Петро СОРОКА
Продовження.
Початоку у 4—7, 9, 11, 12 за 2016 р.
Емма Андієвська і Ліна Костенко — два полюси сучасної української поезії.
Письмо першої — кодове, алогічне, туманне, другої — ясне, прозоре і зрозуміле.
Нещодавно Е. І. Андієвській виповнилося 85.
Прозаїк, поетеса, малярка.
Усе, хоч би до чого вона доторкнулася, онімблює ореолом безсмертя. За роки незалежності в Україні вийшли два її “товсті” романи і добрий десяток поетичних збірок, але чи отримали вони резонанс, на який заслуговують? Далебі. Було кілька захищених дисертацій, двітри рецензії у періодиці — й тільки. Щось більше поривався зробити Р. Стех, але на тому й стало. Широкого читача в Андієвської не було і немає. Чому? Вона не для читацького масового загалу, мова у неї складна, а поезія — кодова, вимагає інтелектуальних зусиль, естетичної підготовки і відповідної ерудиції. І все ж в історії літератури місце вона посідає високе й почесне як незаперечний реформатор вірша і міцний прозаїкноватор. Уявити без неї літературу ХХ ст. немислимо, вона лідер того напряму, до якого тулиться означення ірреальний. Про якусь тяглість традиції в стосунку до Андієвської говорити надзвичайно важко, хоча вона й запевняє, що найбільш революційним можна бути лишень у рамках традиції. Але вона нікого не наслідує, навіть Бога. Та не з почуття протесту, а через надмір таланту, в силу свого генія. Хтось хотів би убгати її в рамки НьюЙоркської школи, але Андієвська сама собі школа і напрям. Якось я зронив фразу: “Українська література поділяється на материкову, діаспорну і андієвську”. Як скреготали зубами на це деякі ортодоксальні літературознавці, як бризкали жовчною слиною молоді зоїли, але Еммі Іванівні це сподобалося, і вона охоче виносить цю фразу на обкладинки всіх своїх поетичних збірок.
Їй не дали Шевченківської премії, хоча вона, як мало хто з діаспорних митців, заслуговує на неї. Не зрозуміли, не оцінили, не побачили новаторської величі. Мабуть, при обговоренні найпереконливішим аргументом був той, що вона не з Шевченківського поля. Але це далеко не так: у Шевченка чимало сюрреалістичних проривів і це в далекому ХІХ ст., а Е. А. — митець ХХ і ХХІ ст.
Моє спілкування з нею — два літні мюнхенські тижні, короткі листилетючки, телефонні дзвінки, які вже, на жаль, у минулому, і безперервне, багатолітнє перебування в стихії її слова і барви. Хочеться вірити, що кінця йому не буде, принаймні допоки життя… Хоча це те диво, яке я хотів би забрати з собою і в засвіти.
Нова збірка Василя Солов’я “Перезва золота” густо заселена птахами і травами, деревами і квітами. Пейзажі автора з тих, що западають у душу:
Крайнебо сіре, і лиман похмурий.
В очерети, німі і говіркі,
Заплутались несамовиті бурі
І вкрадені вітри у вітряків.
В. Соловей поет од Бога і вміє почути “глибинний голос степу”, “розгонистий протяг”, “годинники бурульок, що зимі відкрапують відхід” й інші такі дива — великі й малі. Його слово містке і пахуче, свіже і чисте, ніби щойно омите літнім дощем, воно звучить і вабить, облагороджує і наснажує любов’ю та добром. Є у поета образ “каліграфія краси”, і мені здається, важко знайти більш точне означення до цієї збірки. Охайний у слові, чистий у думках, благородний у помислах, Василь Соловей із того високого ряду митців, що окреслений іменами В. Сосюри і О. Олеся, Б. Нечерди і В. Затуливітра, Л. Талалая і П. Засенка, О. Шевченка і Б. Мозолевського.
Автор любить словотвори і архаїзми, діалектизми з золотим пилком і несподівані, в дусі нашого часу словотвори, тому уважному читачеві так радісно розкошувати в стихії його мови, де зустрічаються такі перлини, як “заврожаєний зелом”, “таловиця”, “золотозлиття”, “відзалицялись”, “заверхолазив”, “перелячно”, “в рабство чиєсь галериш” і т. ін.
Тут конюшина задивлена в люстерка рос, тут звук обертається в кольори, а “дощ сипле в шиби шротом” (алітерація — один із улюблених тропів автора), тож кожне слово “наче кладка зі стежкою в незабуття”.
А ще В. Соловей — автор гострої соціальної лірики (цикл “Донецький рубікон”), яскравих шкіців до портретів (розділ “Перезва золота”), поезії з релігійним забарвленням.
На сторінках цієї книги виспівують, витьохкують, вистукують дятли, перепелиці, гуси, журавлі, жайворонки, круки, зозулі, але найбільше тут усетаки солов’їв. І не дивно: автор — один із найспівучіших Солов’їв у нашій літературі. І як тут не повіриш, що випадкових прізвищ у поетів не буває.
Зустріч із кожною новою книгою одесита Олекси Різникова — це подія. До того ж подія із розряду небуденних, які глибоко западають у душу і довго живуть у ній.
О. Різників — письменник совісний, чесний, винятково талановитий і світлоносний. Він із того ряду, що М. Горбаль, А. Кондратюк, В. Захарченко, В. Горбатюк, Б. Грищук, Л. Різник, Л. Тома, С. Пушик, Г. Щипківський… Свідомо називаю не тільки колишніх дисидентів, які постраждали за своє слово, а й тих, що живуть і пишуть, не залишаючи зерна неправди за собою.
І нова книга О. Різникова “Маюнелла” стала моєю настільною книгою нинішньої весни. Я прочитав її на одному подиху, але рука знову тягнеться до неї. Епітет “нова” до цієї книги тулиться з вельми великою мірою умовності. Книга видана недавно, але написана ще 1969 року. В дедикації до неї автор зазначив: “Оце Вам як привіт з 1968 року, коли я писав цю повістину, яку КГБ приховала і, мабуть, знищила”.
“Привіт” із такого далекого часу хвилює та бентежить. Завжди вабливо повернутися в минуле, подивитися на себе і своє покоління з віддалі часу, ще раз перевірити свої вчинки долею тих, кого тоталітарна система провела через справжнє пекло.
“Маюнелла” — це повість про те, як юний талановитий поет опиняється в Москві, вступивши в Літературний інститут ім. Горького, де стає свідком та учасником бурхливих подій. Демократична еліта Росії проголошує незалежність від України і… Річ, зрозуміло, утопічна. Але на той час — шокова. Написано повість у формі листів і коментарів кагебіста до них. Листи винятково світлі, повні юного вогню і горіння, натхненні, піднесені, а коментарі викликають обурення, сміх… і дрож. Тут багато цікавих знахідок, несподіваних поворотів, драматичних сюжетних ходів. Листи написані українською, а коментарі кагебіста — російською мовою. Вагому роль у повісті відіграє ненауковофантастичне оповідання “Маюнелла”, що поглиблює зміст твору та його ідейне спрямування. Книга складається з двох частин: перша “повість з шухляди” і друга — деякі коментарі до неї. Автор добрий стиліст, тонко відчуває красу слова та його вабливі глибини і, головне — пише цікаво та захопливо. Життя, яке він прожив, сповнене небезпеки і драматичних пригод, тож йому є що розповісти, однак цінність “Маюнелли” не тільки в документальній основі, розповідях про справді героїчних людей, які поклали життя на вівтар Вітчизни, а й високому рівні художності, психологічній напрузі, непомильній достовірності письма.
Писати про творчість близької тобі за духом людини легко і важко. Легко тому, що все дороге, добре знане і приносить справжню естетичну втіху, а важко тому, що нависає небезпека збитися на патетику і надмірну похвалу. Здається, все, що написав Борис Боровець, я прочитав із нестихаючим інтересом. Особливо глибоко запали мені в душу книги “Поклик творчості” (співавтор А. Кондратюк), нариси про КулішаЗіньківа, П. Велесика, М. Яцковського, літературні портрети “Поліссям народжене слово”, повістьспогад “Фанат” (про тренера з грекоримської боротьби С. Коваля), есеї і листування “У пам’яті і в серці”, про яку маю намір повести мову нижче, і вірші, зпоміж яких трапляються ось такі дивовижні знахідки:
От же сталося! Ну ж бо сталося:
Сів на квітку срібний літак.
Чи від смутку, а чи від старості,
Та й не хоче злітать ніяк.
Есеї Боровця про письменників — це спроба глибше зазирнути в душу творчої людини, розкрити секрети її творчості, показати, як народжується мистецьке слово. Цікаво, що зупиняється він не на постатях, сказати б, “розкручених і уславлених”, поряд з якими і сам міг би возвиситися, а маловідомих, пересічних, але без яких цей світ був би вельми і вельми убогим, а життя сірим і нецікавим. “У спогадах про них, — наголошує автор, — багато особистісного, оцінка і трактування тих чи інших подій і людей суголосні моєму життєвому досвіду, світогляду, який сформували обставини життя”.
Б. Боровець у молоді роки учителював, а пізніше став на журналістську стезю, багато років редакторствував на рідній Волині і досвід на цій ниві надбав багатющий, бо життя минало у роз’їздах, зустрічах і розмовах із людьми, у ненастанній праці зі словом. Нині він на вільних хлібах, але не полишає улюбленої справи, якій віддав життя. У Бориса Тимофійовича тонке відчуття слова, він любить перевіряти його на смак і колір, у нього незаперечний хист дослідника людської душі. Він пише аргументовано і зі знанням справи, щасливо уникаючи при тому непосутньої розмови про дріб’язкове і малопосутнє, його письмо хвилює і полонить, бо наділене якоюсь латентною магнетичною притягальністю. Звідки вона, здогадатися мені не важко, бо добре знаю Б. Боровця як поета і людину, щирого приятеля і патріота України, знаю його внутрішню щедрість, світло серця, яким він осяює не лише героїв своїх нарисів і есеїв, а й читача, що пускає його слово у душу.
Отож щасливі ті, на кого цей совісний і обдарований дослідник звернув пильний і уважний погляд. А в іменах це відбито так: Іван Климишин, Йосиф Федак, Степан Шевчук, Юрій Дмитренко, Григорій Дем’янчук, автор цих рядків. На завершення скажу, що ми з Боровцем “люди лісу” і ніщо нас так не хвилює, як “зелений шум” дерев. Маю певність: чарівну мелодію того шуму теж можна відчути в його письмі, якщо читати, зрозуміло, не тільки очима, а й серцем.
Більше розкошую в стихії старих, виданих ще за совдепії, поетичних збірках, ніж молодих сучасних авторів, що пишуть зовсім незрозуміло, неприйнятно, з дурним епатажем і смішною вірою у свою вибраність. Сьогодні простягнув руку до книжок, давно пересіяних і перенесених на горище й несподівано наткнувся на “Калину” Івана Гнатюка, видану 1966 р. Не знав, що вона є у мене, десь загубилася між десятками поетичних книжок, а я так довго шукав її, коли готував до друку “Лицарів нескореного духу”, де вміщені твори трьох поетівполітв’язнів: І. Гнатюка, Г. РадошівськогоБарана і О. Ангелюка. І ось знак!
Який усетаки чудовий поет Іван Гнатюк! Нутряний, справжній, виражено народний. Син свого часу! Болем народжений, стражданнями гартований, системою мордований і незламний, як сама Україна. Жаль, що йому дали Шевченківську премію за прозу, бо варто було відзначати вірші, за які він заплатив роками каторги і поневірянь.
У В. Ходачкові на Тернопіллі, де багато років жив і мав парафію Тимофій Бордуляк, нещодавно відкрили його музей, власне, одну невеличку бокову кімнатку в приміщенні місцевого клубу, колишнього парафіяльного будинку, неподалік церкви. На відкриття з’їхалися численні нащадки письменника і дослідники його творчості: М. Шалата з Дрогобоча, Лариса Горболіс із Сум і невеликий десант місцевих літераторів. Спершу я переживав якісь особливі душевні стани (на цвинтарі й на посвяченні музею із першою невеликою екскурсією), гостро відчув, що дух Бордуляка витає над нами, і серце хвилююче відгукувалося на те. Але погода вкрай зіпсувалася, пішов дощ із снігом, і аматорський концерт і виступи охочих затягнулися на кілька годин, — і відчуття святості пригасло. Ох, ці провінційні концерти і невитравна сверблячка поговорити на людях! Сумний пережиток минулого, відсутність такту і мистецтва промови.
І все ж, подія з розряду небуденних. Є ще один літературний музей. Пошановано справді непересічного письменника, життя якого було таким драматичним, а літературна доля несправедливою і покривдною. І знову… але. Музей постав не за державної підтримки, а завдяки ентузіазму і жертовності небайдужих людей. А це означає, що залишатися йому провінційним й малодієвим, і про якесь розширення та успішну просвітницьку діяльність годі й мріяти.
Згадую музей Ю. Словацького у Кременці, на ремонт якого і утримання наукового штату польський уряд виділив чималу фінансову суму, і як наслідок постав європейського типу культурномистецький центр. Після відвідин такого музею відчуття свята залишається чи не на все життя.
Гріх нарікати, що у нас виходить мало поетичних антологій. Тільки за останні кілька років з’явилося добрих два десятки, щоправда, не всі вони рівноцінні й вартісні. Зпоміж інших відзначив би “Дев’яностики”, впорядковані В. Махном, “Позадесятники” (ідея Б. Чепурка, втілення О. Гордона), “Від А до Б і далі” Бориса Щавурського, цикл антологій Івана Лучука (від любовної лірики до паліндромів), антологія християнської поезії Г. Маневої…
Але на перше місце ставлю “Стрілу” Володимира Базилевського. Колись у минулі часи упорядників антологій шанували так само високо, як геніальних поетів. І “Стріла” той випадок, коли упорядник заслуговує найвищої похвали. Зроблено не тільки винятково цікавий і прискіпливий відбір із величезного огрому імен і поетичних текстів ХХ ст., а й долучено справді глибокі, цікаві, аналітичні студії, які прочитуються з не меншим захопленням, як самі вірші.
Упорядник усе пропустив крізь серце, осяяв світлом любові й тепла, вдихнув у написане душу, тож слово в цій книзі живе і пульсуюче.
Далі буде.
