Галина ПАГУТЯК
У кризові часи виявляється правдива суть людини. Як казав Григорій Сковорода: “Кожен є тим, чиє серце в нім”. Серце тхора — тхір, серце лева — лев. Усе, що людина майстерно приховувала за словами і вчинками, виявляється несподіванкою для тих, хто поруч. У Тита Лукреція Кара є вражаючий опис моровиці, коли налякані люди кидають рідних, щоб врятуватися самим, а свідок Тридцятилітньої війни німецький поет Андреас Гріфіус нарікає, що найстрашніше — це не смерть, руїни і пожежі, а відмова від моральних орієнтирів — “скарбів душі”.
У 90-ті роки відчинилися двері клітки. Хтось побоявся вийти, сподіваючись, що його принаймні годуватимуть, інші перетворилися на грифів, шматуючи ще теплий труп, інші полетіли на пошуки незвіданих втіх, а позаяк на це потрібні гроші, їх легко перекупили за безцінь. Зокрема й спецслужби, заклавши основи майбутньої війни. В архіві старша пані розповіла мені, як її чоловіку видали мішок борошна і вона пекла коржі на воді. Я ж не виставила собі ціни і залишилася сама з малою дитиною, без жодної підтримки. Тоді я навчилася не прощати тим, хто мене зрадив, викреслила їх зі свого життя назавжди. Мене врятувало це і творчість, хоча ніхто не поверне мені десять років життя, десять років принижень, злиднів і розпачу. Проте завдяки їм я стала сильною, бо не виживала, а жила.
Війна 2014 року виявила так само і найгірші людські якості, і найкращі. Все повторилось. Стало видно як на рентгені, яке у кого серце. Але глибину падіння врівноважили вершини самопожертви і героїзму. І те, й інше вражає. Виплекані “берегинями” дядьки повтікали від мобілізації в Росію, а юнаки, покинувши наречених і матерів, зложили голови на полі бою чи стали каліками. Одні командири торгують гуманітарною допомогою, інші виносять на собі поранених. Не змінилися тільки депутати. Одні зрадили Батьківщину, а інші не зрадили своєї кишені.
Та найважче, мабуть, як і найлегше, вдавати, що нічого не змінилося. Йдеться не про звичайні людські клопоти, які допомагають пережити стрес, а про вперте небажання голубів ставати яструбами. На війні не повинно бути голубів. Ні при владі, ні на фронті, ні в культурі. Лише так можна порятувати свою душу і не набути при цьому синдрому ката чи жертви. Бо сумління є навіть у тих, хто втратив моральні орієнтири ще у 90-ті. І воно рано чи пізно зіграє проти них. Вони стануть сміттям на березі ріки життя.
Читатимуть фронтовика Бориса Гуменюка, а не того п’яничку, який проповідує пацифізм чи патякає про літературу без кордонів. Просто п’яничок і гедоністів у нас справді більше, ніж героїв. Але так було в усі часи. Війна кривава і брудна штука. Просто в Україні про це забули. Як, зрештою, і в Європі. Втім, європейці не були в клітці, вони не зрозуміють нас у нашому впертому намаганні здобути незалежність. У них вона є, і вони свого часу творили з іншими народами те, що творить Росія.
