Петро СОРОКА
Продовження.
Початок у 4—7, 9, 11—13 за 2016 р.
Степан Пушик нагадує мені гору. Нас познайомив Роман Дідула, і ми гарним товариством поїхали у легендарну Дземброню. Цю поїздку я описав у одному з денників. То був, можливо, найсвітліший тиждень у моєму житті. Мандри горами, нічна ватра на полонині, втеча від грози, суворий шум якої Пушик безстрашно перекрикував своїми ямбами, цікаві зустрічі зі старими мудрими гуцулами і незліченні розповіді — все це глибоко запало в душу. Як щось дуже гарне, чисте і непереминальне. Як свято. Тоді я відчув який глибокий і самобутній чоловік Степан Пушик. Не рівня сучасним письменникам — здебільшого плитким, амбіційним, заздрісним, а то й ганебнодріб’язковим і мстивим.
За молодих літ Пушик пішки обходив усю Франківщину — від села до села, від хутора до хутора. Записав безліч пісень, легенд, казок, цікавих історій. Його фольклорні нотатки налічують триста великих загальних зошитів. Його пристрасть записувати доходить до фанатизму. Здається, він фіксує все, що розповідають не тільки рідкісні народні оповідачі, а й випадкові стрічні люди. Принаймні тоді, у Карпатах, не випускав зошита з рук.
До кожної людини він уміє знайти ключик, кожного розговорити, а ще розважити, змусити усміхнутися і навіть розреготатися. Не знаю випадку, щоб він пройшов повз випадкового стрічного і не зачепив його, не розсмішив. Диво дивне: Пушикові кпини люди сприймають без найменшого супротиву, хоч іноді вони досить гострі й навіть прикрі. Коли я спробував іронізувати в Пушиковому стилі, нічого доброго у мене не виходило — тільки опинявся в незручному, а то й зовсім дурному становищі. Я мозолився, у чому ж тут річ, і зрозумів, що спрацьовує його зовнішність, харизма. Людина сприймає не тільки слова, на неї впливають добродушне, відкрите і разом з тим маєстатичне обличчя поета, випнуті колесом (але без пихи) груди з незмінним значком лауреата Шевченківської премії на лацкані піджака, артистичні жести, — і вона усміхається. А коли він доточить дотепну фразу — чоловіка мимоволі розбирають смішки. Жінки просто котяться од сміху.
С. Пушик — один із небагатьох, над ким можна посміятися, не потерпаючи розсердити його. Він любить гумор і вміє його оцінити. І вже тому з ним легко.
Якось ми піднімалися гуртом на високий Смотрич. Але дорогою Пушик відстав, а ми з Дідулою відчутно вихопилися вперед. Ближче до самого верху нам трапилася група молодих туристів, що спускалися донизу. Розговорилися. Я запитав між іншим, чи говорить їм щось прізвище письменника Пушика. “Ні, — відповіли вони, знизуючи раменами, — уперше чуємо”.
— Оце він плететься там унизу, — сказав я. — Будьте добрі, розіграйте його. Коли підійде, зробіть вигляд, що упізнали його…
Я коротко розповів їм про поета і назвав кілька його книг.
Коли ми видерлися нарешті на полонину, я про це саме попросив молодого вівчара. Хлопець явно не тримав у руках жодної книжки, але доки Пушик видряпався на гору, я добре підготував його.
І тільки Степан Григорович, наблизився, той вигукнув: “Скажіть, будь ласка, чи ви не Степан Пушик?”
— Він самий. А ти що, мене знаєш?
— Йо!
— А звідки?
— По телевізору бачив. І всі ваші книжки прочитав. О, то прекрасні твори: “Стражгора”, “Золоте перо жарптиці”, “Галицька брама”, “Ватра на Чорній горі”. Як ви файно пишете, як Франко, а може — ліпше. Йо!
Чим більше лестив Пушикові його псевдочитач, тим більше випиналися його груди, і він озирав нас щасливим та переможним поглядом. Потім сказав:
— Тут, у горах, мене всі знають. Усі! Ось ішли студенти і теж одразу впізнали. А Дідула каже, що нині ніхто не читає. То Дідулу і Сороку не читають, а Пушика читають і люблять. Треба вміти писати, хлопці.
Ми з Дідулою ледь не порснули од сміху.
Десь через день Роман таки не стримався і вибовкав Пушикові за чаркою, як я над ним підступно покпинив. Пушик обпік мене гнівним поглядом і стрільнув: “Ото ще Сорока, літературна безтолоч!” І все. Жодних образ, жодного гніву. Інцидент вичерпано.
Подібні історії про Степана Пушика можна розповідати годинами — вони ходять у літературних колах, обростаючи новими деталями. Іноді доволі пікантними.
Але Степан Григорович приваблює не тільки колоритністю особи, а й письмом. Я багато написав про нього, дещо надрукував. На жаль, інтерес до його творчості з часом почав пригасати, він уже не має тої колишньої гучної слави. І не дивно: в незалежній Україні література опинилася на маргінесі. Книжкові ринки запрудила попса і постмодерне читво. Пушик, ніби заклинання, проголошував: “ХХІ ст. буде за мною!” — і продовжував працювати з затятістю старого літописця. Але на нього почали нападати, зводити рахунки, запускати шпигачки зліва і справа. Іноді він огризався. Більше мовчав. Потім був інфаркт. Час не щадить нікого.
Було зрозуміло, що прийшов час гламуру, дурманної культури. Ті, що звихнулися на Сердючці, звісно ж, не будуть співати Пушикові хіти.
Нині Степанові Григоровичу далеко за шістдесят. Ще колишня магма палахкотить у його грудях, але дедалі рідше виривається назовні. Іноді він нагадує мені вулкан, що вибухає ватою (порівняння не моє, але точне).
Якось він приїхав до мене, і ми провели два дні в Тернополі.
Ще якось зателефонував о дев’ятій ранку і сказав: “Я оце сиджу біля пам’ятника Пушкіну і думаю, може, ми зустрінемося?”
— І довго Ви сидите там?
— Від четвертої ранку. Так склалося, що їду здалека і поїзд прийшов серед ночі.
— Чому не взяли таксі й не приїхали до мене?
— Не хотів тривожити.
У цьому теж весь Пушик.
У нього напрочуд делікатна, добра, щедра і жертовна душа. Принаймні я більше бачив його саме таким, ніж іншим — у чому звинувачують його недруги, вішаючи усіх собак.
С. Пушик — це завжди театр одного актора. Це фонтан іронії, вишуканого гумору та іскрометного блиску. Мене він завжди зачаровує, я сміюся від душі, коли він поруч, і не розумію людей, які його не спроможні оцінити, тим більше уважно прочитати, ось хоча б останню у часі двотомну “Бусову книгу”, аналогів якій годі шукати у світовій літературі.
Дедалі частіше ловлю себе на думці, що мені багнеться писати відгуки на книги тих авторів, яких особисто не знаю, ніколи не бачив і розмовляв хіба що по телефону. А про тих, що поруч, з якими бачуся ледь не щодня, відгуки і рецензії просто вимучую. Приходить пора запитати себе: навіщо?
З Григорієм Ліщенюком мені не доводилося зустрічатися, але його поетичні збіркиметелики прилітають до мене з далекої Кіровоградщини, здається, щороку, і я давно відчув, що це поет нутряний, справжній, який має в серці те, що не вмирає. Здається, він працює у лісництві, тонко відчуває красу природи і його вірші нагадують акварелі. Легкі, колористичні, ніби оповиті тремкою ясою. А ось зовсім недавно до мене прилетіла його нова збірка, укладена з філософських мініатюр, але така ж талановита, глибока і образна, як і все інше у цього непересічного чоловіка. Тут є все: вишукана образність, тонке відчуття краси слова і якась невимовна душевна печаль. Але перш ніж процитувати щось, дозволю собі навести фрагмент з листа Г. Ліщенюка, адресованого мені, бо ця епістола виказує глибоку душу мислячого поета, носить літературний (а не пліткарськокололітературний) характер і отже, має таке ж право на життя, як і його вірші:
“Цю збірочку спершу хотів назвати “Рід білого дракона”, потім — “місячного”, але згодом замінив дракона на метелика. Хтось із приятелів казав мені, що такий метелик існує в реальному житті. Відкрию і вам маленьку таємницю: місячні метелики живуть у лісах Тернопільщини. І в Петриківському лісі теж. Ясної ночі, в зеленому руні листя, можна побачити їхні золотисті крильця. Помирають місячні метелики пізньої осені, щоб згодом навесні стати сонячними зайчиками. Я щиро бажаю вам багато таких сонячних зайчиків.
Колись ви запитували мене, чи боюся смерті. Боюся. Але більше боюся невідомості. Що там? Чи є за межею життя існування? А що, як нема нічого. І все це вигадала людина, щоб не так страшно було помирати. Роздумую над усім. Маю кілька власних афоризмів чи максим:
Бог є те, з чого складається Всесвіт. Напевно, я забагато знаю, щоб вірити в пекло і рай. Якби нам судилося воскреснути — ми ніколи б не помирали.
Дивлячись крізь призму життя, бачу велику несправедливість. Стаю віруючим атеїстом. Виправдовуємо свої біди, хвороби тощо тим, що наші предки грішили. А як же тварини, птахи, які родяться з відхиленнями, вадами і важко помирають? Чому Біблія каже, що людина, родившись, уже грішна. Знаючи це, вона не спішить бути доброю. Один гріх, декілька, яка в принципі різниця? Жорстокість і байдужість. У нас недавно привезли загиблого хлопчину з АТО. 23 роки. Похорон був дуже величний. А через кілька днів Масляну святкували. Музика, як на весіллі. Пісні, сміх, веселощі…
Я цей світ сприйняти таким, як він є, не можу… Таку несправедливість бачу навколо, що сумніви беруть щодо Бога. Знаю, є якась сила і вірити треба, але скільки не кричи “халва”, в роті солодко не стане… Втім, мусимо вірити. Вже недовго зосталося. Хоч лишимо щось по собі…”
Не коментуватиму цього листа, скажу тільки, що сумнів — вічний супутник мислячої людини, не відають вагань і сумнівів тільки релігійні фанатики. А “некласичні хоку”, як їх називає сам автор, говорять самі за себе:
Хода моя неквапна.
Гарячий пісок обпікає стопи.
До горизонту рукою подати.
*
День народження нині.
Свято ніби.
Але чому ж так сумно?
*
Птаха кричала вночі.
Зранена, може,
Чи сни заважали спати?
*
Мокрий листок на вітрі б’ється.
Мов ранений птах
Злетіти не може.
Сподіваюся, ви відчули їхню штудерність, красу і глибину.
Світ відкрив колись “Життєпис” Бонвенуто Челліні — і ахнув.
Завдяки Анатолю Перепаді українці змогли прочитати цю дивовижну сповідь ще 24 роки тому. Якби я був мільйонером, то поставив би пам’ятник Перепаді, до того ж разом із його другом Валентином Корнієнком, з яким вони часто працювали у співавторстві й редагували один одного. Сповідь Б. Челліні з тих, що переконують: нема злочину, який би не пробачив Господь, якщо каяття щире.
Коментувати “Життєпис” не хочеться, його треба читати. Повільно, уважно, розтягуючи втіху. Це і робив я протягом трьох тижнів. Не пам’ятаю, чи за останнє десятиліття пережив сильніше потрясіння, ніж од Челліні.
Коли приятелі дорікали геніальному скульптору, що він ліпить чи малює недостойних герцогів і канцлерів, він одповідав:
— О, дурнеча! Я убогий золотар. Служу тому, хто мені платить, а ви з мене кепкуєте, ніби я якийсь партійний призвідця. Але я через це не стану дорікати вам хтивістю, навіженством і нікчемністю ваших предків…
Словопис, як і музика, вимагає абсолютного слуху, і якщо його немає, письменник ніколи не стане добрим стилістом. Бо навіть одне неправильне чи неточне слово спроможне зруйнувати усю гармонію і красу. Добрий стиліст шукає те єдине, потрібне слово день, два, тиждень або місяць. Скільки таких зізнань у записниках Григора Тютюнника. Тому все у нього бездоганно. А в нинішніх — одні провали.
Добрий письменник ніколи до ладу не зможе пояснити, чому в тій чи тій фразі на тому місці має стояти саме це, а не інше слово. Так само неможливо розтлумачити, чому в цьому оповіданні чи повісті ось тут має іти опис природи, а тут — діалог. Талановитий митець це відчуває і все. Якимось шостим чуттям, незрозумілим йому самому. Це диктат таланту.
Людина живе емоціями, почуттями, на неї накочуються дивні душевні стани, глибокі переживання. Вміння перелити їх у письмо — перша ознака письменницького таланту. І звідси має випливати особлива побудова фрази, її специфіка та краса.
Але сьогодні домінують письменники, у яких усе починається з голої конструкції фрази і все замикається на них. Вони сідають до столу холодні, як лід, і незворушні, як скеля. Вони працюють, як комп’ютер. У них багата ерудиція і уява, вони вишколили себе так, що можуть підняти будьяку тему. Таке письмо спроможне ошелешити і навіть викликати подив, як робота еквілібриста на запаморочливій висоті, але не може зігріти серце, осяяти душу, бо за кожною фразою — зяюча порожнеча.
Втім, є цехи таких ремісників — вистачає і читачів.
Їх навіть більше у тих, у кого переживання зведені у культ, бо не менше перейняті рекламою, ніж письмом.
Далі буде.
