Як імперський орел довбав Українську Церкву

До 70річчя Львівського псевдособору УГКЦ

Богдан ВИХАНСЬКИЙ,

вчитель історії, пенсіонер

Зазнавши невдач у двох спробах знищити Українську Церкву в західних областях України (вперше 1914—1915 років під час тимчасової окупації нашого краю царськими військами, а вдруге — вже від руки сталінськобільшовицьких “визволителів” у 1939—1941 рр.), імперія зрозуміла, що подолати українство їй не вдасться, поки народ матиме таку могутню опору, як національна церква. Тоді Москва пішла на неї зі всеохопним розмахом і потугою, які можна порівняти лише з так званою колективізацією. Хоч тривала ще війна, та весь край був перезаповнений енкаведистами: у більших селах і містечках стояли гарнізони, у районних центрах були потужні відділи НКВС, підсилені озброєними до зубів (включно з танками і літаками) військами. Всю цю армаду включно з пропагандистським апаратом було задіяно на виконання цієї “історичної” місії.

Розпочинається все розпусканням чуток про бандерівські “схрони” під вівтарями церков, про забезпечення священиками “українськонімецьких націоналістів” харчами та грошима, про участь їхніх синів у “бандах” тощо. Повсюдно мовиться про бажання народу України мати одну церкву, позаяк усі українські землі злилися в єдину державу. Зрештою в газеті “Вільна Україна” з’являється розгромна стаття за підписом якогось В. Росовича (очевидно, Ярослава Галана) під назвою “З хрестом чи ножем”, про вірнопіддану службу ієрархів нашої Української Католицької Церкви (УГКЦ) німецьким фашистам, освяченням ними зброї “кривавим бандитамнаціоналістам” для вбивства мирних радянських людей тощо. Це був сигнал для дії: вже 12 квітня 1945 року відділи НКВС оточують храм св. Юра у Львові і заарештовують Главу Церкви митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Микиту Будку та Миколу Чарнецького, священиків Костельника та Кладочного. Вчиняють погром у Перемишлі та Станіславові (ІваноФранківськ), де ув’язнюють єпископів Йосафата Коциловського, Григорія Лякоту, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського.

Після того справу передають у руки “народу”! Отож 28 травня 1945 року в тій же львівській газеті з’являється повідомлення, що у Львові священики УГКЦ створили “Ініціативну групу по возз’єднанню цієї Церкви із православною Церквою”. На чолі — о. Гавриїл Костельник. Ініціатори просять РНК(уряд)УРСР затвердити цю групу офіційно як таку, що організує і проведе Собор УГКЦ з ліквідації рішень Берестейського Собору 1596 року і входження Церкви “У лоно Всеруської православної Церкви”. Мотивація: у нашій Церкві завжди були люди “свідомі своєї православної, батьківської віри”, “унія була придумана на “зніщення Русі”, тож, “якби не розбори Польщі… ми були б зникли з лиця землі”. І далі: “Під керівництвом Генералісимуса, незрівнянного Сталіна, доблесна Червона армія розгромила гітлерівську Німеччину… повстала завітна, “соборна Україна”, реальна, в братньому союзі з Москвою”… “Коли весь український народ об’єднався в один державний організм, то і його Церква мусить об’єднатися в одну Церкву — в свою рідну, незалежну від чужинецької кормиги, в православну, що є Церквою наших батьків” (“Діяння Собору ГрекоКатолицької Церкви у Львові 810 березня 1946 року”, Львів, 1946, с.11). Екзарх України митрополит Йоанн привітав створення Ініціативної групи як “Божу ласку” і признався, що “наша православна церква торжествує і радіє” та запевнив, що “імена Костельника та інших увійдуть в історію, як імена поборників селянської правди та Христової віри” ( “Діяння…”, с. 17).

Маємо спогади тодішнього дублянського священика о. Василя Диди, тож немає потреби щось домислювати: “1945 р. — рік “активної” діяльності ініціативної групи. В район постійно скликають усіх парохів, проводять бесіди, читають лекції, які мають доситьтаки атеїстичний характер. Потім нам оголошують, що маємо їхати в Дрогобич (в область)… Заходимо в приміщення, де має бути та авдієнція. Нікого з православних ієрархів чи організаторів ініціативної групи немає. З кабінету виходить парох із Великої Білини, питаємо його, про що там говорять. Він і каже: “Мене спитав ведучий, чи згідний я пертрактувати із Ініціативною групою, я відповів, що так. Сказали підписатися, я й підписався”. Мені стало ясно, що ніякої дискусії тут не буде, лише голий примус, отож я поїхав додому. Кілька тижнів по тому дізнався, що всі вже підписалися, а хто не погодився, того вже не відпускають. Заарештовано уже отців Чеверинського з Городища, Сеніва з Луки, Кузича з Корналович (усі — з Дублянського району)… Став переховуватись у мами і так прожив цілий рік…”. На цьому священича діяльність о. Диди (який охрестив мене 1940 року) закінчилася. Почалося поневіряння по млинах, де він працював рахівникомбухгалтером, поки від постійної сирості, бо млини водяні, не нажив невиліковної хвороби кісток, відтак пощастило перебратися до Львова і там, в обласному будинку вчителя за мізерну зарплату і куток, доробив із палицею в руках до пенсії. Слава Богу, дожив до перебудови і Незалежності, дав про себе знати, і мої дублянці, відвідуючи його, полегшили останні хвилини його мученицького життя.

А “Ініціативна група” натхненно працювала й далі. Коли число “згідних” перевалило за тисячу, “Собор” можна було вже проводити. Отож були видрукувані 225 запрошень для отців і мирян, яких було розміщено у найкращих готелях Львова, зокрема у “Брістолі”; залу храму св. Юра вистелено килимами; за столом президії, вкритим зеленим сукном, королівський фотель для головуючого… Симетрично розкладено пишні крісла, для підвозу делегатів — легкові автомобілі та автобус, для них же і добірне харчування. Володимир Бєляєв, письменник, що викривав націоналізм і релігійний “дурман”, пізніше в інтерв’ю розповів, що зранку кожному учаснику видавали по 100 грамів “наркомівського” напою, бо ж, як і бійці на фронті, вони теж ішли в “атаку”. Початок роботи “Собору” — 8 березня, перша п’ятниця Великого Посту, з самого ранку в усіх храмах Львова цілу годину били в дзвони.

Із 225 запрошених прибуло 216 отців і 19 із 22 мирян. Із Львівської області — 68 отців, із Дрогобицької — 60, зі Станіславівської — 4, із Тернопільської — 39. Із Дублян — Куновський Володимир, а от декан, Гайдукевич Олександр, не приїхав, бо захворів. Та “ініціативна група” була і там, вона витворила швиденько взамін вітальну телеграму, де є такі перли: “из Дублян”, “м. Львов, церква Святого Юра до призідії Всегалицького собору”, “Возлюблені у хресті ми прихожани Дубляньского приходу одобрюємо… Червона Армія назавжди звільніла православний народ від рабства… Вони звали нас під гніт Гітлера створювали недовірья до російського народу… Словом Божім Червона Армія знищила фашизм… Ми счасливі що нас звільнили від Ватікану і повернули наші серця до Божої матері церкви православної… Підписали церковна громада двадцять чоловік парох Гайдукевіч Александр Проць Петро Мелько Василь Мелько Михаил Герасименко і другі”.

(“Діяння Собору…” с. 40—41).

Отже, було ліквідовано нашу Церкву за неповний день: о 10.30 відбулося урочисте відкриття Собору, а о 16.30 “однодушне голосування”. Між тим — дві доповіді: Антонія Пельвецького та Гавриіла Костельника, та “дискусія” отцівделегатів. Хоч як дивно, але в час дискусії все ж прозвучало похвальне слово про діяльність нашої Церкви, яке дозволено було сказати делегату з Турки (Дрогобицька обл.) о. Іванові Іваньо: “З полонізаційного засобу унія з часом стала заборолом українства в Галичині. Як такій, належалась їй шана”. Та загалом панувала голобельна критика, яку припинив головуючий такими словами: “Чи отці вважають справу розриву з Ватиканом та возз’єднання з Православною Церквою за дозрілу до того, щоб можна її зараз проголосувати, чи отціделегати хочуть ще продовжити дискусію?”. Проголосовано, що дозріла. У заключному слові Г. Костельник возвеличив їхнє діяння ще отак: “Хіба тільки Апостольський Собор мав таке благословення свише, як наш”. На мою думку, оце “свише” — це благословення від Сталіна, не інакше! Далі Г. Костельник зачитав проект ухвали: 1. Анулювати постанови Берестейської унії з 1596 року. 2. Відірватися від римської (папської) Церкви. 3. Повернутися до прадідівської православної віри. 4. Возз’єднатися з Всеруською Православною Церквою в Радянському Союзі. “Однодушно проголосовано”.

Другого дня читана Служба Божа, всі делегати висповідалися і запричащалися, Літургія, соборна панахида по Андрею Шептицькому (“бо цей Великий Митрополит був Предтечею Православ’я на наших землях… і здобув собі велику популярність серед православних як оборонець віри батьків”). Це не завадило пізніше “величати” його лютим ворогом українського народу і захищати на цьому ідеологічні кандидатські дисертації… Опісля — звернення до патріарха Алєксія, до Гречухи (голови президії Верховної ради УРСР), до Вселенського патріарха Максимоса, вітальні телеграми Сталіну, Алєксію, Йоанну, окремо — “Звернення до духовенства і вірних грекокатолицької Церкви в західних областях України” з ухвалою до неприєднаних священиків. Третього дня — урочисте святкування православного свята — “Торжества Православія”, коли “Православна Церква тріумфує над гордим Римом” — “День радостний і веселія ісполнений явися днесь… Нині небо і земля веселиться, і ангелов чини і человіков собранія ізрядно празднують”, — із “Служби Торжества Православія” 10 березня 1946 року. Далі — спільний обід у готелі “Брістоль”.

На цьому організоване та зрежисоване енкаведистами свято закінчилося. Почалися будні. Суворі і жахливі. Про ліквідацію нашої Церкви Микита Хрущов доповідав Сталіну 1949 року, після ліквідації УГКЦ і в Закарпатті. У доповідній записці “Про завершення возз’єднання грекокатолицьких (уніатських) церков з православною церквою західних та Закарпатської областей” подаються такі цифри:

1. У Дрогобицькій обл.: було православних церков — 4, стало — 731; було православних священиків — 4, стало — 307; було православних монастирів — 0; стало — 0. І так далі, у тому ж дусі. На закінчення ж:

“В нинішній час на території Української РСР проживає 374 священики і 489 монахів, які не возз’єднлись з православною церквою (Уповноважений Ради по справах православної церкви при Раді міністрів УРСР — П. Ходченко). (Сергійчук В., “УГКЦ — страдницький шлях…”, ж. “Галичина”, 1999, № 1, с. 65).

Отже, по західних і Закарпатській областях було 2661 священик, із них стали православними 1280 у західних і 168 у Закарпатті. Додавши отих 374 із доповідної записки, матимемо 1822, а де ж поділися 839 священиків? Опинилися в тюрмах і концтаборах, звідки мало хто повернувся. І за що? Бо не відреклися своїх переконань, не зрадили присяги. Загинули і всі ієрархи нашої Церкви, крім митрополита Йосифа Сліпого, якого дивом вдалося вирвати у Хрущова Папі Павлу VІ. Ось як відгукується про це професор Мирослав Лабунька з Філадельфії (США): “Під час слідства, на показових судах заламалися владики інших церков, інших країн, а от УГКЦ — ні! Жоден владика не втік, не покинув свою паству і ніхто не зрікся своєї віри ні в тюрмах, ні на каторзі. Всі померли у своїй вірі! УГКЦ — єдина інституція, яка витримала переслідування сталінізму і перетривала його”.

Не будучи впевненими, що ініціатори в майбутньому не розкриють перед світом ганебну механіку нищення Церкви (якнеяк, а Г. Костельник був патріотом України і ворогом комунізму; можливо, погодився на каїнову роботу заради того, щоб створити хоч якусь подобу Української Церкви, адже мова відправи залишилася українською тільки в Західній Україні), енкаведисти вже 1948 року організували його вбивство, вихопивши в ту ж мить ключі від його сейфу і випорожнивши той до останнього папірця. Вбивцею було названо бандерівця Паньківа, хоч його вітчим ніяк не хотів визнати його ідентичність… Не раз вони таке практикували: жорстокість націоналістів продемонстрували і ще одного “мученика” підсунули обдуреному народові. Тим же шляхом пішов і другий ініціатор — Михайло Мельник. Повернувшись із Києва, де він із канцлером вирішував якісь єпархіяльні справи, вони обидва раптово і майже водночас помирають (канцлером був о. Володимир Куновський, колишній парох сусіднього з Дублянами села).

І на закінчення — для тих, хто про нашу Церкву має ще радянські уявлення, дві невеличкі цитати. “За Унією, наша Церква підпорядковувалася не католицьким ієрархам Польщі, а безпосередньо Римові. Церква наша ставала, по суті, вселенською і національною за формою” (Паславський І., Між Сходом і Заходом, ж. “Дзвін”, 1990, № 10). Як писав видатний наш історик Михайло Брайчевський: “Ця унія (1596 р.) була справою патріотичних сил, занепокоєних процесом денаціоналізації суспільної еліти України, — представники яких чим далі, тим активніше ставали на шлях полонізації та покатоличення”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment