Василь ГЕЙ: Подвижницька вірність місії просвітянина

Рядки цього розширеного некролога снуються у час Пам’ятин — під знаком Дев’ятидення по раптовому дочасному відходу у Вічність нашого знаного краянина Василя Степановича Гея (14.01.1942—12.03.2015).

Смерть поставила безжальну крапку без щонайменшого попередження, коли невтомний працелюб-інтелектуал схилився за своїм письменницьким столом над розгорнутою книгою і щось нотував у записнику.

Сумує Волинь, у невтішній зажурі просвітянське наше коло, у якому його постать була особливо авторитетною.

Василь Гей запам’ятався землякам не тільки як автор багатьох поетичних збірок (від “Закону вірності” до “Великоднього світання”), прозових великих творів (“Яворник”, “Вихор у стиглому житі”) та добірок етюдів, статей, рецензій, а й потужною просвітянською діяльністю. Власне, ці статуси письменника і громадського діяча, активіста “Просвіти” (був незмінним заступником голови крайової організації) Василь Степанович поєднував у собі органічно: вочевидь, за прикладом знакових трударів-світочів на духовному полі України (Олени Пчілки, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка…). За покликом своєї палкої української душі не шкодував ні часу, ні сил для підготовки численних публікацій у пресі, виступів на обласному радіо й телебаченні, підкреслюючи актуальність порушуваних суспільно-політичних проблем своїми художньо довершеними віршованими текстами. Був блискучим оратором, і його ґрунтовно аргументовані й емоційно насичені промови мали широке благотворне відлуння.

Надзвичайно глибоко переймався становленням національної свідомості студіюючої молоді. Його поетична збірка “Кривавник рідного слова” та книжка публіцистики “Кому важка наука рідномовності” стали своєрідним посібником для педагогів при проведенні мовних свят та інших виховних заходів патріотичного спрямування у навчальних закладах різних рівнів — починаючи від садочків. Переконаний у тій правді, що “Ніхто в народу мови не відніме, допоки в дітях дихає вона”, у рамках зініційованої ним же акції “Урок веде письменник” намагався особисто під цим орієнтиром докладно поспілкуватися з учнями і міських, і найвіддаленіших шкіл. Показова статистика: упродовж останніх п’яти років зумів провести понад 250 мовних уроків-зустрічей із юними читачами. Маючи вроджене педагогічне чуття, легко налаштовував дитячу аудиторію на довірливу розмову. Перейнятість проблемами сучасного шкільництва засвідчував і як постійний голова журі обласного етапу Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика та позаштатний лектор Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти. Компетентністю у різних галузях мовознавства вражав нерідко навіть спеціалістів найвищого класу. “Звідки у Вас така суто наукова лінгвістична ерудиція?” — запитували знаного поета і чули у відповідь: “Для мене ці речі нерозривні — поезія і належна мовна обізнаність. До того ж відповідно зобов’язує і членство у Всеукраїнському товаристві “Просвіта” ім. Т. Шевченка, яке на зорі відродження і поставало як товариство української мови”.

Про відповідальне ставлення до мовного рівня не стомлювався нагадувати і своїм колегам по перу (а надто письменникам-початківцям) із позицій голови Волинської обласної організації Національної спілки письменників України (очолював її 17 років поспіль) і керівника літературної студії “Лесин кадуб”, яку вів 19 років. Йому боліло мовне недбальство самозваних літераторів не менше, як живуче “продовження сумної національної традиції чужомовності”. Вважав, що “тонни виданої на регіонально-провінційному рівні книжкової макулатури — це справжня озонова дірка літератури”. Усе українське, за його переконаннями, в агресивному середовищі мусить бути на дві голови вище.

Вірність Василя Степановича покликанню народного просвітника давала про себе знати і в боротьбі із засмічененням, оскверненням мовного побутового простору.

…На жаль, зафіксовані з невигойним національним болем проблеми нашого мовного існування замість втрачати свою гостроту набирають нових обертів. Чи не ця українська драма, — а надто на тлі новітнього воєнного лихоліття та “справи Надії Савченко” зокрема — і спричинила ще одну несподівану смерть у лавах патріотів? Принаймні ствердна відповідь виразно випливає навіть із реакції покійного при останніх гарячих розмовах, пов’язаних із плануванням просвітянської роботи на квітень-травень. І як же стає не по собі, коли доводиться шукати заміну виконавцю під іменем В. С. Гей. Шукати — і не знаходити.

Пам’ятини… Дев’ятини… Схиляємо голови у скорботі перед світлою пам’яттю побратима і повторюємо вслід за Антоніною Листопад:

Василю, Василю, на кого покинув

Тих жайворів, що приручив?

Усе ж вибір мусить бути один: відповідально дбати, щоб і по смерті потужно працювало заповідане одним із найкращих людей Волині — знаковим виразником її громадянського сумління.

 

Від імені Волинської крайової організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені

Т. Г. Шевченка

Олеся КОВАЛЬЧУК,

заслужений учитель України,

лауреат Всеукраїнської премії імені Б. Грінченка

 

Центральне правління ВУТ “Просвіта”, редакція “Слова Просвіти” глибоко сумують з приводу смерті письменника і просвітянина Василя Степановича Гея, автора більше 20 книжок, багатьох статей в обласній і всеукраїнській пресі, зокрема у тижневику “Слово Просвіти”.

Його творчість відзначена Всеукраїнською премією імені Андрія Головка, Міжнародною премією імені Дмитра Нитченка та обласною літературно-мистецькою премією імені Агатангела Кримського, званням Заслужений діяч мистецтв України.

Пам’ять про нашого друга-просвітянина назавжди залишиться в наших серцях.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment