Вадим МИЦИК,
заслужений працівник культури України
Суть влади Російської імперії завжди однакова — загарбувати й нищити чи цілі народи, чи окрему людину. Вона не зупиняється ні перед законами, ні перед міжнародним правом, а вже про честь і совість і говорити не доводиться. Приклад — Надія Савченко. Її ім’я вже понад півтора року не сходить ні з ефірів, ні зі шпальт газет. Її викрали на українській землі, перевезли в Росію і звинуватили в незаконному перетині кордону та ще й у вбивстві двох тележурналістів. Утримували не як бранку, а як злочинця. Викрасти людину, оббрехати її, підтасувати факти, звинуватити. Із брехні зліпити правдоподібність. А на завершення вдатися до давнього російського імперського принципу: “Нє віновен — потому і наказан!”
Мужня патріотка на всіх судових процесах заявляла, що вона, як офіцер, неухильно дотримувалася присяги, захищаючи свій рідний край від ворога, який напав на Україну. Боєць за вдачею, Надія Савченко своє ув’язнення і суд перетворила на оборону й наступ за волю України, за честь і гідність. У суді на кабінці для ув’язнених навіть слова написала: “Я люблю Україну сильно, сильно!” Щоб бачили і судді, і присутні, і телеглядачі. Постійно говорила, що судити треба вище керівництво Росії, її генералітет, які розв’язали війну, посилають російські війська загарбувати українські землі, вбивати мирних людей за те, що вони українці й живуть у своєму споконвічному краї.
Справжня українка ворогам у “мантіях і без них” твердо казала: “Я — офіцер українських Збройних Сил. Я маю повне право захищати свою землю, виконувати свій обов’язок. Ви не маєте жодного права судити мене… Ви вже довели, як Росія може осоромитися на прикладі однієї людини. Ви мене не зламали, ви мене не зламаєте ніколи!”
Одна людина повстала проти імперської системи й вистояла. Її мужність підняла тисячі людей в Україні на підтримку. З її непохитною позицією солідаризувалися й громадяни країн світу. Керівники багатьох держав звернулися до російської влади звільнити Надію Савченко. У Європі 270 відомих діячів із 20 країн із цією вимогою звернулися до європейських лідерів.
В історії боротьби за самостійну Україну подібне траплялося. У Києві 17 березня 1917 року створили державницький орган — Центральну Раду. На вечірці 18 березня в Петрограді студенти-українці вітали свою активну діячку Надію Суровцеву, вихованку історика Олександри Єфименко, із днем народження. Там же й виникла ідея поїхати в Київ і з’ясувати, чим би вони могли прислужитися Україні. Делегували іменинницю. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський на таке запитання відповів просто: “Будувати Україну! Ти ось Надія і в нас надія на вас, молодих”. На початку квітня двісті українських студентів уже були в Києві.
Комісар Центральної Ради в Умані, перша жінка в Європі з рангом посла, літератор і доктор філософії, діячка міжнародного жіночого руху, піддавшись на більшовицьку пропаганду, із Відня повернулася в Україну. Її працю в Наркоматі закордонних справ, діяльність як літератора й науковця припинив виклик у Харківське ЧеКа. Пропозиція була мерзенною: повертатися у Відень і доносити на посла Радянської України Юрія Коцюбинського. Відмовилася категорично. Повезли в Москву на зустріч із керівництвом ЧеКа — ДПУ Ягодою, Артузовим. Так само відмовила й там. Від 29 листопада 1927 року вона вже на волю не вийшла.
Пішли допити, приниження, залякування. На всіх протоколах Надія Суровцева ставила один і той підпис: “Винною себе не визнаю!” П’ять років каралася в одиночці Ярославського політізолятора, тюрма й заслання в Архангельську, у Вологді, Іркутську, “дім” Васюкова в Магадані, концтабір, заслання на Колимі. За стійкість і незламність Надію Суровцеву поважали і політичні, і кримінальні в’язні, навіть тюремний персонал, підтримували люди на спецпоселеннях. 1957 року повернулася в Умань. Коли Надію Віталіївну запитували, як вона в найсуворіших умовах змогла за ці тридцять років вижити, вона відповідала: “Допомагала віра в Україну! І друге, я ж не могла вмерти обмовленою!”.
Ось такі вони, українські Надії, — вірні й непохитні!
