Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
До злочинів російської імперії належить намагання ліквідувати Українську ГрекоКатолицьку Церкву, яке здійснили під час так званого Львівського псевдособору 8—10 березня 1946 року. Осмисленню цієї події в Україні приділили чимало уваги. Не тільки на церковному, а й на інформаційному та державному рівнях.
Про державну увагу свідчить насамперед датоване 8 березня 2016 року “Звернення Президента до Верховного архієпископа КиєвоГалицького Української ГрекоКатолицької Церкви Святослава Шевчука, єпископів, священнослужителів і вірних Української ГрекоКатолицької Церкви”. З цього документа процитую лише одне речення. “У березні нам належить згадати трагічну подію в житті українського народу — 70 років тому сталінський режим задекларував свій намір знищити Українську ГрекоКатолицьку Церкву”. Тобто, на рівні найвищого керівництва держави нині є розуміння, що спроба знищити УГКЦ мала не лише релігійний, а передусім національний вимір.
Про державну увагу до осмислення львівського псевдособору свідчить також активна участь керівництва Українського інституту національної пам’яті, представників органів центральної влади у проведених УГКЦ заходах на загальноукраїнському рівні. Нині, як сказано у зверненні Президента до глави УГКЦ, ті, хто стояв на сторожі Божої Правди та людської Гідності, хто є прикладом для наслідування і джерелом наснаги — таких необхідних для будівництва нового майбутнього України та її утвердження в сім’ї вільних європейських народів.
Для досягнення цієї мети використовують усі доступні засоби. Тим паче, що в Україні є сили, які ще й досі не можуть змиритися, що Україна виходить зпід геополітичного й історикосвітоглядного впливу Росії. Ідеться не лише про політиків, журналістів, орієнтованих на маразматичні ідеї “русского міра”. Це стосується частини Української Православної Церкви, підпорядкованої Москві.
Зі здивуванням читав я “Коментар Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ щодо Львівського церковного собору 1946 року”. У цьому коментарі подію 70річної давності подають як відновлення історичної справедливості. А нинішнє його висвітлення у пресі називається намаганням очорнити діяння Львівського собору 1946 року. Вбивчою у тому коментарі є його остання фраза, від якої віє гниллю сталінізму: “Окрім того, головним приводом для ліквідації УГКЦ каральними органами Радянського Союзу була відкрита співпраця цієї релігійної конфесії з німецькофашистськими окупаційними військами та їх поплічниками на території Західної України…”
На жаль, нині в Україні ще багато хто зі “святих отців” так мислить. І не тільки на Донбасі та в КиєвоПечерській лаврі. Є складні явища і в західних областях. Луцький і Волинський Митрополит УПЦ (КП) Михаїл розповів для журналу “Тиждень”, що колись славна василіанська обитель — Почаївська лавра — нині просякнута чадом “русского міра”. Він залучає семінаристів з Почаєва до провокування протистояння у тих селах Волині та Тернопілля, де православні церковні громади намагаються виходити зпід московського контролю.
Далеко не всі сприймають інсинуації, висловлені в коментарі Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ. 7 березня 2016 року оприлюднили заяву групи православних християн під промовистою назвою “Настав час, щоби православні християни визнали жахливу правду про 10 березня 1946 р.”. У підписаній громадянами 5 країн (Нідерландів, Росії, США, України та Франції) заяві читаємо: “Архіви свідчать, що Сталін особисто ухвалив рішення про ліквідацію Української ГрекоКатолицької Церкви у лютому 1945 року, дванадцять днів після Ялтинської конференції (…).
Серйозні історики та богослови не мають жодного сумніву, що Львівський собор Української ГрекоКатолицької Церкви 8—10 березня 1946 р. був лише подобою собору”.
У документі є заклик до сучасного церковного священноначалія в Росії, Україні та ін. визнати недійсними трагічні рішення Львівського собору. І слова, які неодмінно стануть історичними: “Ми смиренно просимо прощення за всі несправедливості, жертвами яких вони стали під прикриттям авторитету Православної Церкви, і схиляємо наші голови перед мучениками Української ГрекоКатолицької Церкви”.
Хоч на час оприлюднення заяви було 20 підписів (зокрема й одного священика УПЦ МП), проте її автори кажуть, що мільйони православних християн по світі щиро засуджують антирелігійні переслідування з боку радянського уряду і Йосифа Джугашвілі зокрема.
Глава УГКЦ заявив, що ця Заява православних християн щодо псевдособору є вагомішою за сумнозвісну (цитую за відеозаписом. — М. Л.) Гаванську декларацію. Він закликав вірних грекокатоликів дати листавідповідь на заяву православних християн.
Незважаючи на непрості стосунки, які в недалекому минулому (1989—1993 роки) були між грекокатоликами та православними (йдеться про “війни” за храми), 70річчя львівського псевдособору УГКЦ не залишилося поза увагою УПЦ КП. Вона заявляє діаметрально протилежну позицію, ніж уже цитована позиція УПЦ МП. Тут треба говорити про регрес у взаєминах. Свідченням цього є не тільки кадебістське трактування причини ліквідації УГКЦ. А насамперед московські звіти нинішнього глави УПЦ МП митрополита Онуфрія, у яких він називав УГКЦ структурою, що підтримує “українських розкольників”.
В оприлюдненій із благословення Патріарха Філарета заяві Пресцентру Київської Патріархії говориться про “так званий” Львівський собор. Оскільки ця заява, як і заява групи православних християн, повинна мати історичні наслідки, то вважаю за потрібне навести фрагменти заяви УПЦ КП.
“Підступно використавши ідеї єднання з Православ’ям, які у міжвоєнний період об’єктивно мали місце серед частини духовенства і мирян УГКЦ, сталінський режим у 1946 р. з політичною метою організував псевдособор. Ця подія була використана як формальна підстава для злочинної заборони існування УГКЦ в межах Радянського Союзу, подальших репресій проти єпископату, духовенства і вірних цієї Церкви. (…)
З благословення Патріарха Київського і всієї РусиУкраїни Філарета Пресцентр Київської Патріархії засвідчує, що Київський Патріархат вважає так званий Львівський собор не проявом соборної церковної волі, а плодом пригнічення свободи віросповідання. (…)
Так званий Львівський собор ми порівнюємо із так званим Харківським собором. На першому не було Першоієрарха УГКЦ та єпископів, а присутні священики перебували під тиском радянської влади. На другому не було Предстоятеля УПЦ, а єпископи діяли таємно від духовенства і церковного народу. (…)
У майбутньому перед нами також постає й інше, складне завдання — привести до плідного результату діалог порозуміння і примирення. З обох сторін мають бути дані належні моральні оцінки суперечливим сторінкам відносин між двома Церквами — від подій кінця XVI ст. і аж до подій кінця ХХ ст. (…)
Ми не можемо і не повинні забувати важких сторінок свого спільного минулого, але ми не маємо права йти вперед із головою, оберненою лише назад. Тому сподіваємося, що формула примирення “Прощаємо і просимо про прощення!”, яка у час після завершення ІІ Світової війни дала добрі плоди у відносинах між низкою європейських народів, в тому числі між українським і польським народами — буде плідною і для примирення “Руси з Руссю” — українських православних і українських грекокатоликів. Нехай у цій добрій справі допоможе нам всім Господь!”.
Чи були якісь заяви з приводу 70ліття львівського псевдособору з боку УАПЦ? Такої інформації не зумів знайти. Можливо, й не було, враховуючи складні процеси, які нині переживає ця Церква. На тлі заяв вірян: “Ми всі є свідками сумного фіналу УАПЦ” чуємо волання: “Об’єднаємо Церкву — об’єднаємо Україну” й претензії до Київського патріарха, до Константинопольського патріарха, до влади, що їх у важку годину “кинули”.
Слова з заяви УПЦ КП: “Прощаємо і просимо про прощення!” й про потребу “примирення Руси з Руссю” змусили мене звернутися запитанням до Глави УГКЦ блаженішого Святослава Шевчука: “Чи настав час до єдності українських церков?”
— Якщо ми ще не об’єдналися, то значить, час для цього ще не настав…
Інтерес держави у якнайширшому осмисленні причин і наслідків спроби ліквідувати УГКЦ очевидний. Проте у Церкви є свій інтерес. І не один. Показати не тільки власній пастві, а й усьому народові, що ми свідки, що на наших очах збувається одне з передбачень Митрополита Андрея Шептицького — про гоніння Церкви та її велике відродження. Дуже часто у березневі дні осмислення 70ліття псевдособору 1946 року і з уст духовних осіб, і з уст громадських діячів лунали заяви, що історія з проваленою спробою “ліквідації” УГКЦ є свідченням: те, що створено Богом, не можна ліквідувати людськими засобами. Для мене ця теза непереконлива, бо ж утворена 1596 року уніатська Церква набула великого поширення, починаючи з правого берега Дніпра на сході, закінчуючи Лемківщиною, Холмщиною та Підляшшям на заході й передмістями СанктПетербурга на півночі. Після розпаду шляхетської польської держави (Першої Речі Посполитої) російський царський режим починає активно, часто дуже криваво, ліквідовувати уніатську Церкву. За винятком тих земель, яким волею Долі було дозволено увійти до складу Австрійської імперії, від уніатської Церкви (у австрійський час вона отримала назву УГКЦ) й сліду не лишилося.
У даному випадку використання тези, “що створене Богом, не можна ліквідувати людськими засобами” людям “русского міра” дає підстави експлуатувати (у політичних цілях!) думку, що уніатська Церква — політичне, а не Боже утворення, раз на більшості території вона припинила існування. Для мене повчальна та водночас трагічна історія УГКЦ у XX столітті — один із видимих знаків, що Господь має свої плани щодо України.
Звичайно, що відзначення 70річчя “самоліквідації” (за кремлівською термінологією) УГКЦ мало й інші виміри. Це вшанування пам’яті нескорених (у більшості випадків вони залишаться безіменними), хто йшов на страждання задля віри.
Є й інші причини, чому цю дату Україна відзначала за участю не лише церковних, а й державних структур. Про одну з них розповів Проректор з наукової роботи Українського католицького університету Олег Турій. За його словами, народжена вже у час незалежності студентська молодь сприймає заборону Церкви, її підпілля як щось дуже далеке. Тому про ці події треба говорити мовою документів, мовою фільмів.
У них головний наголос робиться на моменті легалізації УГКЦ, себто на політичному рішенні Горбачова, яке він прийняв перед осінньою зустріччю 1989 року з Папою Іоаном Павлом II — дозволити реєструвати в Україні громади УГКЦ. Проте, за всіма даними, на таке рішення треба було б довго чекати, коли не було історичної заяви про вихід УГКЦ з підпілля від 4 серпня 1987 року, адресованої Папі Римському. Як учасник тих історичних подій, констатую, що ця заява мала несамовитий вплив на нас, молоду частину мого тодішнього середовища. А інформаційний вплив заяви можна порівнювати з впливом, який має у світі голодування Надії Савченко. Мені не зрозуміло, чому нині в історії УГКЦ ця подія, яка заслуговує бути рівнозначною з Декларацією про державний суверенітет України в історії українського державотворення, подається досить невиразно. На це питання глава УГКЦ не дав переконливої відповіді.
Не знайшов я й прямої відповіді на офіційному сайті УГКЦ, чи з боку УГКЦ була відповідь на заявупропозицію УПЦ КП про примирення Руси з Руссю. У виступах на конференції “Сила віри супроти насилля влади: грекокатолики ЦентральноСхідної Європи в умовах переслідувань тоталітарних режимів після Другої світової війни”, яка відбулася 17 березня 2016 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, були лише згадки про цю заяву УПЦ КП, були посилання на затверджену на початку вересня 2015 року Синодом Єпископів УГКЦ Екуменічну концепцію УГКЦ.
У цьому документі констатується, що Божий задум щодо Церкви — зібрати воєдино все людство. Наголошується, що УГКЦ (як і православні Церкви) бере свій історичний відлік часу від Церкви стародавнього Києва або Київської митрополії Константинопольського патріархату.
Водночас сказано, що у стосунках з православними церквами, попри пошуки єдності, УГКЦ не допускає євхаристійного сопричастя до моменту осягнення повної єдності християн. Якщо дивитися тверезо, то цього радше не станеться до розпаду путінської Росії. Тим паче, що стосунки з Російською Православною Церквою УГКЦ зараховує до важливих, вважаючи їх запорукою християнського миру (в Україні він уже давно сумнівний через діяння “русского міра”) на сході Європи.
З приводу очікуваної мільйонами українців єдності українських церков, Глава УГКЦ Святослав Шевчук: “Якщо ми будемо виходити з духовної основи питання, то обов’язково знайдемо відповідь на нього. Якщо ж у питаннях єдності Церков виходитимемо з політичних або навіть патріотичних моментів, то ми його вирішити не зможемо”.
Наприкінці 1990х та на початку 2000х років я мав честь брати кілька інтерв’ю у Патріарха Філарета. Його відповіді на питання про перспективу єдності були такими, як і відповідь Блаженнішого Святослава 2016 року…
І наприкінці детальніше хочу торкнутися красивих слів про примирення Руси з Руссю. Для мене вони не нові. Вперше я їх почув із уст кардинала Любачівського під час історичного святкування 1000річчя хрещення УкраїниРуси, яке відбулося 10—11 вересня 1988 року на Ясній Горі в Ченстохові (Польща). Якщо пам’ять мене не підводить, то вони звучали в редакції про поєднання Руси з Руссю. Люди, які ділилися спогадами про кардинала Йосипа Сліпого, часто наводили ці слова. Цікаво знати, кому вони належать. І чому треба було майже 30 років, щоб вони знов з’явилися у публічній площині. Чому процес українського поєднання, формування національного і духовного моноліту так довго триває?
