Віталій АБЛІЦОВ
Реакція читачів на статтю “Четверта республіка чи демонтаж незалежності?”, що опублікована у попередньому числі “СП”, викликала в автора суперечливі думки, тому що не емоції нам потрібні сьогодні, а виважені дії (конкретніше: не чергові вибори до парламенту, за що ратують політичні сили, котрі розраховують на реванш і добре знають, що вибори нічого не змінять у ситуації, в яку затиснули державу перманентні (постійні) конфлікти між політичними групами (кланами, “сім’ями”, олігархами) на владному олімпі). Не в нових Майданах зацікавлена Україна, а в діалозі народу з владою.
Народ сам здатен обрати шляхи до свого цивілізованого майбутнього.
Трибуною для всенародного обговорення подібних ідей і загалом нашого внутрішнього непростого життя має стати реформована інформаційна система держави (альтернативи цьому процесу немає), а учасниками — громадські та політичні організації, передусім молодіжні об’єднання, Українська альтернатива, Громадська ініціатива “1 грудня”, Рух, політичні партії (сьогодні в Україні їх зареєстровано майже 300).
Представники названих і не названих суспільних організацій повинні сісти за круглий стіл переговорів із Головою Верховної Ради, Президентом та Прем’єр-Міністром і порозумітися між собою.
До цього й хотів привернути увагу однодумців та опонентів автор вищеназваної публікації, використавши вихід псевдосенсаційної книжки Б. Ложкіна “Четвертая республика”. Тим більше, що детальніше ознайомлення зі змістом видання глави Адміністрації Президента змушують продовжити діалог із читачами.
Тінь Д. Табачника над Адміністрацією Президента
Дивна це посада — глава Адміністрації Президента! Є Верховна Рада (Україна — парламентська республіка, отже, ВР перебуває на вершині владного трикутника), є Президент і є Уряд. Мимоволі виникає запитання: “А де місце в цій геометричній фігурі канцелярії Президента?” Саме таку функцію — бути канцелярією (допоміжним органом) передбачає їй Конституція України.
За чверть століття АП стала притчею во язицех (є дошкульніші варіанти цього вислову — людський посміх, осудовисько людське). Ще недавно вершиною АП-івського інтриганства, фаворитства вважався одіозний Д. Табачник — глава АП в часи Президента Л. Кучми. Сьогоднішнє сприйняття АП суспільством не має шансів змінитися, тим більше, якщо громадськість всебічно й глибоко проаналізує тривіальний, позбавлений оригінальності зміст опусу Б. Ложкіна.
Не будемо зважати на витіюватий, пишномовний стиль “шедевра”, демагогічність змісту “роздумів” мезальянсного дуету авторів (співтворцем “шедевра” Б. Ложкіна є одесит В. Федорин — однодумець російського політтехнолога Г. Павловського, котрий курирував антиукраїнські акції В. Януковича), краще поставимо те, про що упевнено просторікує дует, в інші, ніж він настійливо пропонує читачам, координати.
Особистість Б. Ложкіна досить відома у навколовладних колах — харківський скоробагатько. Так би мовити — пихате дитя доби дикого українського капіталізму (точніше, очевидно, олігархізму).
Сьогодні має “солідний титул” — медіа-магнат, хоча від цього “темних плям” у його біографії не поменшало (особливо це стосується даних про освіту провінційного пестунчика долі: то він пише в офіційній біографії, що нібито закінчив Міжнародний інститут гуманізації та розвитку (США) за фахом “Менеджер вищої ланки управління”, то допитливі журналісти знаходять підстави для сумнівів і щодо цього та інших епізодів у змодельованому життєписові Б. Ложкіна. Вражає й набір хвалебних відгуків про роль нашого героя в історії сучасної України, котрі належать, хоч як дивно, Л. Кучмі, Ж. М. Баррозу, О. Кваснєвському, навіть Дж. Соросу. Але не іронію викликає цей набір цитат, а чомусь згадується сатиричний герой І. Ільфа й Є. Петрова Васисуалій Лоханкін, котрий, ліниво ніжачись на м’якій канапі, дозволяв собі думати на теми “Лоханкін і його роль в російській революції”, “Лоханкін і трагедія російського лібералізму” тощо).
Якщо людина має стосунок до преси, електронних ЗМІ, взагалі медіа-просторового бізнесу, то в її магнатському здобутку-доробку повинні бути створені нею газети, радіотелекомпанії тощо. У Б. Ложкіна нічого подібного немає. Він із тих, хто споживацьки скористався ситуацією й виплів псевдобізнесову сітку-павутину, в яку легко захопив своїх жертв (треба визнати, що гуманітарна галузь серйозно не цікавила жодного президента України. Культура, преса, радіо, телебачення, наука й освіта всі 24 роки незалежності були на околицях державного життя).
“Аргументы и факты”, “Комсомольская правда”, “Известия”, “Совершенно секретно” — не просто російськомовні друковані видання, а російські за ідеологією московські газети. Ці та інші ЗМІ 2012 року, увійшовши з 40 іншими виданнями до ложкінського Видавничого дому, разом склали наклад близько 115 мільйонів примірників (майже по 3 примірники на кожного громадянина України (!?). І зважте, шановні читачі, що всі названі газети увійшли в наш інформаційний простір, не змінивши ні мови видання, ні свого проімперського змісту, й до того ж, не сплачуючи відповідного податку як по суті зарубіжні ЗМІ (результат недосконалості вітчизняного чинного законодавства та лобіювання їхніх інтересів оточуючими президентів олігархами).
А ми в умовах мілітарної агресії Росії шукаємо пояснення причин виникнення нинішньої кризової ситуації в Україні. Всі 24 роки Кремль не припиняв інформаційного тиску на незалежну Україну. Внаслідок цього русифікація вітчизняного суспільного життя досягла такого високого рівня, якого не було навіть у роки тотального комуністичного режиму.
Чи знають про катастрофічне становище вітчизняних друкованих й електронних ЗМІ нинішні можновладці? Звичайно, адже частина з них були (очевидно, й залишаються) бізнесовими партнерами Б. Ложкіна.
Закономірно, що спритний харків’янин удостоєний російських державних нагород. Вручаючи одну з них, Голова Ради Федерації РФ В. Матвієнко назвала майбутнього главу Адміністрації Президента України “другом Росії”. 2008 року Б. Ложкіна відзначили званням “Лучший медиа-менеджер России”.
А як могло бути інакше: радіобізнес Б. Ложкіна — це радіо “Киевские ведомости”, 4 мережеві: “Авторадио”, “Ретро FM”, “Наше радио”, “Europa Plus”, 3 локальних: “Джем FM”, “Голос Столицы”, “Lounge FM” радіостанції. Майже половина української інтернет-аудиторії теж була у власності Б. Ложкіна.
Тут названа лише частина недавніх володінь медіа-магната (зрозуміло, що у газетній публікації немає можливості відкрити ширше заслін до документів для майбутнього “фоліанта” під назвою “Житіє маргінального бізнесмена Б. Ложкіна”, але якщо хтось захоче створити щось подібне, той переконається, що нинішній емігрант Д. Табачник суттєво програє колезі по посаді).
Виявляється, ми живемо
в “Четвертій республіці”
“Я умею руководить большими системами. Я — антикризисный менеджер. Сейчас это — ключевое умение. Я пришел делать то, что умею. На благо моей страны. Сейчас такое время, что все, кто готов и умеет что-то делать, берут и действуют”.
Звичайно, якщо Б. Ложкін такий упевнений у собі (в чому переконує наведена цитата з його публічних відвертостей), то, зрозуміло, треба вважати супергеніальною формулу, яка часто повторюється в опусові Б. Ложкіна: “Европе нужна Украина, а Украине — Европа”. До того ж глава АП має своє прочитання закодованого смислу цих 5 слів: “Украина должна стать Западом”.
Отакої!
Європейське об’єднання народів передбачає повагу до національних духовних цінностей, їхньої самобутності. Очевидно, Б. Ложкін переплутав Москву та Петербург із Парижем, Берліном, Римом, Варшавою, Прагою…
Ідеолог “русского мира” В. Путін, як істинний імперіаліст, нарік нашу країну Малоросією, а Б. Ложкін подав власний варіант трансформації простору “від Сяну до Дону”. Псевдореформатор поставив нас в одну шеренгу з країнами Латинської Америки, бо й ми, виявляється, два останніх десятиліття смикалися між авторитаризмом і популізмом тощо.
Зауважимо, що опусу глави АП взагалі характерні нечіткість, приблизність, розпливчастість політологічних визначень (очевидно, дає про себе знати рівень освіти та загальної культури). Проте розмах “мислення” мезальянсного дуету “Б. Ложкін—В. Федорин” своєю демагогією справді може захопити недосвідченого читача, адже творча фантазія ансамблю з двох авторів зачаровує своїм пустодзвонством. Вони галопом пробігають сторінки історії сучасної Європи та світу. Імена, події, претензійні висновки…
“Гувер — це голова!.. І Гінденбург — це голова”, — ніяк не можна не згадати тут героїв І. Ільфа та Є. Петрова.
Мабуть, досить уже про лжефантазії Б. Ложкіна та його багатослівного співавтора, котрі плетуть свої мережива, але не забувають всюди наголошувати про те, що Європа-Європою, а Україна, мовляв, все ж ближча до Росії (світоглядні коріння не легко приховати).
Вилущимо ж із їхньої словесної полови хоча б дрібні зерна.
Перше: виявляється, ми живемо в Четвертій республіці. Період 1991—2013 років на Банковій вважають Третьою республікою (першою була УНР, другою — УРСР). І ось вже два роки ми, не відаючи про те, перенесені в Четверту республіку (?!).
Хотілося б побачити того лже-Нестора, котрий так легко кроїть і простір, і час.
Друге: на Банковій вважають, що вже вирішене завдання створення політичної нації в Україні (бідний В. Липинський! Він і не знав, що все вирішується так просто — розчерком пера).
Третє: головна ціль Четвертої республіки — побудувати сучасну державу й потужну економіку, забезпечити консолідацію та стійке функціонування української демократії.
Виникає закономірне питання: якщо політична нація створена, то як вирішені, зокрема, важливі для держави проблеми мовні, міжнаціональні?
Б. Ложкін уникає прямо відповідати, але з підтекстів його опусу чітко проступає висновок лідерів Четвертої республіки, що українська мова залишатиметься державною в Україні передусім на папері, що маємо й сьогодні. За мовою йде питання національної освіти, науки, культури, мистецтва, духовності…
Це непрості проблеми.
Десятиріччя тому в Німеччині — одній з європейських лідерів, відбулися дискусії щодо майбутнього міжнаціональних відносин у країнах “старого світу”. Канцлер А. Меркель вимушена була визнати, що спроба побудови мультикультурного (багато-, різнокультурного) суспільства у Німеччині провалилася. Але при цьому було наголошено, що німці — це нація, яка є історичним господарем на німецькій території, і тому представники національних меншин (передусім — емігранти) повинні шукати цивілізовані шляхи інтеграції в німецьке суспільство. Держава зі свого боку сприятиме їм у цьому.
І це зрозуміло: росіяни — господарі на своїх нинішніх законних територіях, поляки — на своїх, французи — на своїх і т. ін.
Очевидно, найрезультативніше процес інтеграції відбувся в Канаді, де мультикультуралізм вважають основою національної ідентифікації (самовизначення). Наведемо лише один приклад: постійні традиційні фестивалі культури в Канаді проводять так, щоб у них були представлені всі нації країни (залежно від чисельності кожна група одержує свою частку фестивального часу для презентації).
Україна не належить до класичних іммігрантських держав, як США, Австралія чи Канада, де зібралися представники різних народів і проголосили, що “всі люди створені рівними і наділені їхнім Творцем певними правами, до яких входять життя, свобода і прагнення щастя”, як записано в Декларації незалежності США.
Різнонаціональне суспільство в Україні — наслідок передусім тривалого колоніального становища, особливо в добу залежності від Російської імперії, політика якої була ворожою для кожного примусово приєднаного до монархії народу. Тому відродження й зміцнення нашої державності неминуче передбачає добровільну інтеграцію іммігрантів у національну незалежну країну — Україна. Держава ж зі свого боку гарантує національним меншинам розвиток і збереження їхньої самобутності.
На жаль, ще ніколи ця проблема у нас не вирішувалася, насамперед внаслідок відсутності згуртованості національної еліти, низького рівня політичної культури. 1917 року соціалісти М. Грушевський і його однодумці й опоненти так боялися торкатися міжнаціональних проблем, що ввели в уряд УНР міністрів (тоді їх називали генеральними секретарями): поляка — з польських питань, росіянина — російських, єврея — єврейських. Минуло майже сто років, але в 90-ті роки лідери Руху декларували тотожні гасла: хай росіянину в Україні буде краще жити, ніж у Росії, поляку — краще, ніж у Польщі, єврею — краще, ніж в Ізраїлі.
А чи добре жити українцеві в Україні, нікого на київському владному олімпі не хвилювало й не хвилює. 24 роки Незалежності увійдуть до історії України передусім як період формування злочинного інтернаціонального олігархату — Молоху, що пожирає все, створене народом, становище якого дедалі гіршає. Й не видно жодного позитиву на видноколах майбутнього.
“Те, кого в Украине называют олигархами, — продукт переломной эпохи. Они сыграли важную — и далеко не всегда негативную — роль в новейшей истории нашей страны…” — просторікує Б. Ложкін і нахабно додає: “Олигарх по своей натуре хищник. Когда собственность валялась под ногами, наиболее изворотливые, наиболее сильные разобрали себе самые большие куски мяса — советские промышленные гиганты”.
Переконаний, що ці абзаци можна зарахувати до найщиріших, найвідвертіших і також найцинічніших в опусі Б. Ложкіна: все валялося, а добрі олігархи підібрали й ощасливили народ (?!).
Шкода, що в книзі не згадано “батька” українського олігархату Ю. Єханурова, котрий і як прем’єр-міністр, і як голова Фонду державного майна України перетворив процес передачі суспільної власності на “прихватизацію” національних багатств олігархами-акулами (“батько” й зараз не пропав — читає лекції з економіки у київських вишах). За короткий період Україна — один із технологічних лідерів не лише СРСР, а й Європи, перетворилася на відсталу провінцію на євразійській межі, чим по-ієзуїтськи скористалася насамперед Москва. Багато хто вже забув, як погрожував 1991 року віце-президент РФ О. Руцкой застосувати ядерну зброю проти України (отже, В. Путін реалізував одвічну мрію “великого братського” сусіда, анексувавши Крим і розв’язавши кровопролитний збройний конфлікт на Донбасі).
Закономірно, що в опусі Б. Ложкіна розмишлізми про олігархів (себе та своїх дружків глава АП добре знає!) майже сусідять із його самооцінкою: “Чем больше “пришельцев” мы вбрасываем в систему, тем лучше. Отсутствие местного опыта здесь скорее плюс, чем минус. Я, кстати, и себя причисляю к этой категории. Мы — “раздражители”, которые должны менять организм. Мы задаем вопросы, которые представителям системы кажутся дурацкими, но на самом деле позволяют взглянуть на вещи по-новому”.
Так і хочеться процитувати крилатий вислів класика більшовицької лжетеорії, котрий зауважував, що один простак здатний поставити стільки запитань, що й сто мудреців не дадуть на них відповіді.
Лаври Шарля де Голля не дають спати нашим президентам і главам їхніх адміністрацій
Між іншим, майже в один час побачили світ і “Четвертая республика” Б. Ложкіна, й дослідження “Гібридна війна: все тільки починається…” директора Національного інституту стратегічних досліджень НАНУ В. Горбуліна. Глибоке фахове дослідження досвідченого політика залишається в тіні: в пресі, на радіо чи телебаченні розмови про актуальну працю відсутні.
А чи випадково це?
Хто зацікавлений у нав’язуванні ложкінського “шедевра” суспільству? Та й чи ложкінського? Адже всі попередні опуси нинішнього глави АП (між іншим, заслуженого журналіста України, кандидата філологічних наук (!?) створені у співавторстві. Не виняток і нинішнє творіння, подароване світу разом із В. Федориним.
Може, це своєрідне випробування для суспільства? Спроба Банкової перевірити реакцію громадськості на концепцію створення якоїсь іншої України, тільки не української. Якщо це так, то невже мало нам жертв Майдану, загиблих на фронті в Донбасі?
Якщо ж це наслідок ініціативи Б. Ложкіна чи олігархів, які стоять за ним, то влада повинна адекватно відреагувати. Адже теми, порушені в “Четвертой республике”, занадто важкі для авторів опусу, іншими словами: ні Б. Ложкін, ні В. Федорин не володіють достатнім рівнем знань і політичним досвідом для написання представленої громадськості книжки. У творі дається певна оцінка сучасної геополітичної ситуації, викладається концептуальне бачення ймовірного майбутнього України, декларується оцінка вітчизняного політичного класу, як називають політичну еліту автори, й врешті демонструється спроба зробити висновки щодо періоду постмайданної України, і якесь “опрозорення влади, що відбулося за два минулих роки”…
Читаєш післямову В. Федорина до опусу й гадаєш: “А з якої планети ці прибульці-утопісти?” Про яке оновлення політичного класу йдеться? Подивіться на склад президій велелюдних столичних зібрань: одні й ті самі портрети від 1991 року донині (може, у них довічні штатні посади — засідателі псевдонародних зборів). Кілька депутатів, котрі “щасливо” загубилися в бурхливому парламентському морі, та кілька заступників міністрів, як кажуть, весни не роблять.
А читаючи про “відкриття” ложкінського співавтора щодо його улюблених ідей, зокрема, про “кінцеву мету українського переходу від комунізму до ринкової демократії”, про Україну — “хвору людину Європи”, котра повинна стати “Атлантом Європи”; про “нашу країну — доброго глобального громадянина” і хочеш чи ні, а вимушений згадувати фальшивих тургенєвських героїв, одного з яких приятель благав: “Аркадий, не говори красиво!”
По-перше, у авторів “Четвертой республики” немає ні художнього, ні публіцистичного таланту, а по-друге, стан економічного й гуманітарного розвитку (точніше сказати — занепаду) України сьогодні такий, що співати дифірамби владі немає жодних підстав.
То що ж перед нами: вибрик зарозумілого провінціала чи можновладна інтрига — своєрідний лакмусовий папірець?
Отже, проникнувши в лабіринти тексту ложкінського опусу, за яким мезальянсний дует прагне сховати справжній зміст запропонованого суспільству псевдополітологічного твору, зриваєш маску з головних героїв, котрі, як виявляється, сенсом свого нинішнього існування зробили “благородний” пошук балансу між упевненістю та тривогою (де ті благородні шукачі і хто вони?)
Бо хто ж керував Україною два останні роки? Хіба не господарі Б. Ложкіна? Хто лише імітував реформи в країні, де невпинно зростає різниця між рівнями доходів-прибутків олігархів та бідністю незаможної частини народу? Де скоробагатьки, як вогню, бояться закону про податки на розкіш, багатство, що суттєво б поповнили державну скарбницю, додали б кошти для реалізації соціальних програм.
Очевидно, лаври Президента Франції генерала де Голля не дають спати нашим можновладцям (1963 року його висували на Нобелівську премію з літератури за тритомник мемуарів). Але якщо “Україна — не Росія” Л. Кучми була його та помічників Президента творчим успіхом, то опуси Д. Табачника зазнали справедливої нищівної критики за свою ницість та бездарність. “Літературну спадщину” В. Януковича розглядала Генеральна прокуратура на предмет наявності хабарів і розкрадання державних коштів (не говорячи вже про плагіат).
Що ж чекає Б. Ложкіна та його “Четвертую республику”?
