віз із собою. З двірця до свого дому довелося Грушевському мандрувати пішки, в плащі поверх білизни і в нічних пантофлях. Так скромно відбувся в’їзд до Києва людини, про яку незабаром заговорили вся Україна і Росія”.
Не будемо спотикатися на трьох годинах розбіжності в часі прибуття потягу на Київський вокзал, а довіримося Грушевському. Повторю за ним ще раз: “Була глибока ніч, десь по 2й годині, коли ми доїхали”. Значить, це було вже 13 березня! Ще раз у “Споминах” Грушевський абсолютно чітко вказує на те, що приїхав “вночі з неділі на понеділок, з 12 на 13 березня…” (виділено мною. — В. М.).
У день прибуття — 13 березня — Грушевський не пішов на засідання Центральної Ради, хоч його відразу запросили. “Я подякував і заповів свій прихід на другий день, тому що здороживсь, та й не маю в чім вийти після свого пожару… Прийшов я вперше до Ц. Ради 14 березня…”. Зі споминів Євгена Чикаленка дізнаємося, що Михайло Грушевський “був дуже задоволений, що його позаочно вибрано головою…”.
