Уривок із документально-фантастичного роману
Закінчення. Поч. у ч. 11 за 2016 р.
75
Полковник Гліб Голубко (він так і не став генералом, і це було, либонь, найлегше покарання за участь у проекті “Рось”) не боявся смерті. Тобто він ніколи не уявляв себе мертвим. Обвітрений степом здоровань, який умів приймати миттєві рішення в критичних ситуаціях, уже встиг за півтора року війни поховати не одного свого товариша, бачив смерть у найстрашніших її формах — обгорілих безногих танкістів, бійців з простріленими ворожими снайперами головами, розірваних на шматки молодих ідеалістів-добровольців. І щоразу, коли зустрічався зі смертю, дивне почуття охоплювало його: це не моє. Це не стосується мене. Це картинка — страшна, але картинка, що не має до мене стосунку.
Знав, що ні з ким не може поділитися цим своїм відкриттям — ні з батьком, ні з братом, ні тепер із Лялею. Боявся, що вони не зрозуміють, подумають, що носить у собі щось гидке, протиприродне. Але під час втечі з Горлівки з Глібом сталося щось таке, що перевернуло його тупу і самовпевнену віру в безсмертя.
Через п’ять хвилин після того, як вони від’їхали від борделю, в Горлівці було оголошено бойову тривогу, а за диверсійною групою Голубка спорядили погоню: два БТР вирушили слідом за його автомобілями, а блокпости, що оточували Горлівку, було попереджено про небезпеку. Спочатку Голубко та його охорона спробували прорватися в напрямку Зайцевого, де йшли бої українців з російськими найманцями — на півночі небо підсвічували заграви. Але їх зустрів щільний зустрічний вогонь; пострілом з РПГ був підірваний автомобіль із чотирма бійцями Голубка. Тому “Мерседес” збочив направо й пішов на схід, у напрямі Вуглегірська. Але тут водій “Мерседеса” Славко помітив, що автомобіль утратив керованість, — мабуть, колесо постраждало від вибуху гранати. Зупинилися на узбіччі й, присвітивши ліхтариками, побачили, що ліве переднє колесо тримається на соплях, а ліве крило посічене уламками.
Довелося кинути “Мерседес”. Темрява їх рятувала, а будинки неподалік здавалися порожніми, й тому вони не підпалили одразу автомобіль, а замінували гранатами — Славко був майстром цієї справи. Голубко скинув ідіотську закривавлену шовкову толстовку — маскування Савелія Шмакова — й надягнув звичний камуфляж.
Захопивши все потрібне, що було в “Мерседесі” — воду, амуніцію, зброю, документи, взяті у Андронова і Якименка, заліпивши скотчем рот Якименку й накинувши на його шию міцну нейлонову мотузку, вони вирушили в путь, щоб встигнути сховатися ще до раннього о цій порі світанку. Славко обачливо полив бензином із запасної каністри траву навколо “Мерседеса” та стежку, якою вони пішли на схід.
Їм треба було сховатися десь до початку нового дня, пересидіти до ночі й рухатися далі, до своїх. Голубко ще не вирішив — йти до Зайцевого чи кружляти південними околицями Горлівки, щоб потім податися в напрямку Дзержинська. Зв’язок не вмикали, бо знали, що сигнал негайно перехоплять і їх знайдуть. У Горлівці стояв російський бронік РЕБ (радіоелектронної боротьби) “Інфауна” з сучасною апаратурою: радіоефір повністю контролювався російськими спецслужбами.
Голубко розумів, що так просто їм не спустять їхню безглузду витівку і вбивство головного пропагандона ДНР, зірку російських телеекранів, бо, незважаючи на складну і тривалу підготовку, група не виконала поставлених задань: використати до кінця можливості Савелія Шмакова, втертися в довір’я Геннадія Якименка й примусити його здати таємні документи МГБ ДНР, дізнатися якомога більше про бандформування “Сомалі” й про відносини між різними групами бойовиків.
Винним у провалі був, безперечно, він, Голубко. Коли почув п’яне похваляння Антона Андронова — як відловлювали вони українських лохів, як просто це було, — бо люди ці були на видноті, наче сектанти: діти їхні ходили до української школи, а в хатах у них обов’язково висіли портрети Шевченка; Антон розповів, як здирали шкіру з Єгора Комара, Лялиного брата, як несамовитий зойк його стояв у їхніх вухах, а вони казали йому: чому ж ти не кричиш “Слава Україні!”? Чому твоя Україна тебе не рятує?
Можливо, Антон — хвальковитий чванько — брехав, щоб набити собі ціну перед московським гостем, щоб показати — бачите, як нам непросто було тут, на передньому краї “русского мира”, боротися з хохлацькими впертими плебеями?
Антонові слова змінили план операції — і його труп залишився в рожевому туалеті горлівського борделю. Тільки голову його не забрав із собою Голубко, щоб принести, як обіцяв, у подарунок Лялі.
Нарешті в світліючій прозорості нового ранку вони побачили “зеленку” — лісок, на краю якого під опорою ЛЕП знайшли лежку, оточену високими бур’янами, й примостилися на постій, замаскувавшись свіженаламаним віттям дерев.
Голубко ліг на спину, вдихаючи свіжий літній запах землі, дивлячись, як прокидається в небі ніжне ранкове світло. Відчув втому — але не фізичну слабкість тіла, а безмежну змученість душі, огорнутої страхом смерті. Чув, як угорі гудуть проводи ЛЕПу. Десь недалеко лунав щебет невідомої пташки — Голубко пошкодував, що прекрасне життя землі — її трав, квітів, дерев, птахів — все пройшло повз нього, нічого він не пізнав з її таємниць, лише навчився вбивати.
Перед зустріччю учасників атомного проекту в Адміністрації президента Голубко отримав сигнал з будинку на Банковій, що його можуть звинуватити у спробі здійснити військовий переворот і заарештувати, розжалувавши в рядові; тому напередодні втік на базу спецназу неподалік від Костянтинівки, де переховувався від агентів СБУ, а потім дістався Ростовської області, перетворившись на Савелія Шмакова.
Ні генерал Неселовський, ні інші учасники проекту “Рось”, ні навіть Ляля не знали — куди подівся Голубко, хоча ні в кого з них не виникла думка про зраду полковника.
Саме під час втечі на фронт з’явилася в ньому якась невпевненість, хоча й розумів, що заряди Судного дня вже виготовлені й що життя своє не прожив намарно.
Але тепер, коли він ховався під опорами ЛЕПу, страх смерті — немов чорна грозова хмара на обрії — наближався і зростав у ньому, переходячи у відчай. Уперше він злякався, що не повернеться з операції, не прийде до коханої дівчини, не побачить, як вона поправляє важкі окуляри, мовчки дивлячись на нього, відчуваючи щастя його наближення. Під час попередніх операцій він ніколи не дозволяв собі думати про повернення — бо не сумнівався в тому, що повернеться; думав лише про оперативну потребу моменту. Але зараз, лежачи навзнаки, підклавши під голову бронежилет, Голубко, всупереч усім забобонам, усім правилам війни, почав мріяти: як приїде він на Оболонь, на вулицю маршала Тимошенка, виняткового неука сталінської школи і нездару, хоч і українця, як відчинить йому двері наполохана, напружена Ляля, як обійме її…
Страх, що ніколи не вирветься з цієї осоружної землі, з цього злиденного краю ненависті, що ніколи не побачить Києва і коханої, ніколи не прийде на могилу матері й батька, посилився, став майже неконтрольованим — і це налякало його, бо це був прямий шлях до загибелі.
Він ніколи не носив на собі хрестів чи іконок, не молився, як робили це його бійці, — бо не знав жодних молитов і вважав їх непотрібними. Але тепер з ніжністю думав про брата Бориса і шкодував, що не навчився в нього мудрості небесних таємниць: можливо, в них справді криється якась спасенна істина?
Вдивляючись у небо та далекі пір’ясті хмари, які блідими нитками ледь прикривали нещасну землю від поглядів Всевишнього, Гліб Голубко вперше в житті почав молитися, звертаючись до тої невідомої сили, що мала владу над людьми: просив пощадити його та людей його загону, відпустити їх додому. Це навіть не була формально молитва, а рабське прохання, уклінне звернення до Господа — дарувати життя.
Поряд ворухнувся Геннадій Якименко, показував на рот. Славко, уткнувши в живіт полковника МГБ автомат, відліпив скоч:
— Що треба? — прошепотів.
— Помочитися…
— Не піднімайся, повзи он туди, там санітарна зона. І сци, тільки мовчки.
Славко — хлопець, якого врятувала кевларова каска Нечерди. Взимку цю каску погризли щурі. Славко відрізнявся від інших бійців винятковим спокоєм під час бою, а в більшості хлопців трусилися руки, коли змінювали спорожнілий магазин. Два яскравих рум’янці на щоках — наче намальовані — сяяли святково на його обличчі, як знак молодості і якоїсь невідомої хвороби крові, про яку Славко не хотів і думати. Він через Лялю напросився до Голубка; сказав що не хоче сидіти на блокпостах, а хоче відомстити сепарам за смерть свого хрещеного батька — Нечерди. Хоче діяти.
“Він хоче діяти. А я? Я хочу врятуватися. Допоможи мені Той, хто на небі”, — подумав Голубко, засинаючи.
З Голубком лишилися двоє його бійців: Славко — снайпер і водій “Хамві”, “Мерседеса” та іншої техніки, підривник і відмінний куховар. Другий — лейтенант Аміран Симанідзе, московський грузин, випускник філософського факультету МДУ, боєць грузинського спецназу під час боїв з росіянами поблизу Горі, а потім — політичний втікач в Україну, перший у черзі на отримання українського громадянства. Звертаючись до Голубка, Симанідзе казав:
— Товарищ полковник, лейтенант Симанидзе, бывший философ, а ныне диверсант, первый в очереди на гражданство Украины и последний в очереди на смерть, прибыл по вашому приказанию.
Худенький, із сумними очима чорновусий Симанідзе ненавидів Сталіна як вічну ганьбу грузинського народу і якось признався Голубкові, що під час боїв біля Горі з’явилася в нього думка — висадити в повітря музей Сталіна.
Симанідзе через своїх московських друзів організував прикриття Савелію Шмакову, що коштувало великих зусиль і немалих грошей, — і не чекав, що їхня місія скінчиться так швидко і так невдало.
Вони спали по черзі — а ті, хто був на варті, уважно спостерігали за розбитим шосе, що проходило за двісті метрів від їхньої криївки. Два рази по шосе проїхали БТРи з десантниками на борту, час від часу з’являлися легковики, але особливої небезпеки група Голубка не відчувала.
Гена Якименко, який зі стрункого комсомольського красеня перетворився на спухлого від пиятики амбала, що страждав на задишку, цироз печінки і хронічний простатит, старався не спати, напружено думаючи, — що робити? Дати сигнал денеерівцям — і отримати негайно кулю в потилицю, чи змиритися з долею і, скориставшись нагодою, накивати з цими бандерівцями в Укропію, де оголосити явку з повинною. Він знав ці місця як свої п’ять пальців — навіть цей лісок і опору ЛЕПу, бо возив сюди дівчат займатися блудом ще тоді, коли Зоя була з ним, і тепер думав, чи не підказати цьому шаленому Савелію Шмакову — як вислизнути звідси непоміченими, як вижити в цій напівзнищеній агломерації, де одне місто непомітно переходить в інше, наче мох, що проростає поміж деревами, де одноповерхові вбогі будиночки шахтарів чи хіміків межують із полями й перелісками, за якими починаються нові напівміста-напівсела, спотворені “хрущовками”, до яких упритул прилягають залізничні колії під’їзних шляхів, нерідко забутих, з іржавими рейками або й зовсім без рейок, розкурочених і зданих на металобрухт.
Але посеред усієї цієї мішанини індустріальної цивілізації, яка упродовж століття нищила лагідну природу степу з його узвишшями, пригірками, вибалками й річечками, де вода стала схожа на мазут, — навіть тут, у цьому понівеченому краю, збереглися заповітні куточки, наче оази, куди любив їздити з друзями Якименко. Тільки тепер, лежачи з зашморгом на шиї та заліпленим ротом (раз на дві години диверсанти давали йому зробити кілька ковтків води), Якименко зрозумів, як безглуздо промайнув його пияцький, картярський час: втратив, не помітивши, Зою й дочку. Мар’яна, коли почалися обстріли Горлівки, виїхала в Росію, у Волгоград, і не бажала спілкуватися з батьком.
Майже розслабившись, вирішивши здатися ненависним украм, бо зневажав цих селюків — бо кожен, хто говорив по-українськи, навіть професор астрономії, був для нього селюком, людиною нижчої раси, як правильно витлумачував Савелій Шмаков, дарма, що виявився бандерою, — Якименко спохопився: його на Україні пізнають, знайдуться свідки, що вийшли з підвалів МГБ, згадають, як піддавав тортурам своїх співгромадян, як віджимав бізнеси в своїх конкурентів. Він придумав розвагу “горлівська кочегарка”, коли паяльною лампою проходився по інтимних місцях підслідних — згадав їхні зойки та запах горілого волосся…
Так лежали вони до п’ятої години пополудні, тихо радіючи, що їх досі не знайшли люди полковника Драніка й горлівські “беркутівці”.
76
Так би й ховалися до пізнього вечора, якби не Маша Звонарьова — білява тринадцятирічна дівчина, яка наштовхнулася на них ненароком, сталося це так неочікувано, що Славко, який саме вартував і спостерігав за шосе, не помітив її. Коли обернувся — вона вже стояла за два метри, остовпівши від страху. Була в джинсах і білій майці з написом “Save me from Ukraine Army”. Побачивши людей зі зброєю, в камуфляжі, вона спочатку не зрозуміла, хто вони, подумавши, що це свої, ополченці. Але потім зустрілася зі стражденним поглядом Геннадія Якименка, побачила рух його пальців, які вказували на озброєних людей, а потім склалися в цифру “три”.
Що означала ця цифра? Три пальці. Славко перерізав Маші шлях відступу.
— Ти откуда, дєвочка? — спитав він. — Што здесь дєлаєш? Садісь, садісь, нє бойся.
— Я с Каютіна, — ледве отямилася від шоку Маша. — А шла в Карлу-Марлу.
— Куда, куда?
— Ну, в Карлу-Марлу. Тут недалеко. К тете.
“Вона йшла в Карло-Марксове”, — зрозумів Голубко, який півдня вивчав карту Горлівки й прилеглих до неї місць.
Дівчина присіла біля них і витягла з полотняної сумки свіжий батон.
— Угощайтесь.
Вони не відмовились. Розірвали сіруватий батон на три частини й почали їсти; але Якименку не дали й скотча з його рота не відліпили.
— Що робити з нею? — спитав тихо Голубко Амірана Симанідзе.
— Не отпускать ни в коем случае, — прошепотів у вухо полковнику, склавши долоні, лейтенант. І побачивши, що Голубко вагається, знову повторив трохи голосніше:
— Ни в коем случае.
Дівчина з тривогою вслухалася в їхні перешепти.
— Так я пойду, дядя, — звернулась вона до Симанідзе, думаючи, що він тут головний.
— Якщо затримаємо, її почнуть шукати, — вперше Голубко вагався, не міг прийняти рішення, яке могло бути лише одне: не відпускати під час операцій випадкових свідків. Краще за все їх убивати.
Але подумати про це не міг.
— Возьмем ее с собою, — вперся Симанідзе. — Другого выхода нет.
— Та відпустіть її, — сказав милосердно Славко упівголоса, зрозумівши, про що шепочуться начальники. Йому дуже сподобалась Маша — її кругле добре обличчя, її світлі розумні очі. Маша нагадала йому його сестру.
Дівчина почула його українську мову і збагнула, хто вони. Зрозуміла, що означають три пальці полоненого, обличчя якого здалося їй знайомим: тризуб. Герб карателів. Тих, хто вбив сусіда — дядька Степана з ополчення. Хто вбиває мирних жителів Горлівки.
— Отпустите, дяденьки, — заплакала Маша. — Я никому ничего не скажу. Ей-богу. Меня мама ждет, волнуется. Она сейчас у тети в Карле-Марле.
— Хорошо, — знехотя погодився Голубко. Тягти з собою дівчину вони не могли, це було б безумством. — Беги в свою Карлу-Марлу. Спасибо за булку.
Маша, ще раз глянувши на Якименка, зустрівшись із його сповненим відчаю поглядом, швидко пострибала до лісосмуги — і Голубко зрозумів: тепер вони приречені.
І дав наказ негайно зніматися з місця, йти у напрямку на південь від Карли-Марли. Через годину над ними завис гелікоптер ДНР і обстріляв з крупнокаліберного кулемета. Їх наздогнали бойовики й запропонували здатися. Вони відкрили вогонь у відповідь.
Першим загинув Славко від вибуху гранати — і Якименко, відчувши свободу — ніхто вже не тримав його в зашморгу, — вискочив з піднятими руками назустріч бойовикам, якими керував полковник Дранік. Той пізнав його, але рішуче махнув рукою: дав наказ стріляти на ураження — і Якименка, який не міг ні сказати щось, ні кричати від болю, безжально розстріляли.
Голубко й Симанідзе зайняли оборону у вирві на узліссі, а бойовики наближалися з боку шосе — метрів п’ятдесят відкритого поля. Вогонь примусив їх залягти, і Дранік, який пресував землю черевом, ніяк не міг примусити бойовиків піднятися в атаку.
— Глеб! Уходи! Я их задержу! — крикнув Симанідзе, жбурнувши одна за одною дві димові гранати РДГ-24, які вибухнули чорним димом. Голубко послав довгу чергу в димову хмару.
— Уходи! Я приказываю, — ще раз гукнув поранений у живіт Симанідзе, повернувши до Голубка бліде обличчя, на якому чорні вуса, ще не торкнуті сивиною, здавалися нафарбованими. Останній у черзі на смерть. Голубко кинувся в глибину лісу, петляючи поміж дерев, залишаючи позаду звуки бою. Згадав чомусь слова Лялі: “Не привозь із собою ковилу. Це знак журби”. Але ковили тут не було.
Незчувся, як наздогнав його вибух міни, що прошерхотіла поміж деревами й принесла з собою темряву небуття. Навіть не встиг подумати: чому я? І не встиг переконатися, що його безсмертя скінчилось.
77
Я вийшов з безодні не для того, щоб повертатись у безвість. Я вийшов для того, щоб світ боявся, поважав, плазував переді мною і любив мене, щоб визнав у мені справжнього Звіра, але в подобизні людини. Нова історія людства або почнеться з мене, або закінчиться на мені.
У мене є могутні надійні союзники: це — розвідка і контррозвідка, сотні тисяч сірих таємних агентів, вогкий холод підвалів, де народжується страх, який потім, наче отруйний газ, розтікається по країні, лякаючи непокірних і сповнюючи патріотизмом лояльних громадян. Страх одних і патріотизм інших — мої вірні союзники.
Серед союзників Звіра також армія і флот. Насамперед — повітряно-космічні війська та підрозділи ракетно-ядерних військ оперативно-тактичного й стратегічного призначення. Десятки тисяч боєголовок і носіїв, здатних знищити планету, подолати будь-яку ПРО.
І ще один надійний союзник — величезна територія тої безодні, з якої я вийшов. Територія, що не боїться ні ядерних боєзарядів, ні окупації. Бо Росія — як галактика, перемогти яку неможливо. Зате Росія здатна перемогти будь-якого ворога, зможе увібрати в братні обійми будь-який народ — на Сході чи Заході, на Півночі чи Півдні.
Кожен із цих упокорених народів здатен вивчити три-п’ять ламаних російських слів, насамперед матірних, що дасть мені право оголосити їх російським народом, приєднати до “русского мира”, до Росії-матінки.
Саме тепер, коли ХХІ століття лише набирає розгін — наче стрибун перед злетом угору, — саме зараз, коли слабкі й розгублені лідери Заходу ще живуть у фальшивих ілюзіях мирного співжиття часів після холодної війни, саме тепер, поки ще відчуваю я треновану силу м’язів і сталево-гостру концентрацію волі, поки народ мій згуртований і готовий піти за мною хоч у пекло, поки америкоси і єврогеї ув’язли в болоті непевності, страху і хаосу, — я готовий до дії.
Прокладено напрямки наступів, призначено намісників, піднято до дії п’яту колону. Мене, Звіра з ленінградської підворітні, щура з невських берегів, проголосили наймогутнішою людиною планети, одним із найбільших мислителів, мої портрети друкують на перших сторінках найвпливовіших світових видань, телебачення всього світу щодня показує мене в програмах новин. Я визначаю характер ХХІ століття. Мою країну ще називають федерацією, але я у своїх думках повертаюся за тисячу років назад, у час, коли Звір з безодні був зв’язаний, зневолений, але через тисячу років зміг знову вирватись на свободу, — бо немає такої сили, щоб ув’язнити потугу ненависті, енергію люті, владу крові. Ніяким ангелам не дано перемогти віковічне і гріховне стремління людини до зла, до темряви, до насильства, до пекла.
Це стверджую я, Звір з безодні, що має тисячолітній досвід насильства. Я знаю своє справжнє ім’я: Карл-Фридріх-Кнуд-Петро Перший, імператор священної Російсько-Римської імперії, король Англії, Франконії, Саксонії, Баварії, ярл Норвегії, цар Московії та Малоросії, султан Малої Азії, Господар Італії й Володар Греції, Князь Босфорсько-Дарданельський. Я коронований залізною короною, виготовленою з найміцнішої у світі танкової броні Нижньо-Тагільського вагонного заводу. Поряд зі мною — шість дружин на чолі з Гільдегардою й двадцять коханок, які привели мені тридцять дві дитини — два хлопці й тридцять дівчат, що претендують на мій спадок.
Жартую.
Це мій спосіб тролити жалюгідних євробюрократів, які бояться мене, моїх іронічних зауважень, тремтять при думці про безодню, з якої я вийшов і куди відправлю їх.
До речі, про корону. Якийсь містечковий блазень-інородець виготовив копію корони монархів російської імперії й зробив спробу насунути її мені на голову, наче старе діряве відро. Це була б небачена ганьба — фальшива корона з рук підлабузного блазня на голові Звіра. Я встиг вихопити підробку і насадити її на його голову.
Тільки справжня корона Володаря Світу, тільки з рук американського президента потішить мене. Я тренуюся на рингу щодня, після чого приймаю гарячий душ і п’ю кисневий вітамінізований коктейль, щоб відновити сили, й заслуховую доповідь генерального директора євро-азійського управління розвідувального співтовариства Імперії: передові частини військ спеціального призначення перекинуто з донбаського плацдарму на новий, сирійсько-турецький фронт; завершено підготовку до спецоперації ісламських народних месників у Галлії; успішно розвивається операція “Різдвяний дар” із вторгнення трьох мільйонів біженців з Близького Сходу на територію Священної Римської імперії; почато підготовку операції “Турецька лазня” — закладки ядерних мін великої потужності у Чорному морі, неподалік від Істамбул-богазі — протоки Босфор. Вибух цих зарядів викличе могутнє цунамі, яке знесе Стамбул з карти світу; аналогічні суперторпеди мають бути встановлені неподалік атлантичного і тихоокеанського узбережжя Північної Америки.
Сьогодні маршал розвідувально-диверсійних військ Імперії приніс мені фейкову декларацію якогось міфічного Руху опору України з погрозами на мою адресу і на адресу імперської безодні. Вони лякають мене Судним днем, погрожують застосувати ядерну зброю — якісь жалюгідні саморобні ядерні заряди, протиставляючи їх усій досконалій потужності моїх ракетно-ядерних сил! Не вийде! Нас не залякати!
Ніякій Судний день не загрожує Росії, бо сама Росія — це Судний день для своїх сусідів, для Європи. У разі якщо ворог наважиться розпочати ядерну війну проти Росії, ми застосуємо свою зброю Судного дня: я називаю це демографічним цунамі. Описів цієї зброї ви не знайдете ні в літописах минулого, ні в найновіших каталогах SIPRI Yearbook: Armaments. Як тільки в Росії почнеться війна і голод, десятки мільйонів людей у пошуках їжі рушать на Україну і далі в Європу. Ця хвиля цунамі — голодних, сповнених відчаю й ненависті людей з жінками і дітьми попереду — зруйнує будь-якій опір, знищить усе на своєму шляху, заволодіє продуктами харчування і родючими землями, змете з лиця землі малоросів і відновить нову російську Імперію — Київську Русь-2 — на берегах Дніпра.
Це — найбільш таємна й непереможна зброя Імперії, доки керую нею я — Звір з безодні.
Я настільки занурився у свої думки, що забув, що переді мною закляк по стійці “струнко” маршал розвідувально-диверсійних військ Амангельди Янарбієвич Кежутгультінов. Прокинувшись від трансу прозріння, я висловив маршалу своє невдоволення неефективними діями ГРУ, СВР та інших підрозділів, що працюють на території Малоросії.
Досі не покарано всіх учасників злочинної атомної змови проти миролюбного російського народу. Досі не викрито місця переховування українських ядерних боєзарядів та носіїв, які становлять смертельну загрозу світовому миру і міжнародному правопорядку, гарантом якого є Росія.
Дуже важливо зрозуміти — чи знає бандерівська хунта про існування об’єкта “Светлячок” (“Кремль-2”) в товщі уральських гір — головного резервного центру управління Імперією під час Третьої світової війни. Цей об’єкт — гігантський підземний лабіринт, оповита вічним мороком мережа печер для зимівлі летючих мишей, у якій сховається Звір з безодні, щоб через тисячу років, коли на Землі впаде рівень радіації й почнеться розвиток первинних форм життя, знову з’явитися на поверхні й заволодіти світом.
Та чи варто повертатися на таку Землю, якщо на ній немає людей, відсутні США, Європа, Україна і Близький Схід? І не буде кому довести свою зверхність?
Моя доля — самотність Звіра. Єдине, чого мені не вистачає, — трохи любові й співчуття. Але ніхто про це не дізнається.
Від автора: всі події роману “Зброя судного дня” вигадані, а персонажі не мають нічого спільного з реальними прототипами. Автор не розголосив жодних військових і державних таємниць і не оприлюднив технологічних деталей виготовлення ядерної зброї, бо їх не знає.
Лише одну істину несе текст, створений уявою автора: будь-яка вигадка може стати правдою. Навіть Судний день.
Київ—Чабани, 2015
