Ганна ДЕНИСКО,
член правління Полтавського обласного об’єднання товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, заслужений журналіст України, лауреат премії ім. Симона Петлюри
Торік на Покрову до Полтави привезли пам’ятник Гетьманові, кошти на який з ініціативи голови Полтавської “Просвіти” Миколи Кульчинського збирали люди по всій Україні і встановлення якого затрималося на сім років через янучарів із тодішньої обласної ради та підступність колишнього міського голови, головного полтавського мазепофоба Андрія Матковського. Невдовзі пам’ятник постане на Соборному майдані.
А Полтавський обласний театр ім. Гоголя презентував громаді нову виставу про великого гетьмана, виливши на нього цілі ночви старого янучарського бруду…
Коли я почула, що Полтавський академічний обласний український музичнодраматичний театр ім. М. В. Гоголя ставитиме спектакль про Мазепу, то дуже зраділа. Поперше, де ж і ставити спектакль про Гетьмана — одного з предтеч Української Незалежності, як не в місті, біля якого відбулася нещаслива для українців битва, що означила кінець автономії України і започаткувала її 300річне ходіння по муках у ярмі північного сусіда? Думалося, це буде наше, полтавців, каяття за того двоголового орла в самісінькому центрі міста на колоні, що ґвалтує українські небеса, і за колишнього мера Матковського, який на догоду антиукраїнським силам 2009 року заблокував встановлення пам’ятника Гетьманові Мазепі.
Подруге, надворі знову війна з тим самим вар’ятомсусідом, з тими самими гебістськоефесбешними виплодками, і знову, захищаючи рідну землю, гинуть мазепинці нових поколінь. У такі моменти особливо хочеться почерпнути сили у давнього лицарствакозацтва: Мазепи, Орлика, кошового Гордієнка…
І я взялася читати драму Анатолія Крима “Остання любов гетьмана”, яку обрав для своєї, думалося, історичної прем’єри полтавський театр. Прочитання шокувало. Тому цю рецензію почну з аналізу того, як режисерові Сергієві Павлюкові (запрошений із Херсона) вдалося подолати найкритичніші вади п’єси Анатолія Крима.
1. П’єса починається з того, що Гетьман Іван Мазепа залазить у спальню до дружини Генерального судді Василя Кочубея Любки, і глядач має спостерігати, як “обидва падають на ліжко. У сутінках ледве видно їх руки, ноги… Блискавка висвітлює коханців…” Слава Богу, цієї сцени немає.
2. Письменник Анатолій Крим не знає української мови навіть на рівні школяра. Він не має уявлення про кличний відмінок, і тому звертання у п’єсі надзвичайно дратують: “Карп!” — замість “Карпе!”, “Орлик!” замість “Орлику!”, “Мелашка!” замість “Мелашко!” П’єса рясніє такими “перлами”, як “шляпа з пером”, “парік”, “підніс” замість “таця”, “Батурін”, “голова і ноги до сих пір гудять”, “сапоги”, “надіває” замість “взуває”, “коливаючись” замість “вагаючись”, “сєча” замість “січа”, “битва”. Гетьман усе гукає слузі на ім’я Карп (короп він помосковському чи що?), щоб подавав “мундир”… Частково театр відредагував текст, але іноді і неукраїнські звертання прориваються, і стилістичні неоковирності. А той Карпо схожий не на козака, який мав би бути джурою Гетьмана, а на служника з корчми.
3. У п’єсі Гетьман і козацька старшина “ботають по фені”. Ось приклади:
“Мазепа. Кум! Ніяк зранку переплутав квас з горілкою?!”
Карп. Там в приймальні люди чекають!..
Мазепа. Які ще люди?!
Карп. Ну, ці… Як ви їх називаєте? Холуї!
Мазепа. Жени всіх під три чорти! Але толерантно! Зрозумів?!”
Скоропадському в уста вкладено фразу, яка належить чи то Жукову, чи ще давнішим московським полководцям: “З яких пір ти, Данило, холопів став жаліти? Баби нових народять!”. Не перераховуватимемо далі. Скажемо лише, що “фені” у виставі порівняно з п’єсою поменшало, але все одно вистачає.
4. Анатолій Крим не знає культури, звичаїв, етикету Мазепинської доби. На щастя, режисер уявлення про епоху українського бароко має, передусім про її музику і поезію. Музична складова вистави на рівні — завдяки записам Тараса Компаніченка, “Стрибожим внуцям” (гурт автентичного співу полтавського театру). Канти “Всі покою щиро прагнуть”, “Ой горе, горе на сім світі жити”, “Занехай ти мене” — окраса спектаклю.
5. Немає у виставі знущань над Конституцією Пилипа Орлика, які собі дозволив драматург (але зосталося знущання над самим Орликом, про що далі).
6. Найбільшою інтригою для мене залишалося, як вдасться театрові уникнути приниження Гетьмана Мазепи і вивищування над ним… Кочубея, що й було головною вадою п’єси. Я не могла собі уявити, що тут режисер “тупо” піде за А. Кримом. І від початку до самого кінця ми бачитимемо “послідовного самостійника” Кочубея, який усе підбиває Мазепу відділитися від Росії, а той усе не хоче.
Тепер зупинимо перелік режисерських успіхів чи невдач у боротьбі з вадами п’єси, а проаналізуємо, що ж маємо в підсумку всієї роботи залученого до постановки колективу.
Зауважу, що акторський колектив гоголівців талановитий. З ним можна поставити все. Виконавець головної ролі Василь Голуб багато зусиль докладає, щоб його Гетьман мав гідний вигляд. Це нелегко, бо режисер значну частину часу то тримає його в спідній білизні, то змушує сидіти, опустивши ноги в ночви, і каятись, каятись, каятись… Мотря називає Мазепу боягузом, Любка — катом, “видатний самостійник” Кочубей рече щось зовсім фантастичне, з огляду на промосковську орієнтацію Генерального судді: “Ніде правди діти, кортить горлянку перегризти московському зайді, але не з тобою!”
У п’єсі Крима, щоправда, грубих звинувачень на адресу Гетьмана значно більше. Наприклад, Мотря гнівно вичитує йому: “Залишайся зі своїм Петром, холопе! Яка там вільна Україна, коли ти не в змозі захистити навіть свою любов?! Прощавай, пустопорожній панок!..”
З “ботанням по фені” у п’єсі і його залишками у спектаклі різко контрастують сповнені шляхетності слова Мазепиних листів до Мотрі, два з яких звучать зі сцени! Є ще сцени, що сповнюють душу ніжністю або гордістю, і на мить забуваєш про абракадабру, щедро висипану на голови глядачів.
На початку спектаклю Мазепа каже, що любив двох жінок — Мотрю й Україну, і занапастив обох. Чому це він занапастив Мотрю? Коли стати гетьманшею їй не вдалося через спротив батьків, 1707 року вона вийшла заміж за Семена Чуйкевича, сина Генерального судді Василя Чуйкевича. А щодо України… Якби не виступив Мазепа проти біснуватого царя московитів, не кинув цю іскру спротиву у віки — чи були б далі петлюрівці, упівці, шістдесятники, Незалежна Україна, Небесна Сотня, герої АТО?
Тут процитую іншу п’єсу про Гетьмана Мазепу:
Мазепа. Не будемо про Полтаву… Черліньчорнота, гекатомба, пекло, кінець ганебний мій — ось що таке Полтава для мене сьогодні.
Мотря. Ніні! Полтава — твоя мужність! Ти бій програв. Зате в майбутнє уже метнув огонь. Іване мій Предтечо, ти Великий Гетьман. І я це знала вічно. Ще з пелюшок, коли хрестив мене, що б там не казали твої огудці. Хай, може, і не скоро правнуки козацькі заятрять твій почин новими звитягами, олтар Ойчизни ними заквітчавши, та воно станеться, ось хрест кладу.
Мазепа (цілує її руки). До Господа б твої слова, дитино…
(Юрій Антипович, “Остання ніч Мазепи”, у кн. “Брате мій, Каїне…”, Полтава, “Верстка”, 2009).
А що вийшло у гоголівців? Уся ідея спектаклю за п’єсою А. Крима крутиться навколо… фалоса. Рушій всіх історичних катаклізмів — лють ревнивої Любки Кочубеїхи. Не було б тої люті — не було б і доносу Кочубея — “видатного українського самостійника” — на “боягуза” і “ката” Мазепу. Тим часом усі серйозні історики пишуть про те, що Кочубей належав до групи козацької старшини, орієнтованої на Москву. Булави йому захотілося, і це була більша рушійна сила, ніж образа за доньку, що люблять мусувати письменники всіх часів.
Щоправда, до однієїєдиної фрази звели у спектаклі вигадки А. Крима про те, що Любка шантажувала Мазепу, ніби Мотря — його донька. Хоч на тім спасибі.
А от сцена, де Кочубей і Мазепа зображені хабарниками, у Павлюка смакується ще більше, ніж у Анатолія Ісаковича Крима (котрий, до речі чи не до речі, при Яворівському відав економічними справами Спілки письменників). У п’єсі Кочубей просто заходить, тримаючи два шкіряних мішки з червінцями, а у спектаклі він сипле гроші під ноги Мазепі у ті “ночви з гріхами”, мовляв, “несуть, а я не відмовляюсь!” На запитання Гетьмана, чого це йому всі несуть, Кочубей відповідає: “Генеральному судді завжди носять. Хто за гріхи минулі, хто — за майбутні!” “Мазепа. За червінці спасибі! Я такий храм збудую в Києві!.. До небес!”
Що тут скажеш? Залишається хіба що посадити Мазепу біля тих ночов з червінцями на золотого унітаза, щоб опустити Гетьмана до рівня межигірського бандюковича.
…Оточення Петра І у спектаклі зображується сатирично, з використанням Шевченкового:
…Цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!..
Але Петра чомусь неодмінно треба ставити на тумбу, щоб вивищувати над усіма. То Мазепі — сидіти в ночвах та замолювати гріхи, а цей собі марширує — Государь! Хоча ціну йому склали ті росіяни, яких не запідозриш у належності до мазепинствапетлюрівствабандерівства. Ось що писав Лев Толстой:
“С Петра І начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской иcтории… Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует… Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Евангелий — ящиком с водкой… Коронует блядь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына… И не только не понимают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему” (ПСС. — М., 1936. — Т. 26. — С. 568).
…Якщо приниження Гетьмана Мазепи — це давнє заняття всіх українофобів і “ватників”, то зі спробою дискредитації Пилипа Орлика у Незалежній Україні я зустрічаюся вперше. Генеральний писар Пилип Орлик — людина високої освіти, поет, за нинішніми мірками — прем’єрміністр України. У спектаклі Гетьман то шаблю йому до горла приставляє, то вичитує, мовляв, яйця курку вчать, то режисер примушує Орлика стояти з відрубаною головою Кочубея в руці, бо, мовляв, Мазепа його призначив Генеральним суддею. Генеральним суддею після Кочубея був Василь Чуйкевич, батько Мотриного чоловіка (ще за життя Василя Кочубея, з 1706 року, Чуйкевич обіймав посаду другого судді).
Не відповідають дійсності обставини суду і страти Кочубея, які у п’єсі Крима сфальшовані для того, щоб Мазепа та Орлик постали катами. Ну точнісінько тобі за правнуком арапа Петьки біснуватого: “свирепый Орлик”… Невідомим для глядача залишається те, що Гетьман через Данила Апостола пропонував Кочубеєві й Іскрі тікати на Запоріжжя, але вони затялися довести справу до кінця і подалися до охтирського полковника Осипова, через якого подавали донос, звідти їх повезли в канцелярію Головкіна у Вітебську, там мордували і судили, возили в царську ставку і знову повертали до Вітебська… І було це 1708 року — Мотря вже заміжня, тож про помсту за доньку не йдеться. Вирок було виконано у ставці Гетьмана в Борщагівці, а не в Батурині, і рубав голови кат, а не Орлик. (Читайте підручник: Білоусько О. А., Мокляк В. О. Нова історія Полтавщини. Друга половина ХVІ—друга половина ХVІІІ століття. С. 186—187).
А на полтавській сцені мучать закутого в колесо Кочубея Мазепа й Орлик, тягають його, мов пса, на повідку. Побачать таке школярики, яких культпоходом приведуть на виставу, — і для них назавжди бідний дядько Кочубей залишиться хорошим, а Мазепа з Орликом — жорстокими звірами.
“Свирепый Орлик” залишився вірним ідеї Незалежності України до кінця і склав першу у світі Конституцію, в якій закріплювалися основи Справедливості, Гідності, Порядку, українського ладу і звичаю. За що ж йому така наруга?
Звичайно, режисер Сергій Павлюк — далеко не безталанна людина, володіє прийомами модерного театру, тому місцями, якщо вдасться забути про вульгарну і брехливу попередню сцену, зворушує то Мазепа з маленькою Мотрею, то молоді козаки, що рвуться до бою: “Воля або смерть!”, то Гетьман, який нарешті наприкінці вистави повторить цей клич, — щоб потім знову каятись: “Простіть мене, я не зрадник…” Та хто вважає вас зрадником, Гетьмане, той або москаль, або сепар, або путлерівський агент!
І подумалося, коли все скінчилося: Господи, стільки праці, стільки зусиль, стільки коштів — і що в результаті? Ще одна наруга над Гетьманом Мазепою. І вже не під Полтавою, а в самій Полтаві.
Що думають
про виставу глядачі?
Вадим: “Я не вважаю, що рушійною силою історії є любовні пристрасті. А в цій виставі навколо цього все крутиться”.
Олег Пустовгар: “Плюсом може бути лише одне — ця вистава стимулюватиме людей, яких у сенсі знання української культури й історії можна означити як болото, шукати інформацію про Мазепу і його добу. А загалом враження неоднозначне. Образ Мазепи фрагментарний і не поданий на основі української історичної традиції. Бо для українців Мазепа — це всетаки державник, який 22 роки правив Україною і який свідомо йшов до цього кроку — виступу проти Московії. Улюбленим його філософом був Макіавеллі. Гетьман грав складну і далекоглядну багатоходівку з Петром І. Тут же цього немає, складні колізії спрощені і зведені до реабілітації кочубеївщини”.
Іван Минак, рада Майдану Полтавщини: “Я вважаю, що Мазепа у цій виставі має вигляд людяного, але занадто приземленого. Сидить у ночвах з грязюкою, постійно роздягнений. Або з бандурою під деревом — це дуже гарно, але ж коли це постійно, коли звитяжність його менша, ніж Петра І, — це прикро вражає. Актор пробує витягти Мазепу своєю грою, але його постійно зводять до “битовухи”. Спектакль продовжив викривлення історії, започатковане ще в імперські часи. Тому тут Мазепа — великий грішник, а Кочубей — борець за незалежну Україну. Забагато у виставі і загравання з глядачами жартами в стилі радянських кінокомедій. Обзивання холопами, крики на співрозмовника — немає шляхетності у розмовах дійових осіб, вони поводяться, як персонажі російських серіалів”.
А тепер запитання:
кому це потрібно?
Усі ці місяці, коли долинали вісті, що Театр ім. Гоголя то бере п’єсу Крима, то не буде її ставити, то ставить, але від Крима там, мовляв, уже нічого не залишилося, я запитувала різних людей, у чому причина такої палкої прив’язаності до настільки безграмотного твору. Чому, незважаючи на сумніви, гоголівці таки клюнули на Кримський гачок? Хоча б мали розуміти, що не виховаєш лицарів, обпльовуючи постаті, що стали символом Українського Опору сатані.
Відповіді моїх співрозмовників були різними, але зводилися до трьох версій. Жодну з них я не можу ні підтвердити, ні заперечити.
Версія перша. П’єсу Людмили СтарицькоїЧерняхівської “Іван Мазепа” не можна поставити, тому що авторка давно у кращих світах і від неї не одержиш відкату.
Версія друга. Коли після Майдану Гідності демократична громадськість очікувала від полтавського театру спектаклю про Мазепу, вчорашні регіонали та вишколені в команді головного полтавського мазепофоба культуртрегери вирішили на позір відповісти на ці очікування, а насправді — завдати мазепинцям, петлюрівцям, украм, укропам дошкульного удару.
Версія третя не відрізняється від другої, але вбачається в цій диверсії не помста місцевих кочубеївців, а добре спланована акція гібридної війни на культурному фронті, здійснювана через путлерівських агентів впливу. Їх у Полтаві завжди вистачало, і на мазепофобському фронті вони не раз світилися.
Ось таке кажуть люди. Я ж, не маючи достатньої інформації, не можу з трьох версій обрати одну чи висунути якусь іншу. Може, читачі допоможуть?
Молитва до Гетьмана Івана Мазепи
Гетьманестраднику, тисячі разів розіп’ятий, не прощай їх, бо відали, що творили, коли словом брехливим тебе ще раз убили. З воїнством козацьким устань із могили і звільни Полтаву від перефарбованої нечисті регіонської, від ефесбешників, що знову рвуться до влади, від новочасної кочубеївщини. Дай сили молодим, чесним і мужнім Лицарям зробити нашу Полтаву містом Української Свободи, Правди і Гідності!
