18 березня 2016 року на 78-му році життя у Києві помер видатний політичний і громадський діяч, письменник та режисер Лесь Танюк. 22 березня його поховали на Байковому кладовищі.
ЛЕСЬ (ЛЕОНІД) СТЕПАНОВИЧ ТАНЮК народився 8 липня 1938 року в родині вчителів. Дитинство провів із батьками в концтаборі в Німеччині. Після повернення Танюки переїжджають на батьківщину батька, у м. Луцьк Волинської обл. Тут Лесь закінчує школу, вчиться в культпросвіттехнікумі та стає актором обласного театру драми. Вищу освіту здобув у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого за фахом “режисер театру і кіно” (курс Мар’яна Крушельницького).
У 1959—1960 рр. Танюк став одним із засновників Клубу Творчої Молоді (КТМ) у Києві — основного об’єднання українських шістдесятників, обраний першим президентом Клубу. У КТМ було близько 900 осіб, разом із регіональними відділеннями — до 2 тисяч, зокрема Іван Світличний, Алла Горська, Іван Драч, Віктор Зарецький, Володимир Загоруйко, В’ячеслав Чорновіл, Людмила Семикіна, Ірина Жиленко, Борис Нечерда, Сергій Параджанов, Леонід Череватенко, Леонід Грабовський, Сергій Білокінь, Неллі Корнієнко, Євген Сверстюк, Юрій Бадзьо, Василь Стус, Василь Симоненко та ін. Крім художньої інтелігенції, у роботі КТМ активно брали участь науковці, молодь НДІ, інженери, учителі (серед найвідоміших — кібернетик Олександр Клушин, математик Леонід Плющ, доктор хімічних наук Генріх Дворко). Великий інтерес і резонанс викликали вечори пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Леся Курбаса, Миколи Куліша, сучасної поезії — від Василя Симоненка до Ліни Костенко, Миколи Вінграновського. У КТМ регулярно влаштовували читання рефератів про творчість репресованих авторів — М. Хвильового, Гр. Косинки, М. Куліша, художників А. Петрицького, В. Меллера, М. Бойчука, діячів епохи “Розстріляного Відродження”.
1962 року КТМ подав владі список церков та інших історичних пам’ятників, яким загрожує знищення, — з вимогою вжити відповідних заходів. Того ж року група членів Клубу під керівництвом Л. Танюка їздила на Соловки і зібрала там матеріали про репресії української інтелігенції. Восени 1962-го в КТМ створили комісію, до якої увійшли Л. Танюк, А. Горська та В. Симоненко, — для перевірки даних про масові поховання жертв сталінських репресій у районі Броварів (тепер — Биківня під Києвом). Перше, що вони побачили, приїхавши на місце, — дітей, які грали у футбол черепом, у потилиці якого був отвір від кулі. За результатами опитування місцевих мешканців склали Меморандум, спрямований владі, — з вимогою розслідувати події 30-х років, пов’язані з розстрілами в Биківні, з похованнями жертв репресій на схилах біля Жовтневого палацу культури, на Лук’янівському цвинтарі.
Після цього почався тиск на Клуб. Танюка зняли з керівництва КТМ, але, хоча офіційно президентом обрали Віктора Зарецького, Танюк продовжував фактично керувати Клубом до його остаточного закриття наприкінці 1964 р.
У ці роки Танюк багато їздив Україною. Ставив спектаклі в Одесі, Львові, Києві, Харкові (пізніше заборонені й зняті з репертуару). У багатьох містах з ініціативи Танюка виникли клуби, схожі на київський.
1965 р. через переслідування з боку влади Танюк змушений був виїхати у Москву, де працював до 1986-го у ЦДТ і МХАТі, Театрі ім. Станіславського, Театрі ім. Маяковського — в Охлопкова, Завадського, Єфремова. У його творчому доробку — понад 50 спектаклів, кілька телекінофільмів, книги про Крушельницького, Курбаса, збірка віршів “Сповідь”, десятки перекладів — із Шекспіра, Аполлінера, Гейне, Тагора, Піранделло, Брехта, монографія Гордона Крега, романи Джойса Кері і Ж. Кесселя, п’єси драматургів народів СРСР, Польщі, Болгарії, НДР.
1986-го, через місяць після Чорнобильської катастрофи, повертається в Україну на посаду головного режисера Київського молодіжного театру, звідкіля його після вдалих спектаклів і серії протестних театральних вечорів з ініціативи Київського міськкому КПУ звільняють “за невідповідність посаді” без права працювати в театрах.
Лесь Танюк член трьох творчих спілок — Театральної, Кінематографічної та Спілки театральних діячів України.
У березні 1990-го його обрали депутатом Верховної Ради України. Член Президії Верховної Ради, голова Комітету з питань культури. Один з ініціаторів заборони КПУ 1991 року. Голова Народної ради (демократичної опозиції у Верховній Раді) після І. Юхновского (1992—1993). У 1988—1989 рр. — член Робочої Колегії Всесоюзного “Меморіалу” в Москві від України, один з організаторів Всеукраїнського “Меморіалу” імені В. Стуса, 1993—2014 рр. — його голова. 1995 року очолив Всеукраїнський комітет з підготовки суду над КПУ “Нюрнберг-2”, а 1996-го став координатором однойменного депутатського об’єднання у Верховній Раді України.
Л. Танюк — народний депутат України п’ятьох скликань, голова Комітету з питань культури і духовності (2002—2006), член Президії Центрального Проводу НРУ, заступник Голови НРУ, член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, заслужений діяч мистецтв України, почесний професор Харківського інституту культури, керівник акторського і режисерського курсів у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого, голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992).
Автор понад 600 публікацій на теми мистецтва, театру, літератури, соціології й політики. Сценарист фільму “Голод-33”, автор 12 телефільмів про репресованих діячів культури “Розстріляне Відродження”.
Видав 40 томів із задуманих 60, що включають, зокрема, щоденники, які охоплюють період від 1956 р. і донині. Це історія радянського і пострадянського життя без гриму і ретуші, цінне джерело інформації про становлення і розвиток шістдесятництва.
22 березня ц. р. в Клубі Кабінету Міністрів Україні рідні й близькі, друзі й соратники, громадськість столиці прощалися з Лесем Степановичем. Схиляючись у жалобі, промовці говорили про прекрасну людину і великого патріота України, який стояв біля витоків створення незалежної Української держави, митця, який віддавав усі свої сили і талант розвиткові національного театрального мистецтва, підтримці діячів театру, захисникові української культури та мови, ініціаторові повернення із забуття імен репресованих митців.
“Колись Лесь Степанович, пишучи про Оксану Мешко, назвав її “постаттю для вічності”, — сказав поет Іван Драч. — І ці слова якнайточніше означають масштаб постаті людини, яку ми втратили”.
Верховна Рада, Кабінет Міністрів України, Президент України П. Порошенко висловили співчуття рідним, близьким і колегам Леся Танюка.
ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, редакція газети “Слово Просвіти” глибоко сумують із приводу непоправної втрати і робитимуть все належне для увічнення пам’яті незабутнього Леся Танюка. Земля йому пухом!
