Вічна дитинність творення

Дмитро ШУПТА,

поет, критик,

м. Одеса

Проривом, гідним подиву у видавничій справі, можна назвати наукове видання Наталі Марченко “Володимир Рутківський: тексти долі. Біографічний нарис”. Тернопіль: Навчальна книга—Богдан, 2014. Неординарність цього 432сторінкового раритету засвідчує бодай те, що його науковим редактором є Генеральний директор Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського В. І. Попик, рецензентами — директор Науководослідного інституту українського козацтва Т. В. Чухліб, доктор філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Г. А. Александрова, Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка, лауреат Шевченківської премії Д. В. Стус. Видання затверджено до друку Вченою радою Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

Наталя Марченко — кандидат історичних наук, один із наших найкращих дослідників української дитячої літератури. Вона чудово ознайомлена з творчістю столичних корифеїв дитячої літератури В. Нестайка, В. Малика, Наталі Забіли і могла би про кожного з них написати таке ж обсягове дослідження. Але вибрала чомусь Володимира Рутківського — дитячого письменника з периферії, з яким спілкувалася вічнавіч лише лічені хвилини. То чому саме він?

Відповідь проста. З 2007 року твори цього вже підзабутого автора раптом почали щороку виходити у провідних українських видавництвах, посідаючи чільні місця у найпопулярніших книжкових рейтингах. Так, перша книга трилогії “Джури козака Швайки” була визнана найкращою книгою для дітей та юнацтва 2007 року. Наступна книга — “Джурихарактерники” — здобула перше місце у рейтингу “Книжка року—2009” і посіла друге місце в книжковому рейтингу “Книга року БІБІСІ”. Заключна книга трилогії “Джури та підводний човен” стала переможцем року — 2010. Сама ж трилогія 2012 р. була удостоєна вищої в Україні мистецької відзнаки — Національної премії імені Т. Г. Шевченка. Роком раніше його роман “Сині Води” став переможцем премії “Книга року ВВС — 2011”. Гріх скаржитися В. Рутківському і на слова критиків. Так, Оксана ШуптаВ’язовська в рецензії на його автобіографічну повість “Потерчата” (яка, до речі, за версією фейсбукспільноти очолила список кращих творів української літератури за останнє десятиліття) зазначає: “Талановитий письменник працює потужно і творчо, він видає свої книги, будучи самодостатнім і незалежним ні від кого. Його талант завжди дивовижний і до значної міри — таємничий”. Перегукується з нею і Іван Андрусяк. “Я й тепер інколи залюбки перечитую “Таємничий острів” чи “Дітей капітана Гранта”, — пише він у передмові до “Синіх Вод”, — при цьому немовби “повертаючись” у дитинство й наново відчуваючи ту неповторну, напрочуд хвилюючу гаму “хлопчачих” вражень, яку відчував тоді. Відтоді, звісно, дуже багато перечиталося й пережилось, — але таке гостре, таке яскраве відчуття “повернення в дитинство” мені зміг подарувати ще раз лише Рутківський”.

Проте біографа приваблював не лише цей, поза сумнівом, визначний успіх одесита. Монографія (а таку велику за обсягом працю якось незручно називати нарисом) зазвичай нагадує вулицю з однобічним рухом. Наталя Марченко порушила цю традицію, — її праця швидше нагадує діалоглистування біографа з творцем. А виходячи з того, що ще донедавна такий діалог тягнувся би довгі роки, то, поза сумнівом, це дослідження можна розглядати як перше в Україні біобібліографічне дитя Інтернету.

Творити літературні зразки для дітей (а В. Рутківський передусім є письменником, що пише для дітей) — справа нелегка. І так само нелегко було створити цю, нового напряму, книгу про дитячого письменника, для чого Н. Марченко задіяла і систематизувала не тільки друковані твори автора, а й понауковому торкнулася питань джерелознавства, поновому використала принципи бібліографічної роботи, що дало свої плідні результати. “Намагаючись привнести до української біографіки новітні погляди і способи осягнення життєпису нашого сучасника, — пише вона, — а також прагнучи актуалізувати в науковому дискурсі проблематику “дитячого” в позапедагогічному дискурсі, я спробувала на прикладі автора, який сьогодні є найбільше визнаним в Україні серед письменників, що пишуть для дітей,… відтворити наратив його буття як постійний комунікативний акт, розгорнутий до безкінечності шляхом текстотворення. Відтак кожний розділ нашої з паном Володимиром книги має окремішню внутрішню структуру та поєднаний з іншими наскрізною логікою рефлексії над власним життям і творчістю самого письменника та аналітичнозіставними розмислами дослідника. І я навіть не знаю, що насправді цікавіше та важливіше для читача, — вперше введена до наукового обігу відверта розповідь Володимира Рутківського про час і людей, які йому випали на долю, чи мої щирі намагання зрозуміти ним написане та пережите у межах власного досвіду, знань і спромоги…”

Проте Наталю Марченко цікавила не тільки природа неординарних текстів Рутківського, вона намагалася показати становлення творця як особистості — і не лише в період соціалістичного реалізму. З книги ми довідуємося про генеалогічне дерево роду письменника. Справжній талант, стверджує Н. Марченко, має праглибокі корені. Цю правоту дослідниці засвідчують і перші відгуки на автобіографічну повість В. Рутківського “Потерчата”, що з’явилися в одеській пресі, і пізніші.

З іменами видатних письменників, як відомо, пов’язано безліч цікавих бувальщин. Саме такими притчами, одкровеннями, пригодами пересипана вся книга. За визнанням В. Рутківського, він не шукав пригод — вони самі чіплялися до нього, як реп’яхи до собачого хвоста. Тож читачеві пропонується безліч несподіваних історій із життя письменника, винахідливо і з гумором викладених у своєрідних інтерв’ю, що вигідно доповнює автобіографічний портрет митця.

Виключення юнацької футбольної команди, в якій Рутківський стоїть на воротах, зі школи за місяць до випускних іспитів призводить до… відкриття найстарішого в Україні поселення. Це викликає у майбутнього автора історичних романів бажання вступити на археологічне відділення Київського університету. Але тут на заваді ненавмисне стає екзаменатор, що в студентські роки разом із майбутнім батьком письменника мешкав в одній кімнаті гуртожитку… А відтак — В. Рутківський несподівано для самого себе опиняється в Одесі, де мешкає і творить уже 60 років…

Н. Марченко доволі точно змалювала етапи надламів і формування характеру, — а нерідко його й гартування, — особистості на тлі всіх державних та міжнародних подій 50х та 60х років минулого століття — років панування тоталітарної системи з найпотужнішими й нещадними силовими структурами та системою зловісного оскаженілого ГУЛАГу, успадкованого від генералісимуса культу особи.

“Щоденне спілкування зі студентами зза меж СРСР загалом надзвичайно вплинуло на В. Рутківського: він уперше відчув парадоксальність і багатогранність виявів людського життя, пересвідчився у можливості іншого погляду на абсолютні істини та досить “загальновідомі” речі…” Так, його однокурсник, син німецького антифашиста, всерйоз засумнівався, чи може така захланна в побуті країна бути взірцем для інших держав світу, — і цим посіяв зерно сумніву в душу майбутнього автора. А вчинок іншого однокурсникаугорця, який 1956 року поїхав на канікули і не повернувся, бо, як стиха говорили в інституті його земляки, “стріляв у совєтів, а потім утік за кордон”, призвів до єретичної думки, що коли вже такі чемні й делікатні хлопці хапаються за зброю, — отже, у цій системі щось негаразд…

На цій думці утвердився не лише В. Рутківський. На той час у середовищі українського письменства справді нуртували незнані раніше джерела — зпід омертвілої після нищівних років терору літературної маси потужно рвалося до людей покоління “шістдесятників”.

Та це буде трохи згодом. А поки що — чарівна Одеса, робота на заводі, а згодом в облтелерадіокомітеті, знайомство з гуртом поетіводеситів — Б. Нечердою, П. Осадчуком, В. Морозом, А. Качаном — надійними друзями і водночас непримиренними суперниками в поезії… Рукопис першої збірки потрапив до рук поеталегенди Володимира Гетьмана. Володимир Петрович був золотим редактором. Пройшовши всі кола пекла совєтського розкуркулення і нацистських концтаборів, усю сувору школу життя ще замолоду, він зберіг у собі незламну гуманну чесність, гідність і виняткову порядність, чого не скажеш про багатьох колишніх пристосуванців, черствих, безпардонних функціонерівмаріонеток від партії, здатних розтерзати будького, хто потрапляв у немилість “вищих”. Саме про таких митець згадує “незлим, тихим” словом: “…тоді я вперше дійшов висновку, що на світі є не лише добрі редактори, а й підступні критики… Критична сверблячка вилізла мені боком, бо відповідні органи почали до мене приглядатися пильніше, ніж того хотілося, й… мені світила одна лише дуля”.

Унаслідок такого перебігу подій ім’я В. Рутківського потрапило до “чорносписочників”, тобто до реєстру “ідейно незрілих авторів” з усіма печальними наслідками, а збірки “Повітря на двох” і “Рівновага” “зазнали такого редагування, що ледь нагадували первісний авторський текст”. З гіркотою поет згадує, що не може прочитати жодної зі своїх поезій напам’ять, бо на вимогу редакторів переробляв їх стільки разів, що тепер не пам’ятає, на якому з варіантів зупинився.

Розділ про становлення художнього таланту Рутківського читається як детективний твір, що змушує неабияк переживати за долю митця, що випала йому в такі непевні роки стагнаційного комуністичного маразму. Не кожен у ті часи витримав усе те! Дехто (як Віктор Близнець чи Григір Тютюнник) навіть наклав на себе руки…

Не минула чаша сія і Володимира Рутківського, на якого навісили ярлик “українського буржуазного націоналіста”. А відтак — загроза тюрми була неминучою!

Добре, що на життєвому шляху в такий скрутний час зустрілися рятівники, зокрема його старший друг Борис Олійник. Завдяки його протекції Володимир Рутківський у найдраматичніший період свого життя “втік” із Одеси на Вищі літературні курси в Москві. Звідти виносить упевненість, що рівнятися треба не на своїх колег, а на кращі світові взірці.

Численні знайомства з письменниками з різних куточків Союзу, а також зі столичними метрами й корифеями, перебування в їхній аурі бодай і обмеженого вільнодумства не тільки підзарядило творчі акумулятори поета, а й спрямувало його творче життя в інше русло — в дитячу літературу. 1975 року він пише першу свою дитячу повість “Ганнуся”. Та єдине в Україні дитяче видавництво “Веселка” під надуманими приводами відмовлялося видавати твори “ідейно незрілого автора”. Навколо нього і в Одесі, і в усій Україні створюється гнітюча атмосфера замовчування. Але В. Рутківський не здається. Він особисто перекладає повість російською і пропонує її московському видавництву “Детская литература”: “Аби хоч там пояснили, в чому недоліки мого рукопису”. Проте, на його здивування, рукопис негайно прийняли до друку, і 1977 року книга вийшла великим, — навіть на ті часи, — накладом у 150 тисяч примірників. Такий самий шлях пройшла і казкова повість “Бухтик з тихого затону”, що за визнанням багатьох критиків стала однією з кращих казкових повістей за 12ту п’ятирічку. Проте в Україні “Бухтик…” разом із “Гостями на мітлі” побачив світ лише 1988 року і розійшовся за лічені години. Наступного року світ побачило й українське видання “Ганнусі”, що теж мало неабиякий успіх. Юні читачі з нетерпінням чекали від автора нових творів на цю ж тематику.

Проте письменник круто змінив свій імідж. За його висловом, “у повітрі запахло незалежністю” і він вирішив познайомити юного читача з маловідомими, але від того не менш героїчними сторінками нашої історії. 1986 року зпід пера автора виходить “Сторожова застава”. 1990го — “Джури козака Швайки”… Проте Україні вже не до читання. Розпадається російськорадянська імперія, і вона у важкій борні починає відстоювати свою незалежність. Рутківський знову повертається в журналістику. Його чесне і гостре слово звучить з газетних шпальт, лунає в ефірі. Він знаходить свого читача і… своїх ворогів, яким чужа ідея української незалежності. Спроби підкупу, шантажу, відвертих погроз. А що це були не просто погрози, свідчить трагічна загибель його друзів і колег по перу Бориса Дерев’янка, Юлія Мазура, Володимира Бекера… І все ж навіть у ці важкі часи митець не забуває про своє призначення. Він переконаний: аби держава стала успішною, вона повинна показати всьому світові, що з’явилася не звідкілясь, а має глибокі корені, героїчну історію і лицарів, з яких нові покоління повинні брати приклад. Його цікавить старанно замовчувана радянською владою битва українськолитовського війська з татаромонголами на річці Сині Води (нині — р. Синюха). “Пишу для себе, тому що читачів немає, — зізнається він в одному з листів до Н. Марченко. — А дослідити цей феномен дуже хочеться”. Проте ні цей роман (виданий трьома зшитками у видавництві братів Капранових “Зелений пес”), ні “Сторожова застава” (відзначена 2002 р. премією ім. Лесі Українки) не привернули уваги читацької громадськості. І лише 2007 року, коли у видавництві АБАБАГАЛАМАГА” вийшли “Джури козака Швайки”, про автора заговорили. Потому його твори виходили майже щороку і неодмінно займали чільні місця в найпрестижніших рейтингах, а трилогія про джур була відзначена Шевченківською премією. Чому ж твори, які у 90х читач обходив увагою, у 2000х мали такий шалений успіх?

Н. Марченко уважно досліджує цей феномен і доходить висновку, що він є наслідком того, що суспільство переглянуло свої погляди. Коли раніше воно сприймало героїчну — від “Слова…” і “Тараса Бульби” до “Чорного ворона” В. Шкляра — смерть, то з настанням незалежності виникла нагальна потреба прищеплювати юному поколінню психологію переможця, людини, яка долає на своєму шляху всі перешкоди і добивається поставленої мети. І виявилося, що слово В. Рутківського підходить для цього якнайкраще. У його “Сторожовій заставі” зображений непереможний український богатир Ілля Муромець зі своїми побратимами Олешком Поповичем і Добринею Микитовичем; його трилогія (нині вже тетралогія) про джур розповідає про відчайдухів, які своїми діями поклали початок такого всесвітньо відомого явища, як українське козацтво. Його “Сині Води” — перше у світовій історії художнє дослідження битви наших предківукраїнців з ординськими поневолювачами, яка сталася за 18 років до розрекламованої на весь світ Куликовської битви, призвела до визволення від татарського ярма не лише Правобережжя, а й переяславської та чернігівської земель України. “І тут напрошується одне ризиковане порівняння — з Генриком Сенкевичем, — пише критик і літературознавець Костянтин Родик. — Польський класик створив, по суті, міф Речі Посполитої: яскравий, захопливий, величний… Тим самим переймається і Рутківський. Україна, яку він описує, — вітальна, енергетична, переможна — це країна, в котрій хочеться жити, бодай родовою пам’яттю… Може, справді, цей одесит повторить “феномен Сенкевича” — утвердить у молодій масовій свідомості міф про сильну Україну?”

І Наталя Марченко у своєму дослідженні підтверджує правильність цього припущення, зазначаючи водночас, що такого пізнього вибуху в літературній долі українське письменство не дуже й пригадує.

Володимир Рутківський радше зборов свою літературну долю, ніж вона сама впала йому до ніг. Життя цього 78літнього письменника є прикладом постійного долання несприятливих обставин. Саме ця сентенція закарбована у науковому виданні Наталі Марченко про майстра художнього слова, який ціною власного здоров’я, на сторожі якого стоїть його ангелохоронець дружина Людмила Дмитрівна, несе надважку ношу Атланта.