Петро СОРОКА
Продовження.
Початоку у 4—7, 9, 11 за 2016 р.
“Собачі дні” Даріуша Бітнера, перекладені Ігорем Пізнюком, — маленький літературний шедевр.
Розповідей від імені вівчарки в світовій літературі немало. Це йде ще, здається, від Марка Твена з його “Оповіданням пса”, а може, й далі. Однак Бітнер нікого не повторив і показав, як тісно пов’язані людський і тваринний світ. Джерела його ідеї у “Перевтіленні” Кафки і цікаво та продуктивно було б співставити ці два твори, однак Бітнер іде ще далі й своєю дорогою. Вівчарка у нього стає чоловіком майже непомітно для неї самої і природно та ненатужно для читача. Щось є у кожному чоловікові від пса.
Стилістика у Бітнера запаморочлива, оповідь магічноінтригуюча і мова — просто розкіш.
Ось воно, сучасне європейське письмо у своєму вищому вияві.
Я німію перед поетичним талантом Наталі Пасічник. Філігранна техніка, вишукана мова, щедра ритмомелодика. У тих віршах, які вона виносить на люди, все довершене і досконале. Найкраще і найвагоміше, як на мене, сказав про особливості її стилістики М. Славинський, а Т. Федюк видав у “Зоні Овідія” її збірку. Наталка в ту “зону” вписується логічно і природно, оскільки тематика її віршів — це самота, сніги, студена пітьма, мовчання і таке інше. Я не знаю, як можна у таких вузьких рамках демонструвати таку невичерпність думок, почуттів і творчих знахідок. Утім, Емма Андієвська ще більш вражаюча у цьому плані. Але в Н. Пасічник порівняно з мюнхенською експерементаторкою поезія не така алогічна, туманна і кодова.
он сніг латає чорні діри
але не розбереш сама
чи це мороз такий по шкірі
чи справді почалась зима
Поетеса відмовилася від пунктуації, і я розумію чому: з’являється нова якість, більш відповідна нашому часові, щось несподіване, незвичне, підсилююче таїнство поезії.
У світі Н. Пасічник “годинники ходять навспак”, миготять тіні “потопельників і сонних круків”, тут “не обігріта хата” і так “незатишно, холодно і важко”, лірична героїня іде то “кудись в нікуди”, то “хтознакуди”. Втома. Сум. Самота. Іноді думаєш: як у такої красивої, ще зовсім молодої та обдарованої дівчини таке безпросвіття? Чому? Звідки?
Але хто живе у стихії літератури, знає: навіть трагічне мистецтво радісне у самому собі. Бо все врештірешт зводить до стилю і все вирішує стиль. А стиль у тернопільської поетки рідкісної високої краси.
В Україні жіноча поезія сягає запаморочливих вершин. Хочу вірити, що коли відбудеться мистецький прорив у Європу, на який ми всі так сподіваємося і якого очікуємо, то читацький загал буде зачарований, відкривши для себе творчість Теодозії Зарівни, Маріянни Кіяновської, Мар’яни Савки, Марії Хіміч, Галини Крук і, звичайно, Наталі Пасічник. А це тільки представники одного напряму — з ірреальними вкрапленнями, є ще другий — неореалістичний, не менш багатий, цікавий і самобутній, до якого проситься означення — неореалізм.
Десь у 80ті роки минулого століття кілька разів я потрапив на виступи Віктора Баранова, мав також кілька принагідних бесід із ним, але вони не залишили якогось помітного сліду в пам’яті. У “Києві”, який він перебрав від П.Перебийноса, надрукував мене раз чи двічі. Коли він очолив НСПУ, стосунки розладналися. Я висловив на засіданні обласної письменницької спільноти критичну думку щодо нового керівництва і стану справ у Спілці й не встиг дійти додому, як хтось із переполошених колег повідомив мені, що Баранов уже все знає, донесли миттєво і це ох як кепсько. А потім була наша з Д. Кременем епістолярія, яка викликала новий спалах гніву у Віктора Федоровича.
Утім, я не про це. Писати про всякий дріб’язок, коли людини вже немає на цьому світі, не варто. Треба говорити про те, що залишилося і залишиться надовше. А саме такий шанс, як на мене, має останній твір письменника “Учора минулим не буває”, який опублікувала у “Києві” Т. Зарівна. Це романесе, як його означив автор, бо він побудований за принципом колажу: тут багато медитацій, візій і філософських узагальнень, цікавих описів і ліричних відступів, але над усім домінують спогади про дитячі, молоді й подальші літа, які ніби зцементовують авторську розповідь. Враження розірваності, якоїсь штучної зчепленості немає, все цільне, міцно злютоване, припасоване одне до одного, як шматочки смальти у майстерній мозаїці. За якимись незбагненними законами автор тонко відчуває, де варто подати фрагмент із минулого, де вкрапити розповідь про сучасне, а де розповісти про друзівписьменників. У романі багато імен — відомих і не дуже, багато розгорнутих психологічних характеристик, чудових пейзажних замальовок і драматичних життєписів. “Наскільки можу, сягаю у глиб нашого родоводу”, — наголошує автор і наполегливо дотримується цієї настанови. З нестихаючим інтересом прочитуються оповіді про студентські роки, літстудію ім. В. Чумака, становлення таланту обдарованого поета і його перші успіхи в столиці, щоправда, захмарені необлаштованим побутом. Тут зринають імена В. Голобородька і Валі Отрощенко, І. Білика і В. Симоненка, М. Вінграновського і А. Дімарова, Миколи Гірника і М. Ткача, І. Драча та багатьох інших. Врядигоди оповідь переривається несогіршими віршами.
У цієї книжки добра, світла і чиста енергетика, джерело якої — милосердя, що йде від матері письменника, світлої берегині роду, описаної з таким високим пієтетом, що захоплює подих.
Кар’єру, яку зробив В. Баранов як письменник, редактор і спілчанський очільник, можна назвати доволі успішною. Інша річ, що вона припала на люте безчасся, коли література була відкинута державою на маргінес, де, зрештою, залишається і нині. А ще ж дозоляли свої — ближні й дальні — про що, зокрема, письменник пише так: “А сексоти були… і сьогодні, здається, що можу назвати їхні прізвища. Доносили вони й на мене — через те, що я здогадувався про їхню приховану роль, вони уникають нині зустрічей зі мною”.
І ще таке.
“Шкодую за безуспішними спробами системно вести щоденник. Десь у когось із мудрих вичитав фразу: “Щоденник — це ніби підглядання за собою збоку”. Вона остаточно зробила мене ворогом щоденникового жанру. А жаль! Були і в моєму некрикливому житті люди і події, варті доброї згадки…”. “У літературі без здорової амбітності нема що робити”. “Світобудова ХХІ століття вже й не знати, на що спирається”, “…Відлітання птахів черкнуло мене по душі”.
Із цієї книги В. Баранов постає як іронічно мудрий, начитаний і добрий душею. І жаль, невимовно жаль, що книга обривається, по суті, напівслові, що письменник не встиг її дописати, поставивши три крапки… Прочитавши роман, залишаю його на улюбленій книжковій поличці, де вже стоять мемуари А. Дімарова “Прожити й розповісти”, В. Захарченка “Білі вечори”, В. Бровченка “Вікнина”, В. Грабовського “Привороття”, Євдокії Дімарової “Неспокійна моя доля”, Р. Дідули “В найменшому зпоміж світів”, О. Шугая “Усе живе — тепле” — і на душі світліє.
Це книги, які навчили мене дивитися не тільки на людину, а й на той хрест, який вона несе.
МЕТАФОРА Ігоря Павлюка — густого замісу, добірної краси, глибини і сили.
Тут мало хто може з ним позмагатися. І головне, що ця метафора має глибоке національне коріння, вона виражено україноцентрична, а не висмоктана з пальця.
Ось арсенал тільки одного вірша “Монастирська пасіка”:
“Журавель у небі — як поет… Свіча з прабабиним обличчям, із тополиним шумом дітвора… солона тиша сліз собачих, сива зірка падає, мов пульс, час бреде, його ніхто не бачить, він також нікого — усліпу… Вишиваю слізьми по вині… І таке душі моїй роздолля, що земля їй небом навесні… Я слова у душу загортаю, ніби чорний хліб чи виноград… Сенс буття в тумані. Смак ще тліє…”.
Цього вистачило б на кілька віршів, а вони з тексту одного невеликого вірша. Втім, вихоплені з контексту вірша, ці рядки втрачають половину свого чару. Теж загадка поезії.
Літературна школа чи літстудія можлива як явище тільки за однієї умови, що її очолює харизматичний письменник.
Такими були понад чверть віку тернопільські “Сонячні кларнети”, які створив при молодіжній газеті “Ровесник” талановитий поет Борис Демків. Через його школу пройшли десятки молодих поетів і прозаїків. Тут відбулося становлення Богдана Бастюка і Ярослава Сачка, Євгена Безкоровайного і Володимира Кравчука, Олександра Астаф’єва та Ігоря Фарини. Зпід демківського крила випурхнули такі цікаві творчі особистості, як С. Алич, Я. Гевко, В. Драбишинець, Т. Савків, Ю. Климчук, Марія Назар, Д. Теличин…
Уже сама присутність Б. Демківа робила зібрання цікавим і незабутнім, особливим і святковим. Його стислі, доброзичливі коментарі наснажували до подальших пошуків і праці, а секрети творчості ставали справжнім духовним одкровенням. І хоча іноді він дозволяв собі запускати доволі гострі шпигачки, вони сприймалися як щось належне і зовсім необразливе. За радянщини літстудія була під постійним кадебістським наглядом і пресом, й ми відчували це, але протистояли йому всім духом своїм і молодою здоровою зневагоюпротестом. Ми говорили один одному півшепотом і потайки, як ламали нашого очільника, як розсипали його другу збірку “Контрасти”, як “били” за націоналістичні цикли, і це надавало нам одухи і снаги, цей тотальний і моторошний тиск мав цілком зворотний наслідок, від того, який задумувався, бо вносив у наше життя особливу приправу, додавав життю гострішого смаку, а віршам більшої опірності й мужності.
Не знаю як інших, але мене кадебісти просто вимучиливимордували, однак не зламали, не зробили сексотом і чорного гріха зради на мені немає, хоч вистояв я з останніх сил і заплатив за це психічними зривами.
Із Б. М. Демківим ми ніколи не говорили на цю тему, це було “табу”, але кожен із нас знав — йому встократ важче і рятується він утечами в запій, заливає безодню, жах якої в тому, що залити її неможливо.
Коли перечитую вірші тих літ (свої та інші), то бачу їхню надщербленість і неповноцінність, позначену відсутністю цілковитої свободи і розкутості, але бачу й інше — незнищенну силу національного духу.
У СВЕДЕНБОРГА є цікаве твердження про те, що янголи на небесах живуть общинами, які формуються за рівнем любові і духовної чистоти. Простір відсутній у тому вияві, що на землі. Він теж визначається рівнем любові. Суголосні душі притягуються, відмінні — віддаляються.
Так і в літературі.
Зближуєшся не з тими письменниками, що захоплюють рівнем стилістики (хоча це так важливо), а хто любить те, що любиш ти, вірить і шукає, як ти.
Відсторонюєшся від багатьох маститих і тулишся до слабших, бо в них більше світла. Це може видатися нелогічним і вкрай хибним із точки зору професійного канону, але такий вибір душі.
Богдан Бойчук уважає, що той шлях, який утверджували в українській літературі Покутська трійця, Васильченко, а відтак Б. Харчук, Є. Гуцало, Григір Тютюнник — безперспективний, бо не несе жодної стилістичної і формальної новизни.
А ми, апологети неореалістичного напряму, вважаємо, що навпаки: НьюЙоркська школа, а за нею і сучасні постмодерністи — все це голе штукарство, безперспективне експериментаторство заради моди, зведення форми у культ, бо немає що сказати — і тільки. Соборну душу народу можна виповісти лише в неореалістичному письмі, а не в ірреальному.
Хто з нас має рацію і кому люди будуть дякувати за працю в грядущих віках, — покаже час. Покладемося на нього, набравшись терпіння.
РОМАН ВАРХОЛ увійшов у річище історичної теми і не виходить із неї роками, десятиліттями. У цьому, зрозуміло, немає нічого кепського, знайшов чоловік свою золоту жилу і черпає з неї, вимальовує свій світ. Такі митці завжди виграють, бо Господь і читач винагороджують за вірність. Але Вархола не вельми помічають і нелегко йому ведеться: він поза усякими тусовками й угрупованнями, рейтингами та нагородами.
Літошньої зими Роман неспогадано видав книжку відмінної тематики — “Слуга фіалок”, що має підзаголовок “Поезії про природу”. Книга зберігає всі найголовніші прикмети авторського стилю: тертя між локальністю і універсальністю, стислість висловлювань і форми, простота і глибина, метафоричність і якась ніби дитяча наївність. Автор не тільки любить природу і пильно вдивляється у її невичерпний світ, в різноманітні прояви і вияви, а тонко розуміє, усвідомлює себе її живою і невід’ємною часткою. І найголовніше — у книжці гостро відчувається українська звичаєвість і український архетип.
Щоб відчути, є стиль у письменника чи немає, не треба якоїсь особливої естетичної підготовки, знань із теорії літератури та великої начитаності — це видно, що називається, неозброєним оком. Як із перших нот чути, має співак голос чи ні. Тому справді добрі стилісти зачаровують і масового читача, і елітарного. Стендаля, Чехова, Мопассана, Моема, Винниченка читають усі.
Далі буде.
