У Києві поховали журналіста Георгія Гонгадзе, убитого восени 2000 року.
Церемонія прощання та поховання відбулася на Подолі, у церкві Миколи Чудотворця Набережного 22 березня 2016 року.
Як відомо, засновник “Української правди” Гія Гонгадзе зник у Києві 16 вересня 2000 року. У листопаді того року в лісі під Таращею Київської області виявили обезголовлене тіло, яке, за висновками медекспертів, могло належати журналісту.
2009 року в Київській області знайшли рештки черепа, які, за заявою Генпрокуратури, належать Гонгадзе.
Весь цей час тіло Георгія не ховали, оскільки мама журналіста Леся Гонгадзе не визнавала, що знайдені останки належать її синові. 30 листопада 2013 року мати Гонгадзе померла на 69му році життя.
15 березня 2008 року Апеляційний суд Києва визнав винними в убивстві Гонгадзе трьох експрацівників Департаменту зовнішнього спостереження МВС України — Валерія Костенка, Миколу Протасова й Олександра Поповича. Суд позбавив їх волі на термін від 12 до 13 років.
Крім того, у січні 2013 року суд засудив до довічного ув’язнення колишнього начальника департаменту зовнішнього спостереження МВС Олексія Пукача за вбивство журналіста. Захист Пукача просив замінити довічне ув’язнення на 15 років в’язниці, але 6 січня 2016 року Апеляційний суд залишив вирок без змін.
23 серпня 2005 року президент Віктор Ющенко посмертно присвоїв Георгію Гонгадзе звання Героя України. 21 березня 2016 року президент Петро Порошенко передав удові загиблого журналіста Мирославі орден “Зірка Героя”.
Ми попросили прокоментувати спеціально для “СП” цю подію відомого українського політика Олександра Олександровича Мороза.
На 16му році від позбавлення життя Георгія Гонгадзе його останки віддані землі. Закрита труна у дворі церкви Миколи Набережного. Але справа Гонгадзе відкрита. Як свідчення гіркоти і прикрощів із приводу смерті молодої талановитої людини. Як свідчення ганьби для української держави, злочинності її влади.
Готуючи тепер до видання книжку про події останнього десятиріччя, зустрічаюся з матеріалами про відому на весь світ трагедію. Міг би ці публікації ще раз передрукувати, адже нічого, на жаль, не змінилося. Україна занадто повільно стає державою з вини насамперед представлених у її владі посадовців. Вони ніяк не можуть усвідомити, що зміна персоналій у державних інституціях, високопосадовців найперше, не змінює змісту того, що характеризує державу — ні хорошого, ні поганого. І що далі від якогось ґанджу в образі держави, тим рельєфніше він виділяється у сприйнятті нас співгромадянами і світовим співтовариством. “Нас” усіх, бо це у нас сталося, бо це ми таку владу сформували, котра брехнею, фальшуванням затуманює істину, зневажає, принижує гідність своїх співвітчизників. Адже люди все знають, бо йдеться про речі очевидні, навіть не беручи до уваги, що вони підтверджені слідством, вітчизняними і зарубіжними експертизами, фактами, смертями причетних до злочину.
Фабула злочину гранично проста: проти журналіста методично налаштовують (хто і чому?) главу держави і той дає розпорядження (чи погоджується на пропозицію?) про розправу над молодою людиною. “Боевые орлы”, що вже мали відповідний досвід і розповіді про них тішать найвищого в країні посадовця, роблять чорну справу. Організаторам злочину цього мало, вони хочуть мати ще й політичний дивіденд: останки перевозять в округ опонента політики президента, щоб затіявши дострокові вибори в парламент, своєчасно “виявити” злочин, покарати “винного”, нейтралізувати опозицію. Такий прийом спрацював під час президентської кампанії (“замах” у Кривому Розі), чому б не скористатися ним іще?
Коли план зірвався, в хід запущено все, щоб спотворити істину: брешуть і перекручують факти генпрокурори і слідчі прокуратури, “тиснуть” на очевидців і експертів люди в міліцейських мундирах, виспівують по проплачених нотах довірені журналісти, знаходяться виконавці, щоб “допомогти” позбутися свідків (В. Малев, Ю. Кравченко, І. Гончаров…).
Заради чого? Чому така непомірно висока ціна за спробу замаскувати правду, “вибілити” недостойних? Невже це не ображає усіх нас, нині сущих?
Георгій Гонгадзе був мужнім і чесним журналістом. Маючи гідність, говорив і писав те, що думав, навіть коли знав, що на результати тодішньої політичної кампанії це не вплине. Знав, що творці нібито державної політики байдужі до його правди, ліплять потайки від народу фальшивий сурогат правди. Знаючи це, він усе одно будив свідомість людей, а смертю своєю будив Україну. Він, звичайно, заслуговував відзнак. Але що йому чи його матері нагороди опісля? Що ті відзнаки для рідних, для його дітей?
Сьогодні не такі жести влади потрібні Україні. Потрібен суд. Не для того, щоб когось посадити. Всіх розсудить Вищий Судія. А тут (і нині) народний суд мусить сказати ім’яреку: “Ти винен. Твій гріх непрощенний”.
І з’явиться надія на українську державу.
Олександр МОРОЗ
