Трубіж
Поема
1.
Трубiж — рiка, де згинув хан Редедя,
Що вiв на Київ золоту орду.
Трубiж — вода для спраглого ведмедя,
Що жив десь там i шубу мав руду.
Трубiж — рiка, де грали княжi труби,
За Київ помирали русичi.
Трубiж — вода, її торкались губи
Конаючих на ханському мечi.
2.
В Стопчатовi, де Лючка вiчно грає
На рiзних сопiлкáх, як Попадюк,
То голосно, то наче завмирає,
Немов кудись ховає рiдний звук.
Купались там хлоп’ята з Яблунова,
Євреї та поляки, школярi,
I я мiж ними, українець. Мова
Моя була печальна в тiй порi.
Менi здалося, що вони повиннi
Звертатися до Лючки так, як я,
По-нашому! Так ось менi, дитинi,
Вiдкрилась, як рiка, душа моя.
Мене раптово крики заболiли,
Чужi, зухвалi, що iшли на гать,
В зелену воду стрiмголов летiли…
Як пригадаю, досi ще болять.
Стою коло Днiпра. Серпнева спека.
Увесь мiй Київ, начебто в Днiпрi.
Чужа тут моя мова, як смерека
Мiж вiльхами, прогнилими внутрi.
Тут академiк на блакитнiй хвилi
Десь плаває чи дивиться згори
На сорочки вишиванi, немилi,
На клятi синьо-жовтi прапори.
Вiн з Путiним обiдає, я знаю,
I все було б чудово, пий та їж,
Ходи, як велетень, по рiднiм краю,
Та не пиши нiчого про Трубiж,
Бо там не за твої червонi гасла
На рейках помирали козаки;
Трубiж — то вiчна битва й вiчнi прясла,
Й моя там перемога на вiки!
Я в Трубежi купавсь. Кричали води —
Черемош, Лючка, Пiстинька i Прут,
Але ж i тут почув я клич свободи,
Як власної душi болящий скрут.
Трубiж — рiка. Зайди, приглянься ближче:
Там на глибинах — золота блакить,
А на блакитi — стихле бойовище,
Козацтво, вбите москалем, лежить.
3.
Трубiж — це Україна, а не Раша!
До рiчки йдуть хлiба й сади здвобiч.
Там для козацьких коней сита паша,
Там для пiсень козацьких ясна нiч.
У Києвi Хмельницький i Мазепа,
Петлюра й Винниченко в прапорах.
I цар лежить, як скинутий загреба,
Розтоптаний, але ще труйний прах.
I Київ чує: “Їдуть, їдуть гостi!”
I кличе козакiв, як на вiйнi:
“Збирайтеся на Трубежi, на мостi,
Спинiть Москву, хоч би на два-три днi!”
4.
Трубiж далеко вiд Москви, одначе
Закута в броньовик, летить вона,
На чорнiй колiї, мов кобра, скаче,
Кишить, немов червона сарана.
Де козаки? При берегах, мов тiнi
Крилатих птиць, стоять, наказу ждуть.
Коли ж i хто згадає в Українi
Наказ: “Лягти на рейки! Все забуть!”
Вони лягли на рейки, як на дзвони,
Вогонь вiдкрили, встали — i вперед.
На окупантiв крицянi вагони
Рядами густо йдуть, як очерет.
Полк Переяславський. Чотири сотнi.
Бориспiль, Воронькiв i Березань,
I Баришiвка — хлопцi всi добротнi;
Василь Черпак. Вогню центральна грань.
Василь Черпак. Шинеля короткава.
В бою вона злетить з його плеча.
I стане вiн — закоченi рукава —
За командира i за сурмача.
Вiн заспiває: “Двiчi не вмирати…”.
За мить згадає всi лiта свої,
I вишикує в себе коло хати
Козацькi збройнi чоти i рої.
Є в них шаблí, немає динамiту,
Є кулемети в них, гармат нема.
На чорну колiю, вогнем зiгрiту,
Лягає кров’ю скроплена зима.
Що крок, що два, — то вже чотири смертi;
Там козакiв лягло сто сорок п’ять.
Трубiж — то прiзвища, Москвою стертi,
То голоси, що тут в землi горять.
Ми чуєм їх, ми ще їх прочитаєм,
Ми їхнє ще уточнимо число.
Ми цей Трубiж з’єднаємо з Дунаєм,
Як України вiчне джерело.
5.
Москва своїх повбиваних зарила,
I впала в радостi хмiльний крутiж —
Убитих козакiв тiла i крила
Змела, як смiття, й скинула в Трубiж.
I рушила на Київ. Снiг по шию.
I кров стоїть по шию на льоду.
Мiй Господи, я каменiю, нию,
Неначе там я вже на смерть iду.
На все лягає темнота багрова,
З броньовика встає московський дух,
Вбиває все, що не язик, а мова,
I все, що не серм’яга, а кожух.
Вбиває все, що дивиться з куточка,
Все, що дитина, злякана, як тiнь,
Вбиває все, що вишита сорочка,
Що взори iз козацьких поколiнь.
Так почалась, та нi, не почалася,
Продовжилася влада москальнi,
Описана у “Кобзарях” Тараса
I явлена у Києвi менi.
6.
Я думаю про мого краю рiки,
Про їх тисячолiтнi iмена;
Нiколи ми з-пiд їхньої опiки
Не вийдемо, бо в них немає дна.
Вони течуть по синiй плахтi неба,
Вдивляються у себе, як боги,
I чують: хлiба i води потреба
Виводить нас на їхнi береги.
До них молились нашi прабатькове,
I ми, народ, з’явилися з Днiпра.
Наш перший кiнь, натхнення козакове,
Iз рiчки воду пив, а не з вiдра.
Почуй мене, могутнiй тихий Доне,
I ти, глибокий Сяне, вчуй мене!
Ви — України сторожi й кордони,
А я — її створiння клопiтне.
Пишу ось вам, щоб ви так само знали,
Що нашого життя святий рубiж –
Не тiльки межовi рiчки й канали,
Але й такi центральнi, як Трубiж.
Трубiж — рiка. Трубiж — могила духу,
Там дна нема, але там сонце є,
Що пам’ятає зимну завiрюху,
Козацьку кров, що льодом не стає.
Трубiж — рiка звитяги, а не згуби,
Вона тече в столiття iз вiкiв.
Трубiж — вода, її торкались губи
Вмираючих за волю козакiв.
Трубiж — рiка, сумна дочка Славути,
Сльоза велика й тиха, але стiй!
Цю тишину ти будеш вiчно чути,
В державу зiбраний народе мiй!
Трубiж — мазéпинка i мазепèнка,
Два наголоси — наче заповiт.
Трубiж — Москви iмперської зупинка
На день, на два, та нi — на сотнi тисяч лiт!
7.
Я слухаю вночi тривожну тишу,
Що шелестить, немов осiння мжа,
Я нею дихаю, я нею дишу,
Вона — як смерть моя, а не чужа.
Десь на Донбасi, чую, свище мiна,
Тече в Дiнець згори козацька кров.
I я стаю молитись на колiна,
Та не за свiй притулок i покров.
Допоки кров моя ще не загусла,
Проситиму я Бога зберегти
Всiх українських рiк джерела й русла,
Як нашої державностi фронти.
О мої рiднi рiки, Лючко й Пруте,
Ви ночами свiтили, як мечi,
I наше вiйсько, москалем розпнуте,
Ховали в скельнi каменi й кущi.
Тепер я йду вiд Дону аж до Сяну,
I кожну рiчку прошу: “Не здригни!
Готова будь зустрiти окаянну
Москву на танках смертної вiйни!
Лягти на рейки будь напоготовi,
I встати знову, — як Трубiж-рiка,
I понести високi хвилi кровi
Ворожої з грудей броньовика!”
08.02.2016, Київ
* * *
Бандерiвцi стояли на горi.
Пайдьошники стояли пiд горою.
Червона кров у бiлiм киптарi,
А чорна вкрита чорною корою.
Червона кров злiтає в небеса
I молиться у Бога за дверима.
А чорна кров бiжить iз нюхом пса
По Українi, наче смерть незрима.
Червона кров над Доном залягла,
I свiт обороняє вiд пожару,
А чорна — в Києвi, немов смола,
Вилазить з-пiд тяжкого тротуару.
Червона кров над Космачéм стоїть,
Як сонця грань, розсипана на скелi,
А чорна з-пiд кремлiвських пiдворiть
В Європу йде у сталiнськiй шинелi.
26.01.2016, Київ
* * *
В селi московська церква. Головиха
Колгоспу давнього, а нинi тиха,
Як гадина, захована в кущi,
Славетна фермерка, густа, як щi,
Що їх їдять Онуфрiя пахолки,
Регiоналки хiть, дух комсомолки,
Порив до депутатських привiтань…
Ти знав її. Забудь! Та нi, поглянь —
Це нiби Україна, нiби фея, —
Та в нiй душа гнучкого фарисея,
Що б’є поклони рiднiй хоругвi,
I молиться тихесенько Москвi.
Ти не дивуйся — це людина з чернi;
А запитайся: де твої ядернi
Вождi, брати, очитанi, пискнявi,
Що послужили трошечки державi —
Й до Януковича дали цурiк?!
Хто рухiвку зi Львова тяжко врiк?
В селi московська церква, а в столицi
В парламентi сидять червонолицi
Гундяєва-гебешника попи…
Убий вас, громе, й мертвих потопи!
26.01.2016, Київ
Коса
Злiтає листя, i в порожнiх кронах
Синiє вiтру сховане крило.
Тремтить рука дiвоча на патронах,
На дотик зброя, як мерця чоло.
Гримлять московськi танки в сiрiй мрявi,
I москалi виходять iз укрить.
А дiвчина у бiлiй балаклавi,
Без шóлома за бруствером лежить.
На тому полi, де кривавi жорна
Тепер гудуть, лякають небеса,
Вiки стоятиме душа незборна,
Без шолома розплетена коса.
31.01.2016
Бiженцi
Бiженцi. Хахли. Печаль глибока.
Їх везе кудись на схiд Москва.
Та не бачить їм Владивостока,
Жде Сибiр i тундра снiгова.
Там то ви з Донеччини моєї,
Химороднi браття й вороги,
Увiйдете в рiднi пропiлеї
I заплачете слiзьми тайги.
Не захоче замерзати в лiсi
Викохана сонцем ваша кров.
Збудиться, закований в залiззi,
Дух, що злочин ваш переборов.
Повертайтесь! Ви — не царськi слуги,
Ви — не вбивцi, а Москви раби.
Пiшки йдiть крiзь льодянi шаруги
До своєї чесної судьби!
Повертайтесь! Позривайте з лоба
Своє люте i кацапське зло!
Хай не вб’є iмперiї хвороба
Серце, що померло й ожило!
06.02.2016, Київ
Пан Смок
Бiля Вавеля пан Смок
П’є зелену воду з Вiсли.
Обернулась на струмок
Рiчка Польщi — майже висхла.
Видно виспи золотi,
Вивалилось дно, як торба.
А в дракона на хвостi
Дiтвора сидить проворна,
Бавиться. А звiр жере,
Смокче i ґльоґанить воду;
Вiсла ось-ось-ось умре
На очах всього народу.
Тут Пiлсудський устає:
“Дiти, гетьте iз зарiнку,
Адже, бачите, Смок п’є
Страшно, як москаль горiлку!
Вип’є воду, потiм — кров!..
Бийте ж цього ненажеру!”
А дракон смiється — й знов
Заповза в свою печеру.
07.06.1995
Пiсня
Народе мiй, гiрка твоя година
На дзигарях по всьому свiті б’є.
Твоя земля горить одна-єдина
За всього людства мирне житiє.
Україна не в АТО, а в НАТО
Має бути, встань, заговори!
Хай туди, де нашу кров проллято,
Натiвськi прилинуть прапори!
Нехай здригнеться заспана Європа,
Прокинеться Берлiн, Париж i Рим,
Бо кров тече з донецького окопа
I чути грому нашого невтрим.
Україна не в АТО, а в НАТО
Має бути, встань, заговори!
Хай туди, де нашу кров проллято,
Натiвськi прилинуть прапори!
Нам — не вмирати, нам — перемагати!
Ми просим тiльки братнього меча:
Прийди до нас, щоб до твоєї хати
Не вдерлася погубна саранча!
Україна не в АТО, а в НАТО
Має бути, встань, заговори!
Хай туди, де нашу кров проллято,
Натiвськi прилинуть прапори!
Галина Гордасевич
Жде Вас у Карпатах яворина,
Чорне море, що об скелю б’є,
Жде Вас, Дмитре, цiла Україна,
Грiшна i свята — яка вже є.
Г. Гордасевич, з “Листа
Павличковi в Братиславу”
Хто вона, не знав я. Першi твори
Грали, як розмерзлi ручаї.
Хвилювали ритми непокори,
Пригортало прiзвище її.
Гордасевич! Дiвчина зi штольнi.
Поетеса. Україна, Бог,
I лiси волинськi, i крамольнi
Спогади про сталiнський острог.
Це — Донбас. Це — наша схiдна ланка,
Але раптом — правда вся, без мрiй:
Це — моя душа, це — галичанка
Спалює московщини пирiй.
В Кременець, до рiдного порога
Їй нема пiдходу й вороття:
Є Москва, але немає Бога,
Є талант, але нема життя.
А доба її не за горою,
Ниць паде iмперiя в’язниць;
Чистить слово дiвчина, як зброю,
Прапор пiднiмає гордолиць.
Ломляться в лякливих нiжнi пера,
А вона — нi постраху, нi слiз.
Хто там з нею? То — Степан Бандера,
У Донецьк покликаний, не в лiс.
Подруга й до мене написала
Вiршами веселого листа,
Та не вислала, а надiслала
Тиху сповiдь, правду дочиста.
Запитала: чом її панове
Не приймають i не впiзнають?
“Прощавай же, мiй вождiвський Львове,
Я сама знайду додому путь!”
В Кременцi вона. Там гарно й чисто,
Пiдiйди на пагорби крутi,
Подивися на її намисто,
Що висить на кам’янiм хрестi!
04.09.2015, Кременець
Богдан Горинь
Вiд юностi й до старостi, й до смертi
Вiн був i буде лиш один, як цвях,
В моєму серцi, болiснi, подертi
Чуття мої зшиваючи по швах.
Вiн, а не я, був прапором свободи,
А я служив йому не раз, як жердь,
I руки чув його й таємнi коди
Єства, що зневажає страх i смерть.
Я не любив його, як братню спину,
Але як духовi коривсь йому,
Що мучив, не спинявся й на хвилину,
Палив мою невидиму тюрму.
Дороги нашi сплетенi i рiзнi,
Одна мета i зброя — теж одна.
Я пiднiмався трохи вище в пiснi,
А вiн стоїть, як правди дивина.
16.01.2016, Київ
Монтень
Дмитровi Наливайку присвячується
Запам’ятати все, що латиняни й греки
У бiблiях своїх створили, як боги,
I перейти в наш вiк, де правлять не Сенеки,
Не людства свiточi, а вбивцi iз тайги.
Ось перед ним Калiґули й Нерони,
I дивиться на них прижмурено Монтень,
Дивується, що нас ведуть незрячi дрони,
I палить полум’я iз iмперських легень.
Вже видно в небесах важкi московськi ґрати,
Кров капає зi стрiх, горить єство моє,
А вiн: “Не бiйтеся! Хто вмiє помирати,
Втрачає страх раба, людиною стає!”
Вiн поважає смерть, як плотi темну згубу,
Як той лункий батiг, що свище надовкруг,
I скорених жене до зради й перелюбу,
Нескореним дає неопалимий дух.
Вiн знав: долає смерть не тiльки смерть, а й слово,
Не тiльки кров, а й труд, i правда, й чистота,
I думка сяюча, як небо, лазурово,
I батькiвщини меч, не легший од хреста.
Рутенiю Монтень згадав, країну русiв,
Де князь карав на смерть вiдступникiв своїх,
I зрадник ворога померти тáкож мусiв,
Як вiроломства гниль, найтяжчий людський грiх.
Я вiрю, десь тут є, мiж нами, не в Парижi,
Десь на моїй землi, що кров’ю запеклась,
Той праведний суддя, що зрадникам на крижi
Ставатиме тепер, як український князь.
08.02.2016, Київ
* * *
Над морем злобностi, вiдомсти, зла,
Над океанами пiдлоти й бруду
Мене любов незрима вознесла
Й сказала: “Я з тобою завжди буду!”
I вiдлетiла в неба глибину,
Закохана в червонi зблиски грому.
I я збагнув — її не здожену,
А на висотах страшно буть самому.
Я закричав: “Любове, де ти є?
Вернись, бо в темряву впаду й загину!..”
Вона верталась, i життя моє
На руки брала, як малу дитину.
Серпень 1990 р.
* * *
Моя любов не вмiститься в сльозi,
В якiй лiтає палахтливе сонце.
Не опускай же, люба, жалюзi,
Не зачиняй до вулицi вiконце.
Хоч я сьогоднi не прийду вночi,
Чекай мене аж до самого рання.
А завтра принеси менi ключi
До снiв твоїх, моє сумне кохання.
Я буду спати з хлопцями в лiсах,
Накритий смеречиною по шию.
I мiсяць, наче золотий васаг,
Свiтитиме на рiдну Коломию.
Мене ти знайдеш в сотнi Спартана,
Десь бiля Княждвора, в кущi калини.
I голос твiй вiзьме собi луна,
А я вiзьму вiд тебе двi хустини.
Одною витиратиму чоло,
А другу покладу собi на груди
В холодну нiч, як мамине тепло,
Боронячись вiд кулi i застуди.
01.02.2016
* * *
Руки. Небезпека.
Дотики твої.
Я немов смерека,
Весь у полум’ї.
Я горю, згоряю,
Боже, не гаси,
Цей вогонь до раю
Не перенеси!
Рай — печальнi хори,
Янгольська нудьга.
Наше пекло-горе,
Творчостi жага.
Ти, моя кохана, —
Моє пекло й рай,
Серцем доторканна,
Плач же i спiвай!
Нашi зорi — голi
Квiти степовi,
Наше пекло — в полi
На тугiй травi.
На копицi сiна,
В зорях, що цвiтуть,
Де твої колiна
Крилами стають.
10.02.2016, Київ
* * *
Не вдавай, що ти свята,
Стрiчко жовто-синя,
Поцiлуй мене в уста,
Наче господиня.
Не питайся, звiдки я,
Пригорни, як мати.
Пахне сивина моя,
Наче дим з гранати.
Будь же й ти, неначе дим,
В збройнiм обладунку,
I я вийду молодим
З твого поцiлунку.
Бiля тебе я впаду
I засну вiд змори,
I прокинуся в саду,
Що шумить, як море.
I пiду я в свiй окiп
В заростях ялини,
Де мене чекає хлiб
I постеля з глини.
13.02.2016, Київ
Плач
Я до Тараса приїжджав не сам,
А завжди з товариством, iз юрбою.
Я поклонявся нацiї сльозам,
Допоки не настала хвиля бою.
Янук-москаль прикликав — i прийшли
До нього переляканi й хитрющi.
Назовнi люди, а в душi — хахли,
Бiля Шевченка трепетно-плакущi.
Розбiглись пересваренi вождi,
I видатнi мої шевченколюби.
Прийшов я сам до нього й аж тодi
Вiдчув, що мушу плакати до згуби.
Я глянув — свiдкiв надовкруг нема,
Сльозу у горлi вчув я, мов колоду.
I я заплакав голосно, ридма
З ненавистi до рiдного народу.
Це грiх, це злочин, духу слiпота,
Це кара за натуру непрозриму.
Цi сльози темнi — самозгубна мста,
Я не згашу їх, до труни нестиму.
23.08.2015, Київ
