Леся ВОРОНИНА
До Костянтинівки я потрапила майже випадково, адже їхала до Краматорська, щоб узяти участь у відкритті місцевої Літературної школи. Та за кілька днів до поїздки до мене зателефонувала пані Тетяна Оратовська, директорка Центральної міської бібліотеки, і запросила хоч на кілька годин заїхати до Костянтинівки.
— Але ж об 11 ранку я вже маю зустрічатися з читачами в Краматорську, — почала пояснювати я.
— Нічого, я заберу вас о сьомій із вокзалу в Костянтинівці і ми одразу ж поїдемо до бібліотеки, там на вас дуже чекають і діти, і дорослі.
— О восьмій ранку!?
— Так, і не лише костянтинівці, до нас приїдуть ваші читачі і з сусіднього села — Іванопілля.
Уявити, що наші столичні діти можуть із власної волі та ще й під час канікул прокинутися на світанку, щоб рановранці прийти до бібліотеки на зустріч із письменником, я не могла і, звісно, погодилась. І мушу сказати, що такої теплої, веселої, дружньої атмосфери, таких цікавих запитань, такої жвавої реакції на мою розповідь про те, як і чому з’являються пригодницькі, фантастичні та казкові історії, звідки беруться герої моїх книжок і чому взагалі люди стають письменниками, я не сподівалася.
Із радістю переконалася, що діти з навколишніх сіл і з самої Костянтинівки не мають “мовного бар’єру” — вони охоче спілкувалися зі мною українською, а свідченням того, що читають рідною мовою, стали книжки, які вони принесли з дому і просили автограф. Розумію, що величезна заслуга в цьому чудових, відданих своїй справі бібліотекарів, учителів і батьків.
Адже ми добре розуміємо, що відстоювати своє право на те, щоб бути українцями, мешканцям Донеччини впродовж багатьох років доводилося без будьякої підтримки з боку держави. Напевно, тому вони користуються кожною нагодою, щоб поспілкуватися з письменниками, істориками, політологами з “великої України”, тому з такою радістю і вдячністю прийняли книжки та диски від Всеукраїнського товариства “Просвіта” і говорили про те, як важливо, що ми про них пам’ятаємо.
