Нещодавно завідувач кафедри перекладознавства та контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету ім. Івана Франка, засновник англомовної Шевченкіани Роксолана Зорівчак за свою багаторічну подвижницьку діяльність була нагороджена орденом Княгині Ольги. Вона — дослідник теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження українського художнього Слова до англомовного світу.
Про життя наукове і не тільки розмовляємо з Роксоланою Петрівною в оточенні сотень книг її домашньої бібліотеки.
“Заспокоюватися
ніколи не можна…”
— Чи часто Ви замислюєтеся над тим, звідки ми прийшли, в чому полягає сенс людського існування?
— Над суттю людського існування не дуже задумувалася — пережила багато трагедій. Більше переймаюся проблемами сьогодення. Над суттю людського існування може роздумувати людина, яка має досить вільного часу і живе безтурботно.
Я не мала часу над тим задумуватися, тим більше над проблемою — чи є велика різниця між 75 і 80. То були звичайні трудові будні.
— У Вашому здобутку понад 900 праць із перекладознавства, контрастивної лінгвістики й англістики у різних виданнях. Це результат особливого напруження чи просто результат щоденної наукової праці?
— Їх у мене значно більше — близько 1200. А річ у тім, що з 1997 року ми почали користуватися комп’ютерами, і стало значно легше працювати. Думок мала багато, ще відтоді, коли не все можна було публікувати. А тепер цей матеріал згодився. Я звикла жити без вихідних.
— Коли читаєте у матеріалах: “Р. П. Зорівчак — видатний науковець, перекладознавець, досвідчений педагог, — належить до тих особистостей, які творять образ та історію Львівського національного університету імені І. Франка в загальноукраїнському та міжнародному контексті”, що Ви при цьому думаєте?
— Що треба ще дуже багато зробити. Приємно, що є цей перелік, але відчуваю, що можна зробити значно більше. І не знаю, чи зможу ще щось зробити на 81му році життя, планувати було б несерйозно.
— Ліна Костенко якось сказала: “Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову”. Як Ви вважаєте, Україна вже не зазнає спроб знищення, зневаження української мови?
— Заспокоюватися не можна, адже проблема мови дуже делікатна. На Заході з’явилася теорія так званої “мовної справедливості”, за якою глобалізований світ заслуговує на одну мову — англійську. Наші науковці якось навіть не суперечать цій теорії — настільки жахливій, вбивчій для будьякої національної гідності. У нас виникла нова проблема: частина наших патріотів — двомовні. Є ще одне питання: частина обмежується вигуками “ганьба” — і є українцями. Багато хто, аби не воювати, їдуть у Польщу, беруть довідки, аби тільки не захищати Україну на сході.
— Як сприймають в англомовному світі українську літературу, зокрема творчість Тараса Шевченка, Івана Франка?
— Сприймають! Але ці твори непросто знайти, бо на Заході сприймають літературу дуже відносно. Літературні смаки, зокрема, в поезії, там дуже дивні. Якщо точно — у вихідців з України, які часто втрачали доступ до літературної мови, мови панівного естетичного рівня, але в яких є певне почуття українськості. Остання війна спричинила певні зацікавлення культурою України: поезією Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. На жаль, не розповсюджують поезію В. Симоненка, В. Стуса, які заслуговують на широке визнання.
— Сенека казав: “Хочеш жити для себе — живи для інших”. Можете розшифрувати?
— “Жити для іншого” — найбільше задоволення, бо ближнього треба любити більше, аніж себе.
— Це добре, що нинішній світ глобалізується?
— То дуже небезпечно: втрачається національне, людське обличчя. Там усі стають гвинтиками. Цей процес триває, можливо, він незворотний, а може, щось його зупинить. Поляки, чехи якось протистоять, прагнуть заявити світові про себе.
Майже повна відмова від німецької мови, французької знижує інтелектуальний рівень інтелігенції в Україні.
— Чи багато зусиль доклали, аби кафедра носила ім’я Григорія Кочура?
— Ні. Я запропонувала це тодішньому ректорові Іванові Вакарчуку, а він порушив це питання на Вченій раді університету. І рішення узгодили… Карлейль зазначив, що кожна нація, окрім загальної культури, повинна мати своїх національних героїв, поетів.
— Якби Петро Фединський 2010 року, перебуваючи в Москві, не проходив повз пам’ятник Тарасові Шевченку і не відчув, що мусить перекласти увесь “Кобзар”, — ми б не мали першого в історії повного англомовного “Кобзаря”, який побачив світ 2013 року?
— Можливо, й не переклав би. Справді дивно, бо до того жодної поезії він не перекладав. Цілком йому вірю, що так було. Ми зустрілися у нас на кафедрі — і я зрозуміла, що він — людина запальна.
“Мова — це людська відповідальність за свій народ”
— Як вдалося професорові Юрію Олексійовичу Жлуктенку загітувати Вас покинути історію германських мов і зацікавити перекладацтвом?
— Я завжди цікавилася проблематикою рідної мови. А під впливом професора Богдана Задорожного почала досліджувати історію готської мови. Після розмови з Юрієм Олексійовичем Жлуктенком вже не бралася за германські тексти. Десь через півтора місяця сказала Богданові Задорожному, що не займатимуся історією германських мов. Але, якщо чесно, певний час нічим не займалась. Я й до того цікавилася перекладами, але вважала це просто приємністю.
— “Професор постійно дбав про джерела збагачення інтелектуального потенціалу нації”, — пишете Ви. А ще хтось нині дбає про це?
— Дбають. Це Ніна Федорівна Клименко — членкореспондент НАНУ, професор КНУ ім. Т. Шевченка, це Олександр Іванович Чередниченко, професор кафедри перекладознавства ім. Миколи Зерова… Але у діяльності Юрія Жлуктенка чи Григорія Кочура було щось особливе. Захопитися творчістю людей, віддати їм частину свого часу, можливостей, ідей. І радіти їхнім успіхам та вимогливо до них ставитися.
— “Доба Зерова — особливий час української культури, де боротьба і праця тісно переплелись”, — пишете Ви. А як би нинішню добу назвали?
— Це не особливо корисний час для нашої культури — нинішня доба. Хоча б через фінансову скруту, в якій перебуває інтелігенція. Навіть Майдан — найбільше згадую Нігояна, який декламував уривок із Шевченкового “Кавказу”. Якби так декламували і Тараса Шевченка, і Василя Симоненка, то від того, можливо, було б більше користі, аніж від постійних криків “Слава!” — стосовно тих, хто цього не заслужив.
Нині молодь, на жаль, захоплюється не справжніми цінностями.
— За Томасом Манном: “Мова — людська відповідальність за свій народ, за збереження його індивідуальних рис перед лицем людства”. Погоджуєтесь? Нам, українцям, вдасться зберегти свої національні риси?
— На це питання важко відповісти. Але вірю, що народ ці риси збереже. А ось чи мала ці риси так звана верхівка, яка миготить по телевізору?
— Як пройнявся україністикою Вільям Ричард Морфіл, який став першим україністом англомовного світу?
— Він спочатку зупинився на русистиці! Ще коли навчався у середній школі, вчитель подарував йому підручник із російської мови. Він зацікавився кирилицею. Потім став адептом російської мови, поширивши згодом свої зацікавлення на інші — слов’янські. Зі здивуванням відкрив для себе українську — рівень культури, фольклору. Але зрозумів, що вона не має жодних прав. Почав її глибше вивчати. Було це непросто, бо не мав українськоанглійських словників.
Згодом присвятив свої праці Польщі й Росії. Але вперше упровадив в енциклопедії англомовні гасла про Україну та інші слов’янські країни. У нього є окремі книжки про слов’янську літературу, де значне місце відведено Україні. Тож прийшов до України як науковець — через доступ до слов’янських мов.
— Чому Ви так довго думали, чи потрібна Україні Ваша докторська дисертація з перекладознавства?
— Я жила в складних обставинах через свою біографію. І раділа, що поталанило захистити кандидатську. Тож не знала, чи мої розумові здібності відповідають рівневі докторської. Тому мене Юрій Олексійович і переконував: це не так вам потрібно, як нашій нації. Бо опоненти при захисті потрібні тільки з докторськими ступенями.
“Шевченко вірив,
що діждемося…”
— А коли Ви захищали свою докторську, то де взялися доктори наук з перекладознавства?
— З Москви. Професор Гелій Васильович Чернов, професор Вілен Наумович Комісаров. Інших не було де взяти в Україні. І я, до речі, згадую їх якнайкраще. Писала український варіант і переклала, за допомогою Кочура, російською. І вони приїхали в Київ, підтримали мене, коли виступала проти одна особа зі Львова. То був 1987 рік. Уже можна було на міжнародних конгресах українською виступати. Але докторську захищала ще російською.
— За нинішніми реляціями, 70 % українців кажуть, що йдемо не туди. Куди?
— Ми в дуже тяжкому становищі. І єдине, що може нас врятувати, це абсолютна єдність. А Україна не об’єднується — як треба. Найсумніше: що ті, кому належить бути соборними, висувають якісь розрізнення чи в релігійному контексті, чи в деталях мови. Тож через те, що ми — такі, багато хто з великих світу цього бумерангом б’ють нас, бавляться нами. А ми хочемо в Європу!
— Автономія університетів — це плюс чи?..
— Я ставлюся до цього стримано, бо повинна бути єдина система освіти в державі. Було б добре, щоб МОН звертався до фахівців по пораду, а не спускав одноманітні розпорядження.
— Скількома дисертаціями Ви керували? Написано було в одному звіті, що дев’ятьма.
— Офіційно 12ма, що захистили.
— Яка робота для Вас інтенсивніша — педагогічна, наукова чи перекладацька?
— На одному рівні і наукова, і педагогічна. Я їх дуже люблю. Одну без іншої не уявляю.
— Ви — засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідної галузі. Довгий шлях був до того?
— Річ у тім, що історія триває довго. А у фундаментальній бібліотеці Університету біля прізвища Олеся Гончара я знайшла прізвище Андрія Гончаренка. Зацікавилася. Дізналася про перший переклад Шевченка англійською. Виступила на конференції у музеї Шевченка в Києві. Там був присутній Федір Кузьмич Сарана, який мене й запросив до праці над енциклопедичним виданням про Шевченка.
Більшість перекладів належала Олександрові Васильовичу Жовніру. Але через певні обставини він цих праць не написав. І більшість цих статей мені перейшло. Синові тоді близько двох років було — умови для роботи сприяли не дуже. І я якось занурилася в ту Шевченкіану. Було складно, декого не можна було згадувати. І це все створювало цікаву атмосферу для досліджень. Статті про Шевченка подавала. При захисті кандидатської мала неприємність, що писала про Меннінга, ще декого, без кого не уявляла собі англійської Шевченкіани. А вже тепер у 6 томі Шевченківської енциклопедії англомовна Шевченкіана представлена досить достойно.
— Що привело до Шевченка Віру Річ, англійську поетесу, літературознавця, перекладача, журналіста?
— Дуже багато спілкувались ми з нею. Я знаю добре — любов її привела до Шевченка. Вона була закохана в українця. І зрозуміло, що до нього стежка — тільки українська мова. І вона почала її вивчати. Отже, покинула Оксфорд, перейшла до Лондона і почала вивчати українську. Загадка: перший її переклад — надзвичайно складний “Пролог” до поеми І. Франка “Мойсей”. Переклала згодом 51 українського автора… Була людиною абсолютно непрагматичною. Була англійкою в благородному розумінні цього слова. Прекрасно знала історію Лондона, пізнавала світ… Приїжджала до нас на кафедру. Ганна Косів присвятила свою дисертацію творчості Віри Річ… Хоча захист відбувався у Києві. Бо ми у Львові не маємо двох докторів перекладознавства — тільки я. А треба двох, щоб відкрити раду із захисту.
— Чого я Вас ще не запитав, а Ви б мені хотіли відповісти?
— Щоб нам більше можна було вибирати собі студентів, яких хотіли б навчати, і щоб українські філологи нарешті усвідомили, що українська література складається з оригінальної і перекладної. Тоді б українські філологи знали повний курс української літератури.
Як, скажімо, розуміти “Смерть Каїна” Івана Франка без детального ознайомлення з його перекладом Байронового “Каїна”? Скажімо, творчість Михайла Старицького. Він переклав “Гамлета”, і цей переклад мав значний вплив на його творчість. І багато інших.
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник пресцентру наукової журналістики Західного наукового центру НАНУ і МОНУ, кандидат філологічних наук
