Надія КИР’ЯН
4 квітня, як і щороку, відбулося нагородження лауреатів премії ім. Олеся Гончара, приурочене до дня його народження. Голова НСПУ Михайло Сидоржевський, розпочавши захід, нагадав про значення Олеся Гончара в історії нашої літератури і культури. Олесь Гончар належить до світочів національного відродження ХХ століття, тієї плеяди митців, які працювали на Україну, незважаючи на жахіття тоталітарної держави. Олесь Гончар народився у незалежній Українській республіці (УНР), як зауважив Петро Перебийніс, “на зламі епох, коли розпадалася імперія царів і поставала на крові імперія тиранів”. Письменник ще досі не прочитаний по-справжньому. У тій системі він був самотній. Завдання літературознавства прочитати його твори по-новому і відвести йому належне місце в історії літератури новітньої епохи.
Голова журі Петро Перебийніс представив шановну гостю з Німеччини Тетяну Куштевську, члена СП Німеччини, яка разом із підприємцем Дітером Карренбергом заснувала 1996 року Міжнародну молодіжну недержавну українсько-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара за найкращий твір молодого автора, а також незмінного члена журі, дружину Гончара Валентину Данилівну.
Щороку поруч із молодіжною присуджують ще й премію Олеся Гончара, засновану НСПУ і Міністерством культури України. Як повідомив Михайло Сидоржевський, відбулося засідання журі цієї премії, оголошено лауреатів, а премію вручать пізніше у зв’язку з офіційним реформуванням та оформленням документів. Цьогорічні лауреати — Василь Слапчук — за книжку “Та сама курява дороги” і Михась Ткач, чернігівський прозаїк, за книжку “Хочеться грози”.
Церемонію вручення молодіжної премії розпочала Тетяна Куштевська. Вона зауважила, що рада вітати молодих, адже кожен талановитий твір — яскравий і неповторний. “У юнацьких творах і молода віра, і гіркі роздуми зрілості, і любов до України, і втрата цієї любові, і біль розставання зі світом, і радість повернення у цей світ. Я відкрила для себе молоду українську прозу, — сказала пані Тетяна. — Сподіваюся, що ви, молодь, зумієте зберегти честь української культури, шляхетність українського художнього слова, будете достойно носити звання лауреатів премії імені Олеся Гончара. Олесь Гончар любив і підтримував молоді таланти. Можливо, ви ще й досі не надто старанні читачі його геніального “Собору”. А він у цьому пророчому романі застерігав проти лиховісних екологічних катастроф, проти того, що насуваються часи безкінечних перевтілень, перевертнів, мімікрій і містифікацій, коли промиваються мізки і вимивається духовність. Гончар дуже точно діагностував суспільну хворобу — демагогію, розрив між словом і ділом. Недаремно цей роман, надрукований 1968 року, одразу вилучили з бібліотек. Якби Гончар прожив довше, можливо, життя в Україні пішло б інакше. Він був і лишається абсолютним світлом суспільної думки і совісті. Він письменник, у якого є дар пророцтва, символ стійкості українського народного духу, який живе усупереч силам руйнації”.
Тетяна Куштевська побажала молодим нових талановитих творів, не боятися братися за злободенні пекучі теми, бо “письменник, якщо він справжній — не постачальник надій, а постачальник правди”.
Петро Перебийніс охарактеризував твори лауреатів і повідомив, що в кожній номінації планувалося визначити по одному переможцю, але твори були такі цікаві і різноманітні, що кожного автора хотілося підтримати, тому журі вирішило збільшити кількість нагород. Усім вручили дипломи.
У номінації “Проза” лауреатами стали учитель Олег Андрішко із села Вітрівка Криничанського району, що на Дніпропетровщині, — за іронічний, бурлескний, експериментальний роман “Пісня цапів” і аспірантка університету ім. Масарика, викладач української літератури ХХ—ХХІ століття Христя Ковар із міста Брно Чеської Республіки, за збірку оповідань “Біологія почуттів”.
Пан Олег зізнався: йому дуже боляче, що наші діти мало читають, а якщо й читають, то таке, що язик не повертається назвати літературою. Як пояснили йому учні, вони не читають нашу літературу тому, що вона “сумна, сльозлива, що в Західній Європі література значно світліша”. Тому він вирішив обрати такий жанр.
Христя розповіла, що її оповідання насамперед — про кохання. Але й про силу інших почуттів, які люди повинні цінувати, навіть якщо це образи, ненависть, біль. Нині дуже важкий світ, але авторка наголошує, що не все в цьому світі продається.
У номінації “Поезія” нагороду отримав Микола Антощак із Вінниці, журналіст. Його метафоричність вражає: “Чотири моїх прадіди — як чотири сторони світу. Заповіли мені народитися на цій землі. Заповіли йти по ній зі швидкістю степу. Дідусь і бабуся тримають на своїх спинах хату, як черепахи…”
Ще один переможець — Ігор Астапенко з Києва, аспірант КНУ ім. Тараса Шевченка. Петро Перебийніс навів рядки, які його найбільше вразили: “Чоловік без рук не має чим витерти сльози. Як ти можеш дивитися йому в очі, якщо в тебе є руки? Чоловік без рук сміється з хіромантів: “Ідіть тепер, пошукайте лінії життя на тому полі, де усміхаються міни…”
У номінації “Літературна праця” журі відзначило дослідження “Страшилки з берегів Дніпра” Петра Червоного з Дніпропетровська. Це його псевдонім, оскільки він зараз воює, тому не хоче світитися. Він зібрав, упорядкував і дослідив народні повір’я і перекази про незвичайних істот (карликів, величезних комах, чортів і вовкулак), які живуть у так званому паралельному світі.
У номінації “Публіцистика” перемогла Аліна Конотоп із села Липове Глобинського району, що на Полтавщині.
Нащадок Івана Франка Роланд Тарасович Франко і Валентина Михайлівна Іршенко зробили свій внесок і дали ще одну нагороду — поетесі Аллі Миколаєнко.
Усі лауреати щиро подякували засновникам премії та членам журі і пообіцяли, що молодь не підведе своїх старших товаришів і наставників.
