Сергій ЛАЩЕНКО
Відразу роблю застереження: ідеться про підконтрольні Україні території. Бо побувати українському журналістові в так званій “ЛНР” тепер доволі проблематично. Та й на нашій території отримати акредитацію в місцевості, близькій до зони бойових дій, надзвичайно складно. Тому пишу лише про те, що вдалося б побачити звичайному туристу. Так, це не обмовка, хоч декому може здатися, що Луганщина і туризм — речі несумісні. Але я глибоко переконаний, що туризм у східному напрямку українцям також потрібен. Не всім же на Різдво і Великдень до Львова їздити… Не всім же в Карпати та на Світязь пакувати рюкзаки і валізи! Неймовірно красивих місць і на Луганщині вистачає. Інша річ, що туризм цей поки що неминуче матиме “екстремальний” відтінок, і тому навряд чи буде масовим. І лише згодом з’явиться певна зона комфорту, яка буде тим більшою, чим спокійніше ставатиме на сході країни, чим багатше там житимуть люди. Але чув від фахівців, що в зоні розмежування і зіткнення сторін лише розмінування займе добрий десяток років, тож їздити туди будуть поки що лише поціновувачі екстриму та справжні фанати України.
Про бурштинову лихоманку і вугільні копанки
У потязі моїми сусідами по купе були мешканці Рівненщини, які їхали на Харківщину до рідних. Розповідали багато про несанкціонований видобуток бурштину в їхніх краях. І виходила з їхніх розмов така картина: в міру того, як починали багатіти окремі найсміливіші та найпідприємливіші люди, інші, обережніші, також починали думати про збагачення у такий спосіб. Адже коли ще вчора зовсім бідні бабусі пересіли на мопеди, то, звісно, решта починає заздрити першовідкривачам. Зі слів рівненців виходило, що вже багато людей почали будуватися або робити прибудови. Не думають про наслідки. Навіщо ж будуватися, коли згодом і бурштин закінчиться, і ліси переведуться? Де людям чорницю збирати, де тепер грибам рости? Але заздрість виявилася сильнішою, ніж прочуття відповідальності за рідну землю. Тому поліщуки риють землю і намагаються знайти бурштин практично скрізь. І не лише у віддалених лісових масивах, а ледь не під залізничними насипами — настільки захопилися темою. Чому я згадав про бурштин? Та тому, що кілька років тому писав про вугільні копанки на Донбасі. І пам’ятаю, робив тоді висновок: у Західній Україні подібне нищення природи неможливе. Бо люди, мовляв, свідоміші. Виявилося, що помилявся. Бо за певного збігу чинників усе може бути. Досвід самоорганізації, здобутий багатьма на Майдані, зброя, вивезена із зони АТО, масове збідніння населення, а головне інформація про зловживання у багатьох інших сферах нашого життя — усе це, разом узяте, підштовхнуло до правопорушень навіть толерантних і спокійних поліщуків. Хто їх тепер зупинить? Там тепер точиться війна не за збереження лісів, а за те, кому більше перепаде поліського “золота”. Тож роблю логічний висновок: великої різниці між регіонами немає, менталітет східняків і західняків приблизно однаковий. На Луганщині лише вплив Росії значно потужніший, і вона там активніше поширює свої цінності. Але попри все, контакт між рівненцями та луганцями можливий. І галичан із донецькими також. Починаючи з невеликих груп людей, а далі більше й більше. І саме ці контакти зможуть у перспективі вилікувати зруйнований війною схід та компенсувати збитки, заподіяні путінською агресією.
Хто там воює з нашого боку
Доводилося чути не раз, що тепер у зоні АТО воюють не найкращі представники українського чоловіцтва. Мовляв, остання мобілізація “замела” до лав ЗСУ чимало алкоголіків і, м’яко кажучи, неуспішних людей. Коли потяг під’їжджав до Рубіжного, я був свідком того, як провідник намагався виштовхати з вагона нашого бійця, який повертався з ротації. Бо стоянка потяга лише кілька хвилин, а пасажир не кує, не меле… Провідник, нервуючи, поніс до виходу великий рюкзак і куртку, поки захмелілий захисник Батьківщини намагався всунути праву ногу в тіснуватий черевик. Але цей випадок був винятком. Більше в містах і селах Луганщини я подібного не бачив. Солдати як солдати, не такі вже й виснажені, хіба що трохи втомлені війною. Чимало людей у віці сорокп’ятдесят, хоч не бракує й молодих. Першого ж дня у Лисичанську побачив бійця з емблемою батальйону “Азов”, який ішов разом зі своєю дівчиною. Привітався до них: “Слава Україні!”. “Героям слава!” — відповів за обох юнак. “Невже й у Лисичанську “азовці” стоять?” — запитую. — “А чом би й ні?” — відповів доброволець. А потім, перейшовши на російську мову, розповів, що воює на півдні, а в рідний Лисичанськ приїхав на ротацію. Я довго думав над цим фактом — радіти мені чи засмучуватись? З одного боку, приємно, що український схід народжує таких героїв, з іншого боку — погано, навіть патріоти ніяк не можуть оволодіти українською досконало. Факт залишається фактом: за Україну воюють не лише українськомовні. Якось у переповненому людьми автобусі я запропонував військовику поставити свій рюкзак мені на коліна. Боєць був дуже вдячний, видно, не звик до такого приязного ставлення з боку цивільного населення. Дякуючи мені, він сказав декілька слів з білоруським акцентом. Я зразу подумав: цей хлопець десь із північнозахідної Чернігівщини. З Городнянського або Ріпкинського районів. Запитав про це прямо і отримав відповідь: з Ріпкинського. Отже, я не помилився. Але очевидно й інше: тут, у горнилі війни, всі швидко стають переконаними українцями — і росіяни, і білоруси, і греки, і кримські татари.
Назви вулиць у Сєверодонецьку вже пишуть українською
Не міг не звернути увагу на мовне питання. На відміну від північної Луганщини, де я побував ще 2014 року, в Лисичанську й Сєверодонецьку України менше. Якщо в Сватовому майже 80 % містян розмовляють українською чи суржиком, то тут лише відсотків 10 %. Там українських вивісок понад 50 %, а тут — максимум 20—25 %. А тому кожній радієш, як дитина. Ось таке тут “ущємлєніє прав русскоязичних”… Звісно, за такого невисокого рівня українізації помилок в українських текстах вистачає. Наприклад: “Торгівля заборонена. Штраф 119 грн. з конфіскацієй товара”. Чимало зразків шизофренічної двомовності. Наприклад: “Столовая “Світанок”, “Рынок “Злагода” і таке інше. Добре, що в Сєверодонецьку хоч назви вулиць почали писати українською. Російськомовні таблички також ніхто не знімав, тож фактично вийшла двомовність. Але в інших містах Луганщини навіть до такої “урізаної” двомовності руки не завжди доходять. З іншого боку, є чимало свідчень того, що патріоти в містах і селах Луганщини залишилися. Напис “Або воля, або смерть” я побачив у самому центрі Сєверодонецька. А ще є “ЛНР — дорога в никуда”, “Смерть Путину и сепарам” тощо.
Є чимало свідчень утисків релігійних конфесій — усіх, окрім УПЦ МП. У Лисичанську зробив фото: церква євангельських християнбаптистів “Центральна” розташована аж ніяк не в центрі, а сиротливо прилаштувалася посеред металевих гаражів. На одному з них напис: “Рассия рулит”. Доречний напис — він усе пояснює. Гірко лише те, що український світ відвойовує втрачені позиції поступово, а “русский мир” наступає рішуче і масштабно.
У Попасній найсумніше — там багато зруйнованих будинків. Патріотичні написи українською, які з’явилися нещодавно, звісно, не компенсують збитків. Але мені приємно було читати гасла, які в інших областях досі не зустрічав. Наприклад: “Тут все священне, все твоє, бо зветься просто краєм рідним”. На міському спортивному закладі “Відродження” майорить синьожовтий прапор, та й усе тут виконано в національних кольорах. Так нова влада намагається підкреслити, що це вже Україна, а не якась там Лугандонія…
Нескорена просвітянка та інші цікаві люди Луганщини
Варто сказати про ціни. Вони на Луганщині вищі, ніж у центрі та на заході України. Відсотків на 15. Але це дивлячись на що. У Сєверодонецьку, скажімо, яблука дешевші, ніж у Львові. Несуттєво, але дешевші. Мабуть, тому, що в садках їх багато, а попит не такий уже й великий. Жити ж селянам за щось треба… Тому й продають так, як виходить. А заводи в Сєверодонецьку і Лисичанську, на жаль, стоять, димів майже не видно. Тут Путін домігся свого. На що можна буде розраховувати, відбудовуючи край? Хіба що на допомогу Заходу та на максимальну мобілізацію своїх, проукраїнських громадян? Вони там, на щастя, є. Зустрічав мене Ігор Запрудський, проукраїнський активіст із Луганська. З цієї причини йому довелося разом із батьками виїжджати з так званої ЛНР на визволену територію. Ввечері я довго говорив з його батьком. Семен Леонідович, певно, був зразковою радянською людиною. Не примітивним “совком”, а радянським зі знаком якості! До цієї категорії я завжди ставився шанобливо. Бо ці люди були чесними з оточенням і з державою. А те, що їх радянська влада використовувала по повній програмі, — уже інша річ. Семен Леонідович — колишній десантник. Багато стрибків з парашутом у повному бойовому спорядженні! За спиною справжні військові навчання, ще й випробування на “живучість”. Семен оригінально познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Приглянулася йому дівчина, що їхала з ним у одному трамваї; колишній десантник навіть встиг вловити її зацікавлений погляд. Але сталося так, що її оточили молодики напідпитку. Спочатку почали жартувати, а потім непомітно потяглися до сумочки… Семен помітив це і перехопив руку злодія. Той спробував ударити хлопця, але… Краще б він цього не робив. Бо десантна підготовка тоді була на високому рівні, Семен розібрався з ними усіма. Так і познайомилися. Хто ж відмовиться від такого мужчини — сильного і справедливого? Семен Леонідович показав мені чимало статей, написаних про нього раніше в луганських газетах. І більшість із них — українською мовою! Бо цієї мови в 50—60ті роки в Луганську було багато. Так ось, цікаво, що Ігор — син радянської людини, визначився на користь України. Такі для Лугандонії, звісно, були чужими. Не зовсім своїми виявилися Запрудські й для рідної влади. Бо затримки з зарплатою торкнулися не лише сепарів, які примудряються отримувати і нашу пенсію, і лугандонівську, а й українських патріотів, які покинули рідні домівки. Наступного дня чув багато аргументів у пенсійному фонді Сєверодонецька. Українська активістка Рима Білоцерківська однозначно стала на захист пенсіонерів, які приїхали з окупованих територій. Якби не знав Риму раніше, то подумав би, що активістка не розібралася в питанні. Бо для галичан, скажімо, покарати пенсіонерів, які масово валили на сепарський референдум, — це свята справа. Але Рима Білоцерківська вважає, що гуманне ставлення до пенсіонерів — це найкращий вихід нині. Хай навіть дехто з них і помилився два роки тому. Але ж на лобі це не написано! Беру до уваги її позицію. Адже мої друзі будуть розпитувати про такі деталі.
Ще було цікаве знайомство з журналістом Сашком, який також покинув Луганськ. Мусить трохи “шифруватися”, бо там залишилися друзі й рідні. Тому прізвище просить не згадувати.
Батько Олександра — донський козак. Вітчим — також. Родичі по лінії матері, хоч і мали українські прізвища, але вважали себе росіянами. А ось Сашко під час окупації відчув, що Україна йому ближча! І таких росіян, стверджує він, досить багато. Чим вища культура людини — тим твердіша проукраїнська позиція. Зате є ватники суто українського походження… І це сумний факт. Але справжню українку я все ж побачив, коли збирався від’їжджати з Лисичанська. Спочатку помітив, як молодий поліціянт шанобливо проводив бабусю до крісла, а вона йому в цей час говорила: “Я просвітянка… За мене тепер вся Україна молиться, тому я нічого не боюся!” Тут я відразу пригадав відео з Інтернету: старенька бабуся вийшла з невеликим синьожовтим прапорцем 9 березня до пам’ятника Тарасові Шевченку в Луганську і сміливо відбивала словесні атаки сепаратистів. Ніби схожа… Невже це та сама героїчна бабуся? Виявилося, що так. Дивовижне везіння! Встигли трохи поговорити. Під час розмови з’ясувалося, що луганчанка дуже любить вірші Анастасії Дмитрук. Зокрема “Никогда мы не будем братьями…” А у мене саме був примірник “Культури” з гарним фото юної поетеси на обкладинці. Без вагань подарував його нескореній просвітянці, хоч збирався везти іншим людям.
Журналістська інтуїція допомогла навіть розшукати місце роботи жінкимедика (і водночас мужньої розвідниці, яка, перебуваючи в таборі сепаратистів, добувала цінну інформацію для наших Збройних Сил. І бачила, як з “гумконвоїв” вивантажували зброю). Дізнався про неї з соцмереж. На жаль, того дня жінка не вийшла на роботу, а домашньої адреси героїні мені, звісно, ніхто не дав. На Луганщині тепер усі обережні… Прикро, що розминулися. І все ж не шкодую про десятки кілометрів, пройдених Луганщиною. Такі пізнавальні поїздки гарантують море цінної інформації і багато корисних знайомств.
