Усі українці переживають за наших, незаконно утримуваних у полоні Надію Савченко, Олега Сенцова, можемо назвати ще з десяток імен, які нерідко згадують у ЗМІ. Тим часом, за словами голови СБУ Василя Грицака, нині в полоні залишаються 127 наших громадян (115 із них — у зоні “ЛНР” і “ДНР”, 12 — на території Росії)… 690 вважають безвісти зниклими…
Гість редакції — один із “кіборгів” Анатолій Петрович СКРИЦЬКИЙ, старшина, командир танка, переймається долею двох молодих хлопців, із якими разом воював. Це Іван Ляса з Ковеля і Богдан Пантюшенко з Білої Церкви, які вже понад рік у полоні сепаратистів. Просить усіх, хто може посприяти їхньому визволенню. Друзі їх дуже чекають, обіцяють зустріти в братньому колі й надати необхідну допомогу.
У 59 років
пішов добровольцем
Розповів Анатолій Петрович як потрапив на війну, зокрема, в Донецький аеропорт.
Народився він у селі Іванків Андрушівського району Житомирської області. Закінчив там 8 класів, потім Житомирське ПТУ за фахом будівельник. Мобілізували в армію. Із 1975 до 1977 року служив в Угорщині в танкових військах, там, у Дебрецені закінчив спеціальне училище (1975 рік), потім потрапив у 201 танковий полк, у селищі Польгарді. Після армії закінчив будівельний інститут, звідки направили на роботу в будівельну фірму в Домодєдово (Росія). Потім працював будівельником, у Києві в Метробуді, у Вишневому на Київщині, інспектором пожежної охорони тощо. Одружився, разом із дружиною побудували хату в селищі Петрівському на Київщині. Під час перебудови організував власний будівельний бізнес. Свого часу серйозно займався спортом, грав у хокей за “Сокіл”, за збірну України.
2013 року був на Майдані. Коли почалася війна, його племінник Олексій Володимирович Шевченко (мешкав у Житомирській області) воював під Донецьким аеропортом у 95й бригаді, де й загинув.
Анатолій Петрович ще до того двічі ходив у військкомат, щоб узяли добровольцем, але йому відмовляли, оскільки мав 58 років. Загибель племінника збіглася з Указом Президента, згідно з яким можна мобілізувати на військову службу осіб віком до 60ти років. Знову пішов у військкомат, так і потрапив на війну добровольцем. Три місяці з іншими мобілізованими проходили танкову підготовку в Гончарівському навчальному центрі Чернігівської області. Дуже вдячний капітану Олександру Морозу, чудовій людині й талановитому учителю, фронтовику з “Айдара”, який у них був за комбата. Потім потрапив у 95ту бригаду під Донецький аеропорт. У січні 2015 року шість танків третьої танкової роти окремого танкового батальйону направили на підкріплення 93ї танкової бригади. Один зламався вже дорогою. Решту, щойно вони приїхали годині о 10й вечора в Тоненьке (там, під Донецьким аеропортом є кілька хат), об 11й уже обстріляли гради. Стріляли там постійно. У будинку, де їх ночувало осіб 70, було два поверхи й підвал. Туди потрапило дві ракети, пробили дах, стелю і вибухнули внизу на кухні, де, на щастя, тоді нікого не було. Усі лишилися живі. Тільки одного бійця привалило стіною і пошкодило хребет, його витягли і відправили в лікарню.
— Напевно, є Господь на білому світі, — розповідає Анатолій Петрович, — він бачив, що ми за праве діло, і нас зберіг. З будинку виповзали, бо по нас стріляв снайпер, будинок горів. Потім побігли до своїх танків, які стояли в окопах, два танки пошкодили гради. О четвертій ранку надійшла команда виїжджати в аеропорт. Змогло виїхати лише три танки. Приїхали в нашу частину “Зеніт” на околиці Донецька. 24 січня ми відбили шахту Бутовка. Поряд Авдіївка — наша, через міст — Донецьк, контрольований сепаратистами. На цій території важко зрозуміти, де наші, де ні, нібито всі наші люди — українці. Тільки одні “наші” воюють на нашому боці, а інші “наші” воюють проти нас.
Вони не зрозуміли,
куди їх втягнули
— Таке враження, що вони самі не зрозуміли, куди їх втягнули. Сидимо за столиком у крамниці, вони з того боку, ми з цього. Їхні автомати лежать на столі і наші. Їх п’ятеро і нас п’ятеро. Я кажу: “Ти наш, українець?” — “Я рускій”. — “Ну добре, але ж народився, виріс в Україні, тебе тут вигодували. Закрийте кордон із Росією, підніміть український прапор — і ми з вами швидко помиримося”.
Але вони вже дуже далеко зайшли, “перейшли межу”. Їх тут судитимуть, бо на їхніх руках кров, та й там вони нікому не потрібні. Вони зараз дуже добре все це розуміють. Ми з ними не воювали, просто розходилися. У них своя точка зору. Їм так вдовбали в голову, що це їхня земля, той шматочок Донецька, окрема самостійна територія, що це ми до них прийшли як загарбники. Вони не вважають, що Донецька область — це Україна. Ще не скоро, можливо, з десяток років пройде, поки у цих людей зміняться настрої. Якщо ми помиримося і припинимо стрілянину, очевидно, нам доведеться комусь вибачити, когось помилувати. Зрозуміло, що це не стосується таких як Моторола, Гіві, Захарченко, Плотницький — таких милувати ніхто не буде. Є люди, які обдурені, хоч вони й стріляли по нас. А як у полон потрапляють — вони всі одразу каються.
Задурених там багато. Коли механік мого танка Сергій із Києва був у полоні, його водили по Донецьку як “кіборга”, бабки за 70 років били його палками, кидали в нього яйця, помідори. Був у полоні сім місяців і два дні, потім його обміняли. Після 18 січня був танковий бій, наш танк підбили і двоє наших хлопців — Ляса і Пантюшенко досі у полоні. Ми вже і мітинг біля Верховної Ради України влаштовували з проханням їх звільнити. Коли полоненими займалося СБУ, щодва тижні когось обмінювали. Потім на довгий час обміни припинилися, зараз нібито потроху відновлюються. Але ж люди там страждають щодня!
Налаштовані боротися
до перемоги
— Воював під аеропортом три тижні. З 16 січня до 4 лютого 2015 року. Від аеропорту вже лишився тільки шматочок, була ще нашою пожежна вежа. Ми, танкісти, в самому аеропорту не були, а навколо, підтримували своїх, допомагали вивозити поранених, викликали вогонь на себе, щоб сепаратисти стріляли по нас, а з іншого боку заходила розвідка і вивозили поранених. На території аеропорту тоді була справжня війна. Сепаратисти обкидали приміщення вибухівкою, вибухнув газ. Ті, що лишилися на клаптику близько 100 м2 загороджувалися усім, що потрапляло під руки, навіть трупи клали перед собою. На першому поверсі усе було розбито і підірвано, залишалися рештки металоконструкцій. А коли сепаратисти вивозили своїх поранених, замінували підвал. Вони пішли, а тут рвонуло, перший поверх пішов униз, люди загинули під завалами і від вибухів.
Однак люди скрізь різні, не всі звірі і серед ворогів. Можу висловити шану декому з російських військових (не найманцям). Коли наш старшина пішов із білим прапором до росіян і попросив допомоги лікарів, бо свій лікар загинув, його зустріли сепаратисти, які кричали: “Зараз будемо вас різати”, на що той відповів: “Спочатку заведіть до начальства, потім ріжте”. Його завели до керівництва, російський майор послав своїх лікарів і нашим пораненим надали допомогу. Це вчинок справжнього воїна. Той майор, напевно, і сам не хоче воювати, як і ми. Але змушений виконувати накази. Він контрактник, працює за зарплату, у їхній провінції також нема за що жити, як і в нас. Він навіть не знав, що його везуть воювати, бо казали — на навчання. Тепер у нього вибір — він може або стріляти в мене, або ні. Зізнався: коли була можливість не стріляти — не стріляв. А інший, із Тамбова, той кричав: “Я вас біл, б’ю і буду біть”. Якщо росіяни потрапляли в полон, спочатку представлялися мирними шахтарями. Коли їх почали активніше допитувати, вони розказували, звідки вони. Деякі їхні військові квитки демонстрували в ЗМІ.
В аеропорту під час останніх боїв уже захищати було нічого, бійці затялися захищати територію з принципу: це наша земля. Якби трохи допомогли людьми, технікою, ми напевно й досі тримали б той аеропорт, хоча смислу в тому вже не було. Наші зірвали злітну полосу, вивезли поранених, у чому я брав безпосередню участь. Сказати, що аеропорт залишили — це неправильно. Залишили місце, де він був. Піски, Бутовка, Зеніт, Авдіївка — це все територія аеропорту. І воно все в наших руках. Бойовики захопили те, що було приміщенням, а ми в них відбили шахту Бутовку, територію біля Спартака. Вони нікуди не просунулися. У Пісках, де все зруйновано, стоять наші люди і ніхто їх звідти не вижене — вони налаштовані боротися до перемоги.
3 лютого у зв’язку з Мінськими угодами бої трохи затихли, а 4го нас звідти вже забрали. Зараз це лінія оборони 95ї бригади, житомирської, там через кожні 100 днів відбувається ротація.
Я зрозумів, що відчуває
заєць, коли на нього
полюють
— Після аеропорту ми потрапили до Волновахи на перегрупування. Наші танки розділили, хто був в аеропорту, відпустили у відпустку. Після відпустки перекинули в Станицю Луганську, Щастя, Червоний Жовтень. Там пробули з місяць. Тепер війна була на відстані. Безпосередніх контактів, як у аеропорту, не було. Розвідка вираховувала, де стоїть ворог, скупчення техніки, нам давали координати, ми виїхали на позицію, постріляли і назад. Вони постріляли по нас. Отака війна.
Після Луганщини нас кинули на Донеччину, мій танк з екіпажем послали до Авдіївки, де ми потрапили під обстріли. При цьому загинули мирні мешканці — танк стояв між будинками і бойовики поцілили у будинки. Три тижні ми стояли в Авдіївці, нас обстрілювали двічі на день. Після того перевели під Горлівку, Ясинувату. Разом із розвідкою ховалися по лісах. Розвідка вирахувала, де їхній штаб, ми по ньому стріляли. Після наших обстрілів у бойовиків були поранені і вбиті, знищено їхню техніку. Нас почала вираховувати ворожа розвідка, навіть у тилу. На щастя, усі з мого екіпажу залишилися живі. Коли сідали в танки, кожен читав молитву, говорив: “ГосподьБог попереду, Мати Божа позаду, Янголиохоронці знизу, зверху й по боках”. Напевно, це допомогло.
Після служби мене направили інструктором у Десну, навчати командирівнаводчиків танків. Я хотів залишитися на службі за контрактом, думав, що навчатиму тих, хто йтиме на передову. А виявилося, що це — призовники, молодь 18—19 років. Мені це не цікаво, написав рапорт і подав на звільнення, з 2 жовтня вдома. Зараз знову пройшов комісію і служу в Нацгвардії, де організовують танковий підрозділ, командиром танка.
Коли закінчиться війна, відпочиватиму, ходитиму на риболовлю, — але ніколи на полювання. Я зрозумів, що відчуває заєць, коли на нього полюють.
Підготувала Надія КИР’ЯН
