Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений журналіст України
Сімдесят п’ять років тому Бог послав Наталії та Якиму Гаркушам із козацького села Шестерня Широківського району на Дніпропетровщині ще одне дитятко. Свою появу на світ воно оповістило таким дзвінким голосочком, що бабцяповитуха сказала щасливим батькам: “Ось побачите, співаком буде!”. На ці слова тато тільки усміхнувся: “Куди вже нам, селянам, до великої сцени! Наша справа — лопата, плуг та горно…”.
Повитуха як у воду дивилася: нині те дитя — народний артист України, донедавна провідний соліст Національної філармонії України, професор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, співак Божою милістю ГригорІй ЯкимовиЧ Гаркуша. Це ім’я добре знане в Україні і за її межами. Його соковитий баритон чарував глядачів у багатьох куточках колишнього Союзу — на Уралі й у Сибіру, на Далекому Сході, в Середній Азії, на Кавказі. Він був своєрідним пісенним послом нині неіснуючої держави в таких країнах, як Канада, США, Швеція, Фінляндія, Словаччина, Югославія, Угорщина, Чехія, Польща, Ірак, В’єтнам і багатьох інших. Зарубіжна преса називала українця витязем сцени, артистом, що своїм потужним співом може замінити цілий хор.
Його “живий голос” (а під “фанеру” Гаркуша ніколи не виступає), здається, заповнює кожну клітинку глядацького залу. Ба, й цього простору йому іноді бракне, й тоді голос Гаркуші “пробиває стіни й стелю”, вириваючись на простір. Про це своє відчуття якось розповів я самому маестро, нагадавши при цьому, що потужна пісенна атмосфера, яку він створює, чимось мені нагадує далеке дитинство, коли сільські дядьки збиралися в нашій селянській оселі “на Василя” — в день народження мого батька. О, як же вони натхненно виводили “Ревутьстогнуть горихвилі” чи “Закувала та сива зозуля”, інші народні пісні. Від того їхнього співу не раз, було, гасла гасова лампа.
— Щиро в це вірю, — сходиться зі мною на думці Григорій Якимович, — бо й сам не раз переживав щось подібне. Пригадую, якось довелося мені виступати на Сумщині. Виконуючи знаменитий романс М. Лисенка “Безмежнеє поле”, взяв ноту “соль” так, що плафон, який висів високо під стелею, впав. На щастя, він розбився на друзки якраз на прохідній доріжці й ніхто з глядачів не постраждав. Та найважливіше, звісно, не потуга голосу, а вміння “приборкати”, спрямувати його в річище задуму виконання того чи того пісенного твору. Як на мене, це мені вдається.
І справді, коли слухаєш артиста, його бездоганний спів змушує тебе трепетати, співпереживати, милуватися, радіти, він, мов на хвилях, підносить тебе то ввись, а то (від душевного щему) опускає вниз, у стан, коли “серце з жалю завмирає…”. В основі його репертуару — арії з опер і романси, українські народні пісні, пісні італійські, старовинні російські романси, популярні твори композиторів — від Лисенка й Стеценка до Майбороди й Білаша. Диски з його записами розкуповували вмить. Придбати їх нині просто неможливо. Це й не дивно. Зараз справжньому митцеві зробити черговий запис ой як непросто. Все впирається в оті злощасні “мані”, якими грошовиті тузи, як правило, обдаровують артистів безголосих.
Мов дорогоцінність, бережу випущений в останній рік другого тисячоліття диск під назвою “Моя Україно”. До нього входить двадцять три пісенних твори, записані еталонним баритоном (так фахівці нерідко визначають голос Гаркуші). Тут і “Думи мої”, і “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, і “Дивлюсь я на небо”, і “Сміються, плачуть солов’ї”, і “Ніч яка місячна”, і “Два кольори”… Митець надзвичайно вимогливий у доборі репертуару.
А ще його мистецька душа палко горнеться до арій з опер, класичних творів — і вітчизняних, і зарубіжних композиторів: Чайковського, Рахманінова, Генделя, Гайдна, Глюка, Шуберта, Шумана, Гріга, Верді, Россіні… Митця всякчас відзначають палкий темперамент, бездоганна інтонаційна чистота й філігранна технічна досконалість у виконанні чи то народних пісень, чи то класики.
Цікавлюся в мого співрозмовника, звідки витоки його дивовижного таланту.
— Безумовно, від Бога. А ще — від батька, який мав сильний і красивий за тембром баритон. Ото саме від таких виконавців, певно, й гасли лампи. І моя мама була голосиста, співала в церковному хорі. Я схиляюся перед своїми батьками в довічній вдячності. То вони прищепили мені любов до музики й співу.
Трохи помовчавши, Григорій Якимович з усмішкою каже:
— Музика була зі мною змалечку. Пригадую, зробить мені тато гармошечку з газети, я намалюю “ґудзички” і граю, приспівуючи: “Ой що ж то за свято, коли їсти багато, коли сала шматок, ще й зелений огірок…” Цю пісеньку, як і деякі інші, я перехопив від дорослих. Уже в шість років грав на балалайці, трохи згодом — на гармошці.
Закінчивши десятирічку, майбутній артист подався в Кривий Ріг. Удень трудився на автопідприємстві, а вечорами відвідував музичну школу, де опановував гру на баяні. Після служби в армії продовжив навчання по класу баяна вже в Дніпропетровську, в музичному училищі імені Глінки. Награючи мелодію, завжди сам собі підспівував. Його голос почули. Так і опинився в класі по вокалу. В роки його навчання у Дніпропетровську тут часто гастролювали артисти Великого театру з Москви. Якось викладачка привела його на прослуховування до самого Олексія Іванова, видатного російського співака. Той уважно послухав спів юнака й порекомендував йому, не вагаючись, поступати в Московську консерваторію.
Г. Гаркуша щось тоді наплутав із календарем і приїхав у цей храм музики й співу вже тоді, коли йшов останній іспит. У розпачі підійшов до декана вокального факультету. Той цінував голоси з України й зробив для Григорія виняток. У присутності таких світил, як Рейзен, Мирзоєва, Рождественська, Тіц та інших, юнак не розгубився. За бездоганне виконання пісні й романсу екзаменаційна комісія винагородила його, що рідко буває, щирими оплесками. Остаточне слово мав сказати ректор Олександр Свєшніков. Той просто в кабінеті попросив Григорія виконати арію з опери “Князь Ігор”.
— Я, — згадує Григорій Гаркуша, — був упевнений у собі. Співав так, наче літав під небесами.
Його зарахували без іспитів і направили в клас дружини ректора — Оксани Семенівни.
— До речі, — додає мій співрозмовник, — я був перший із Дніпропетровського музичного училища імені Глінки, хто вступив до Московської консерваторії.
Під час навчання студент постійно брав участь у спектаклях, що ставилися в оперній студії, де виконував провідні оперні партії. На ці творчі свята збиралося чимало мистецьких світил. Якось після вистави “Євгеній Онєгін” підійшов до нього сам Сергій Лємешев, співом якого зачаровувався тоді весь Союз. Він довго й удячно тиснув йому руку. “Той щирий потиск не забути ніколи”, — зізнається мені Григорій Якимович.
Після навчання в Москві перед Гаркушею стелився шлях до багатьох оперних театрів. Міг осісти в Ленінграді чи Горькому (так тоді іменувалися нинішні СанктПетербург та Нижній Новгород), його радо запрошували в Новосибірськ, але він обрав милу серцю рідну Україну, Київську філармонію. Вона й стала його долею на довгих сорок п’ять років. Благословення Боже зробило його, за словами музикознавців, причетним до великої таємниці перетворення звичайної людини на дивовижного володаря мелодій і співу, котрий у душах людських поєднує Землю з Небесами. Тут, у столичній філармонії, він вигранював своє мистецтво, своєю наполегливістю подавав і подає приклад того, як треба шанувати рідну пісню й культуру. Нині цієї високої науки вчить своїх вихованців у київській Національній музичній академії імені П. І. Чайковського. Професор весь час наголошує їм: “Хлопці, завжди пам’ятайте: до гарного голосу треба ще й розумної і мудрої голови та наполегливої праці”.
Безвідмовний, легкий на підйом, артист завше охоче відгукувався на всі запрошення, включаючи й сільські сцени. Особливо радо йде на зустрічі з ветеранами Другої світової війни. Колишній солдаттанкіст знає ціну їхнього ратного подвигу, тимто завжди виступає перед фронтовиками з якимось незвичайним душевним трепетом. Як сам зізнається, концертуючи, він немов звітує перед своїм батьком, котрий у роки війни кулеметником пройшов вогняними дорогами України, Румунії, Болгарії, додому повернувся з бойовими нагородами.
— Такі зустрічі, безумовно, додають вам снаги… — стверджую.
— Так, то — незабутнє. А особливо, коли збираємося в День Перемоги, — чую у відповідь. — А ще низьконизько вклоняюся мужності й подвигу їхніх синів та внуків, які нині захищають нашу незалежність в лавах бійців АТО.
Справжній митець черпає своє натхнення повсюдно. Та найбільше гріє його душу й серце родинне вогнище. Без нього Григорій Якимович не уявляє свого життя. Хоч би у яких світах був, зізнається митець, його завше манить до своєї київської оселі, до коханої дружини Людмили Іванівни, доньки Діани й сина Андрія, до улюбленої внучки Дашеньки. Між іншим, і дружина, й донька — бездоганні піаністи. Людмила для нього — найкращий концертмейстер. Доброго настрою додають співакові й зустрічі з ріднею. Його сестра Зоя і брат Віктор мешкають у Дніпропетровську. Віктор, як і Григорій, також співак, тривалий час був провідним солістом Дніпропетровської опери. Нині він — викладач консерваторії в цьому місті. У рідному селі мешкає брат Іван. На превеликий жаль, уже немає поміж них найстаршого брата Анатолія. Ось таку “невеличку сімеєчку” викохали Гаркушібатьки. До речі, їхня матуся пішла за небокрай, проживши на білому світі майже 97 років. Скільки ж домашньої й колгоспної роботи вона переробила в парі з батьком, славним сільським ковалем!
— Вони, мов ікони, постійно перед моїми очима, — з побожністю мовить Гаркуша. — Часто зринають у пам’яті всі мої рідні, батьківська хата, річка мого дитинства — Інгулець, сільська кузня. Я ще малим бігав на той манливий передзвін, а трохи підрісши, допомагав батькові великим міхом роздмухувати жар у горні. Можливо, оте горно й додало моїм грудям голосу. Хтозна…
Відтак, на мить заплющивши очі, знаний артист мрійливо каже:
— Пригадуєте Франкове: “Ой на горі край села стоїть кузня немала. А в тій кузні коваль клепле, а в коваля серце тепле…”? Ці рядки надто прихилили мене до творчості Великого Каменяра. Залюбки виконую пісні на його вірші. Особливо близький мені мистецький шедевр М. Лисенка “Безмежнеє поле”. Співаючи його, немов бачу перед собою широкополі лани, сивий Дніпро, зелені Карпати, найсиніше в світі Чорне море… Бачу рідну мою Україну. Як же мені хочеться, щоб у ній нарешті запанував мир, спокій, ота благодать Божа, якої так заслуговує наш роботящий, талановитий, мудрий і мужній народ…
Доземний уклін Вам, Маестро, за Ваш талант високородний, за тверду громадянську позицію! З роси Вам і з води!
